Середньовічне Дубно дорогою якось непомітно перетворюється на приміське село з дивною, як для волинської глибинки, назвою, — Тараканів. Після останнього тараканівського будинку варто з'їхати ліворуч із траси Київ—Чоп на немощену дорогу. Якщо не заблукаєте в тернових чагарниках, усього за кількасот метрів натрапите на феєрію військової інженерної думки середини ХІХ століття — Нову Дубенську фортецю.
Над Тараканівським фортом стоїть тиша забуття. Форт — майже мертвий. Мабуть, у такому стані перебували пам'ятки зниклої цивілізації майя, загублені в джунглях. Сюди б толкієністів на їхню тусовку — краще місце для Морії навряд чи знайдеш. Кажуть, на початку 90-х років територію форту облюбували бандити для своїх «стрілок» та «розборок». Утім нині сюди навідуються місцеві жителі «на шашлики», по галереях форту інколи катаються на велосипедах дітлахи, а ще в лабіринтах, буває, збираються цілі команди молоді грати в схованки — Дубно проти Рівного чи, скажімо, Рівне проти Львова.
Ось враження від відвідин форту одного з таких екстремалів: «Коли бачиш ці заховані в землі казарми, конюшні, артилерійські депо, церкву та навіть просто каміння — це не передати... Вхід — щось таке схоже на вхід до дзоту... Просто захоплює дух, коли, блукаючи коридорами, невідомо як піднімаєшся нагору, коли, перечіпляючись за камінець, судомно хапаєш повітря ротом, коли посеред коридору натрапляєш на вентиляційні отвори у підлозі, з острахом заглядаєш туди і не бачиш дна, а кинутий камінець без звуку зникає у безодні, коли, спускаючись драбиною у підземелля, раптом розумієш, що пальці ти не розчепиш... Через кілька годин нестримно хочеться на сонце. Коли ж, врешті-решт, потрапляєш до зелених і сонячних «джунглів» усередині химерної споруди, є величезна потреба розцілувати та обійняти тих, хто залишився нагорі... Коли простий шурхіт листя дерев приводить майже до екстазу... Словом, там треба бути і треба це відчути самому!!!»
Роботи з нарощування пагорба для Нової Дубенської фортеці почалися ще в 60—х роках ХІХ століття. Тоді цей край належав до Російської імперії. А ще імперія мала ворогів чимало, тому й кордони належало укріпити. Головна небезпека для Росії, як вирішили імперські генерали, звичайно ж, загрожувала зi Заходу — від Німеччини й Австро-Угорщини. Тож військове відомство вжило термінових заходів з інженерної оборони кордонів. Головним ідеологом будівництва низки укріплених районів став герой оборони Севастополя, військовий інженер-фортифікатор генерал-ад'ютант Едуард Тотлебен. Саме він подав ідею розбудови малих прикордонних фортець із метою прикриття, зосередження і розгортання армій. Схожі циклопічні споруди з апетитом Гаргантюа пожирали казну імперії — у 1873 році на зведення потужної воєнної махіни виділили аж 66 мільйонів рублів. У 70—80-х роках XIX століття форт досить інтенсивно будували. Окрім каменю та цегли, пішло на будівництво немало й новітнього на той час матеріалу — бетону. Зрештою, у 1890 році форт оглянули члени царської фамілії, що свідчило про дійсну готовність об'єкта.
Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших об'єктів нашої минувшини, огорнутих історичною темрявою, Тараканівський форт, на щастя, має деталізований опис. Треба зняти капелюха перед професором кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету Петром Савчуком, який видав працю «Дубенський форт». Проаналізовані й опрацьовані, дивом збережені архіви цієї фортифікаційної споруди дають детальне розуміння внутрішнього життя форту, щоденних побутових проблем, відносин із мешканцями навколишніх сіл, імена офіцерів та солдатів, котрі тут служили.
Отож сам форт має форму ромба зі сторонами до 240 метрів. Іззовні він оточений глибоким широчезним ровом із земляними валами, укріпленими потужними стінами. В центральній частині форту зведена двоповерхова казарма, до якої ведуть чотири підземні ходи, прокладені під другим земляним валом. Там розташовувались житлові, складські та господарські приміщення для артилерийської роти та штаб-коменданта форту. Периметр форту складений зі 105 так званих безпечних казематів, і, щоб до них потрапити, треба було подолати подвійну лінію оборонних рубежів, могутні кам'яні стіни яких, товщиною до 2,5 метра, зовні викладені такою високоякісною цеглою, що й нині дивуєшся. До того ж усе це декоровано всілякими карнизами, пілястрами й арками.
У казематах форту могло розміщатися 800 осіб. Кожен каземат мав своє призначення: для бойових дій, господарські приміщення, склади, лазарет, операційна, а ще — дезкамери, туалети, приміщення з колодязями і навіть окремий каземат-морг. Усі вони були оснащені вентиляцією й опаленням, була обладнана каналізація, водопровід, спеціальна установка для спалювання нечистот.
А ще форт мав гарнізонну церкву, «вписану» в каземати центральної казарми. Фахівці стверджують, що верхня частина церкви імітує форми псковських дзвіниць ХIII століття. Саме її вхідний портал, оформлений у розповсюдженому в той час російсько-візантійському стилі у вигляді арки, разом з якоюсь особливою естетикою цегляних лабіринтів, додає форту такого собі середньовічного присмаку.
Хоч як дивно, новенький форт російські військові використовують лише як склад, а пізніше й взагалі як в'язницю. І хоча форт мав численний і добре озброєний гарнізон, оснащений далекобійними гарматами великого калібру, на його долю не випали героїчні оборони, як, скажімо, Брестській фортеці, збудованій відомством Тотлебена в тих же роках. Хоча і в Першу світову, і в громадянську, і в Другу світову війни навколо Дубна вирували бої, цей форт війська переважно обходили, вважаючи недоцільним «класти» солдатів за стратегічно неважливий об'єкт.
Форт став причиною своєрідного казусу у військовій історії: у 1915 році його без бою залишили російські війська й одразу зайняли австрійські. А от найзначнішим епізодом бойової історії форту є його руйнування... росіянами під час знаменитого Брусиловського прориву влітку 1916 року. В боях за форт тоді загинуло 200 вояків австрійської армії. А ще в 1920 році кіннота Будьонного ганяла околицями Дубно польські загони та спробувала атакою в лоб узяти укріплення, зайняті на той час білополяками. Штурм виявився невдалим, і Перша кінна полишила спроби взяти цю фортецю.
У радянські часи територію укріплень використовували як стрільбище —чимало місцевих хлопчаків копирсалися в піску та уламках битої цегли в пошуках куль і гільз. Та все ж радянська влада прагнула у будь-який спосiб використати кам'яно-бетонного монстра. В 60-х роках минулого століття Міністерство торгівлі УРСР зробило спробу обладнати на базі форту склад консервованої продукції. Були частково розчищені каземати, виготовлені стелажі, двері, проведено освітлення, але надмірна вологість і випаровування не дали можливості зберігати продукти. Штаб Прикарпатського військового округу також спробував обладнати склад — автотракторних запчастин. Знову були проведені трудомісткі підготовчі роботи, але від ідеї відмовилися з тієї ж причини.
У 1983 році Рівненський облвиконком подивився на форт уже як на неординарну пам'ятку давнини і запросив фахівців львівської майстерні інституту «Укрпроектреставрація».
«Загальний технічний стан збереження стін можна вважати задовільним. Необхідні незначні консерваційні роботи, — йдеться в складеному реставраторами акті. — Зважаючи на те, що форт відвідується неорганізованими групами туристів, з метою запобігання нещасливих випадків необхідно терміново закрити коридори і, по можливості, ліквідувати аварійний стан перекриття... Під корпусом знаходяться три глибокi колодязі діаметром до двох метрів, два з яких — засипані битою цеглою. Єдиний збережений, глибиною до 20 метрів, з'єднаний підземною галереєю з західними казематами... Водовідвід здійснюється через лотки у товщі стіни, які не забезпечують повного водовідводу, що призводить до подальшого руйнування споруди. Приміщення замокають і поступово руйнуються...» Втім те, чого не зруйнували війни, вода і час, успішно роблять сапери МНС. Вибухи у форті звучать і нині. Місцеві еменесники вважають, що саме в контрескарпі форту найзручніше знищувати смертельні знахідки колишніх воєн — гранати, міни, малокаліберні снаряди, які знаходять в околицях Дубно.
Через підземелля, колодязі та підземні ходи форт овіює чимало легенд та неймовірних чуток. Одна з них, найнеймовірніша, розповідає про те, що німці в часи Другої світової вiйни тут мали секретну лабораторію з розробки новітньої зброї. За іншою — радянські військові облаштовували склад ядерної зброї. До речі, знавці запевняють, що й справді з 1946 по 1960 роки форт займали підрозділи НКВД, які з якоюсь метою залили бетоном багато приміщень і навіть вентиляційні отвори.
Мабуть, саме тому похмурі склепіння, притрушені пилом та мороком коридори Тараканівського форту, незважаючи на регулярні заборони та перестороги, ніби магнітом притягують до себе місцеву молодь, відчайдухів-слідопитів та любителів екстриму. Не лякають навіть розповіді про інженерні загородження у вигляді кришок, що перевертались, — а знизу, мовляв, необачного чекають кілки. Справді, час від часу з Тараканівського форту надходять тривожні повідомлення.
Навряд чи хтось надто зважає на те, що позаминулого року форт «ув'язнив» у своїх підземеллях двох юних дубенчанок, одна з яких отримала серйозну травму хребта, інша — відкритий переломом руки. У 2003 році у форту також серйозно постраждав молодий чоловік. А торік бранцем підземель став 19-річний дубенчанин Руслан: «Ми з компанією гуляли фортом. Крім пива, нічого міцнішого не вживали. Чесно! — згодом розповів Руслан. — Мені довелося відійти від хлопців по потребі, я зайшов за виступ стіни і незчувся, як полетів у прірву. Невдовзі друзі кинулися на пошуки, але знайшли мене інші люди, та й то випадково — у мене в кишені був мобільний телефон, який вчасно почав дзвонити». Після обстеження медики діагностували в хлопця перелом ключиці, численні забійні рани, закриту черепно-мозкову травму. «Жоден рік не обходиться без подібних випадків у Тараканівському форті», — резюмує завідувач травматологічного відділення Дубенської міської лікарні Мирон Павлів.
Тим часом колишній оборонний об'єкт, як виявляється, не втратив військового статусу. Принаймні належить він і понині Міністерству оборони України. І не тільки форт, а й прилегла земля, майже шість гектарів. Тараканівський форт продовжує перебувати на балансі місцевої військової частини, яка не лише не бачить майбутнього цієї історичної пам'ятки, а й не докладає жодних зусиль, щоб захистити екстремалів. Тож минулого року депутати Дубенської райради вирішили з цією небезпекою покінчити. Як і з невизначеністю, пов'язаною із власністю на землю.
«Нині питання охорони Тараканівського форту, благоустрою його території й наведення елементарного порядку на об'єкті — компетенція Міністерства оборони, — розмірковує голова Дубенської районної ради Олександр Дехтярчук. — Якщо ж його таки передадуть у комунальну власність територіальних громад Дубенщини чи хоча б у власність сільради, то райрада спільно з держлісгоспом планує впорядкувати прилеглу територію. До речі, ще з часів царської Росії там був хороший дендропарк, тож фахівці-лісівники нам допоможуть зберегти і відновити унікальні кипариси, інші цінні дерева. Сам форт плануємо законсервувати — позаварювати провалля, обгородити небезпечні місця, тобто довести до такого стану, в якому Тараканівський форт став би цікавим для інвесторів. А щодо землі — наведемо також порядок з її використанням. До цього дня ми точно не знаємо — хто і на якій підставі цю землю використовує».
На реакцію Міноборони депутати Дубенської райради ще чекають. Можливо, оборонне відомство все ж віддасть «без бою» ніби й непотрібний (судячи з його сучасного занедбаного стану) об'єкт. А можливо, і ні. Втім, як запевнив голова Рівненської облдержадміністрації Віктор Матчук, на Тараканівський форт уже чекає потенційний покупець, який має бажання придбати його одразу після того, як мораторій на продаж землі буде відмінено.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
