Смокінг для Кустуріци

      29-й Московський кінофестиваль, переможці якого будуть відомі вже найближчої суботи, з перших днів налаштував глядачів на певну помпезність. Принаймні саме таке враження склалося під час церемонії відкриття, що відбувалася у кінокомплексі «Пушкінський». Першу скрипку дійства, звісно, грав Нікіта Михалков, президент фесту класу «А», фесту, який пережив минулої весни доволі капітальне переформатування. Оновлена команда ударними темпами, за три місяці, підготувала те, що інші готують цілий рік. Утім «какой же русский не любит быстрой езды»?

      Офіціоз відкриття почав стиратися тієї миті, коли з'ясувалося: його присвячено 50-й річниці легендарного фільму «Летять журавлі». Усі вже налаштувалися на те, що зараз на сцену викличуть акторів Тетяну Самойлову та Олексія Баталова, одначе Михалков запросив Еміра Кустуріцу, теж знаменитого, теж легендарного, тільки значно молодшого. Хвилин п'ятнадцять метри хвалили один одного. Кустуріца (про це я вже чув від нього, мабуть, разів стонадцять) пояснив, що ще в кіношколі учився на михалковському фільмі «Раба кохання» i що Михалков — людина надзвичайно багатої душі... Тут уже Нікіта Сергійович устряг для того, аби пояснити: смокінг, в якому красувався на сцені балканець, — це подарунок його, Михалкова. Бо той хотів порушити всі правила і вийти чи то в лахмітті якому, чи у військовому мундирі. На що Кустуріца проникливо зауважив, що Михалков багатий не тільки душевно, а й матеріально, і купити костюмчик для нього аж зовсім не проблема...

      Отак вони мило спілкувалися, аж поки не згадали про «Журавлів». Їм слава, про них мова. Зал устав, коли на сцені з'явилися Самойлова і Баталов. Що там казати — великий фільм, для мене особисто він у десятці кращих стрічок за всю історію кіно. Картина про те, як Вероніка полюбила, та не вийшла заміж. Бо почалася війна, бо її Борис пішов на фронт. А вона... вона йому зрадила, ніяк не бажаючи того. І він загинув... А вона завжди буде спокутувати гріх свій і завжди чекатиме: а що, як вернеться? Проста історія, віртуозно знята камерою Сергія Урусевського і поставлена режисером Михайлом Калатозовим...

      Зал піднявся, одначе не весь. Неподалік мене двійко молодят продовжували сидіти «в обнімочку». Чхати вони хотіли на журавлиний політ і тих, хто цей політ вигадав і зняв. Та не про них... Баталов несподівано заговорив про те, що ніколи досі в Росії про фільм не говорили отак, як нині. Що от таки треба жити довго і навіть дуже довго, тоді доживеш... Михалков знову вставив свої п'ять копійок: це в них, жваво вiдреагував він, на Заході, визнають одразу й одразу носяться, як з писаною торбою. А в нас треба довго страждати... І лукаво дивився в зал, де сиділо чимало його хулителів (від преси) і недоброзичливців (від кінематографістів). От вам, істинно так. Будете ще в ногах валятись і славити, і пам'ятники творити.

      Потому (оголосили перерву на 20 хвилин, а тривала разів у чотири довше; ну, це по-слов'янськи) показали новий фільм Кустуріци «Заповіт» (він був у програмі останнього Каннського фестивалю). Село, що загибається — ніякої вже людності, один хлопчина лишився, школу закривають. А дід його, винахідник і жартівник, посилає онука до міста з коровою — нехай продасть її, купить ікону і знайде собі наречену. Бо життя треба продовжувати тут, а не деінде...

      Типово кустурівська історія та виконання: несамовита енергетика, карнавальна винахідливість, сміхове покриття усієї реальності. Повторюється режисер, щось його починає зациклювати. Хоча близько, близько нам... До речі, потім, на прес-конференції, Кустуріца серед своїх предтеч назвав і Олександра Довженка. Близькість матеріалу, близькість світоглядна: старий патріархальний світ руйнується і, попри усвідомлення того, що прогрес є неминучим і загалом справедливим (визволяє багатьох із кабали, від залежності щоденного труда у природі), так гірко прощатися з вічним, як видавалося донедавна, стилем життя.

      Схожі почуття акумульовано і в новому китайському фільмі «Прекрасна Батьківщина» Гао Фена (позаконкурсна програма «Рiк Китаю в Росiї»). Це про китайських казахів, що живуть собі в горах на кшталт наших Карпат. Одначе спершу один син їде до міста і там гине, потому другий тягнеться туди ж... Ще раз Довженко згадався: машини, будь вони прокляті, приходять на зміну коням. Умирає поезія, умирає старий батько і, напевно, не один глядач у залі зронив сльозу, пригадавши своє і своїх... Матеріал і проблематика, які чомусь ну зовсім не цікавлять наших режисерів, а сказати б точніше — продюсерів.

      Пригадалося, що й на цьогорічному Берлінале «Золотого ведмедя» отримав китайський фільм «Заміжжя Туї» Вана Цюананя, де теж про це — індустріалізація-глобалізація круто ламає життя, i це так боляче озивається в душах...

      Утім українська стрічка «Біля ріки» одеського режисера Єви Нейман, яку включено до конкурсної програми, багато в чому теж про це саме. Дві старі жінки, мало не 90-літня мати (Марина Поліцеймако) та її дочка Маша (знаменита Ніна Русланова) вже звикли до свого, майже утробного, замкненого на хатніх проблемах життя. І раптом випадковий привід виводить їх на вулицю, у світ, а потім і до річки, якою трохи мандрують, заново одкриваючи життя, минуле і сьогоднішнє. Ніби меланхолійне і печальне, одначе світле й мажорне за пафосом кіно. Де відчуваються впливи — від старого французького класика Ренуара до класика наших часів, Кіри Муратової. Одначе це не вадить. Талановита картина, яка тут сподобалася багатьом.

      Показали й картину Сергія Буковського «Назви своє ім'я по буквах» (у програмі документальних фільмів) і так само з успіхом. Глибока, філософська й лірична стрічка про трагедію людей (йдеться про Голокост), де немає педалювання на суєтних емоціях і думках, а витримано режим думання про сутність людського буття. Здорово!

      Глибоким та багато в чому оригінальним видався і конкурсний фільм відомого («Хлопчики Вітмани», «Войцек») угорського режисера Яноша Саса «Опіум. Щоденник божевільної». Початок минулого століття з усім наворотом тодішніх світоглядних фішок та мульок. Письменник i водночас лікар Йожеф Бреннер (датський актор Ульрих Томсен) відчуває творчу кризу, а власне, виснаженість. Доволі несподівано він натрапляє на пацієнтку, душевно хвору Гізелу (норвежка Кристі Стубе), яка одержима пристрастю писати. Писанням вона прагне очиститись від диявола, який постійно атакує її тілесний низ... Одначе це лише наживка на вудлищі, яке закинуло в душу письменника Зло...

      І знову подумалося про нас. Про те, що один із найцікавіших періодів у вітчизняній історії, початок ХХ століття, який дав так багато кінематографа 60-х, нині в затінку. А там лишилися багатющі поклади світоглядного, філософського, гуманітарного, власне мистецького матеріалу. Батьківщина в нас прекрасна, та чи прекрасні сьогодні ми, ті, що жують убогу потраву на лужку, визначеному нинішніми поводирями?