На кордоні здоров'я

      Сьогодні смертність від побічної дії фармакологічних препаратів у світі сягає 20—25 відсотків. Серед фармпрепаратів безліч підроблених і неякісних. Проте ціни на них ростуть день у день. У цей же час гомеопатичні ліки значно дешевші і та й значно ефективніші. Проте ще з 60—70 років, коли у СРСР критикували гомеопатію, до неї не всі ставляться з довірою. «Я вважаю, що це «побєдоносноє шествіє» доказової медицини. В нас переважає доказова медицина. Все, що ми робимо, має бути доведене. Аналіз крові гарний? Отже, здоровий. Кардіограма гарна? Серце здорове. Є такі не зовсім хороші критерії. Кардіограма нормальна, але ж серце то болить. А гомеопатія чомусь допомагає в цій ситуації. Просто ми не завжди можемо довести якусь патологію», — говорить лікар народної та нетрадиційної медицини Юрій Нечипоренко. Свого часу він винайшов і запатентував вулик, який розмiщується  просто в лікарняному відділенні, а бджілки з вулика вилітають на вулицю через спеціальну трубку. Взагалі бджілки, п'явки і голки — це вірні товариші самого Юрія Борисовича і, ясна річ, його пацієнтів уже впродовж багатьох років. Чим же нетрадиційне лікування відрізняється від традиційної медицини на практиці? Які, окрім гомеопатичних засобів лікування, є в арсеналі народної та нетрадиційної медицини? З цими запитаннями «УМ» звернулася до завідувача відділення народної та нетрадиційної медицини Центрального клінічного госпіталю Державної прикордонної служби України полковника медичної служби Юрія Нечипоренка.

Команда: «Вилiкувати!»

      — Юрію Борисовичу, ви починали свій трудовий шлях у медицині ще за радянських часів. Сьогодні ви керуєте відділенням народної і нетрадиційної медицини. Але ж ваш перехід із традиційної медицини в нетрадиційну відбувся не одразу — спочатку ви вивчили і випробували, як-то кажуть, на пацієнтах не один десяток фармакологічних препаратів. Як же трапилося так, що ви від цього відійшли?

      — Я вступив до Київського медінституту 1975 року. Моє прагнення було наповнене романтичним змістом — усіх лікувати і виліковувати. Хоча особисто в моїй родині ніхто лікарем не був. Я обрав цей шлях за покликом душі, вступивши на військово-медичний факультет. Після закінчення цього факультету я пішов служити в будівельні війська на Північному Кавказі і продовжив своє становлення як військовий лікар.

      — І там ви побачили, що «укольчики», грубо кажучи, не всім і не завжди допомагають...

      — Це ще не скоро настало. Упродовж багатьох років, працюючи звичайним військовим лікарем, я чітко виконував усе, що повинен робити лікар. Тим паче  що у війську часто за тебе думають — тобі треба лише виконувати. Загалом військова медицина дуже сильно відрізняється від цивільної. Адже військова частина стоїть десь автономно. І доводиться вирішувати дуже багато побутових питань. Тим паче що це молоді хлопці. Хтось сформований, хтось несформований. Виникають стресові реакції, реакції хвороби адаптації. Складність роботи в тому, що це віддалений район, і лікар є повністю автономний. При цьому в нього досить велике навантаження. Звичайна рота — це близько 100 осіб, а в будівельному батальйоні — 150—180. Тобто загалом на мене як лікаря припадало 600—800 потенційних пацієнтів. Була в мене ще фельдшер і був солдат-санінструктор. Хоча, як правило, таким солдатом був хтось, хто проштрафився і був відрахований з медінституту. Тобто як лікарю мені було трохи складно, що я був один. Хоча в принципі медикаментами частина була забезпечена — я їхав в аптеку раз на півроку, закуповував усе, що потрібно.

      — Мабуть, якби ви працювали в звичайній міській поліклініці — все було б під рукою. А тут ви опинилися один на один з усіма проблемами і у вас почали відкриватися власні резерви, медична інтуїція.

      — Так воно і було. Це був стимул до саморозвитку. Проте я не вважаю, що ставити лікаря в такі умови, коли в нього є два виходи — «виплисти» або «не виплисти» — це правильний підхід. Я вважаю, що лікар повинен рости в професійному плані за цивільними законами. Щоб були наставники, з якими можна поспілкуватися. Звісно, певні знання в мене були. Можливо, допомагала й інтуїція. І, на щастя, незважаючи на «польові умови», не було такого, щоб моя діяльність мала якісь недобрі наслідки. Проте я вже занадто «варився у власному соку». Тобто теоретично є схема лікування або схема обстеження, але я її не можу реалізувати, тому що немає можливостей, апаратури. Щоб зробити елементарний аналіз крові, треба було їхати в госпіталь. Пізніше я працював в Майкопі, там стояла дивізія і була медична рота, куди я потрапив за фахом «терапія». Я був начмедом, зайняв трошки вищий щабель у лікувальній роботі. І тоді я побачив, як багато лікарі займаються папірцями. На той час обов'язково повинно було бути 10 журналів, у кожному з них облік таких-то хвороб. Тобто приділяється велика увага документації, а що ж хворі? На той час у війську солдати часто хворіли на пневмонію — це серйозна патологія молодого віку. Я їх слухав, робив аналіз крові, рентген. Тобто працював як маленький госпіталь. Одного разу вночі мене підняли по тривозі — привезли трьох солдатів. Говорять, що сиділи в якомусь підсобному приміщенні, їх знайшли в непритомному стані і біля них кружки з якоюсь білою речовиною. Тиск у них був дуже низький — на рівні, коли вже перестають працювати нирки. Всі ознаки токсичної отрути. І раптом приїздить начальник політвідділу — це ж, вважайте, скандал на всю країну. Що ж це виходить: солдати, які повинні батьківщину захищати, курять наркотики? Начальник політвідділу каже: давай, роби, що можна, але нікуди їх не вези. Не хотіли розголосу. І ми почали робити і капати, що могли. І коли вони прийшли до тями — це було дуже яскраве враження, яке запам'яталося на все життя.

«Справдi, зовсiм курити не хочеться»

      — Тобто ви пройшли школу дуже традиційної медицини. Хіба ж можна після таких складних випадків, які у вас траплялися, повірити в дієвість голок, п'явок, бджілок?

      — Над ефективністю традиційної медицини я серйозно замислився, коли мене перевели в Ставрополь, де було багато військових пенсіонерів. Я почав працювати в поліклініці. І там мене стала вражати хронізація наших хвороб і вузькість нашої терапії. Коли в людини старшого віку щось болить, то що робити? Випив пігулку. А що далі робити? Пити другу чи вже ні? Фармакологія — це своєрідні милиці, на яких людина ходить тому, що не включені власні механізми саморегуляції організму. Проблема в хронізації всього того, чим ми хворіємо. Це і рівень нашої науки медичної, і нашої медицини загалом. І я їхав на цьому «потязі охорони здоров'я». Я не міг зістрибнути з «потяга» традиційної медицини хоча б тому, що я був військовослужбовцем. Про які голки я міг говорити? Але я бачив, що ми перегодовуємо людей пігулками, перевантажуємо їх фармацевтично. І в цей час породжуємо їхні нові проблеми.

      — Юрію Борисовичу, я знаю, що один iз ваших найнепримиренніших ворогів — це тютюн. І що саме голками ви виліковуєте від тютюнопаління. Що ж це за метод і чи справді він дієвий?

      — Лікування від тютюнопаління голкорефлексотерапією я проводжу за методикою Бордюолю. Це не є суто рефлексотерапія. Цьому повинна передувати розмова. Бо тютюнопаління — це поведінковий акт. Я стараюся зронити якесь слово, щоб створити якесь підгрунтя до того, що я буду робити. Розмовляючи з курцями, я намагаюся зрозуміти, чому він палить, чому рука тягнеться до цигарки. Ясна річ, що більшість курців до такого методу лікування ставляться з недовірою. Мовляв, я вже 20 років палю, а тут якісь голки... Але вони справді втрачають бажання палити після сеансів голкорефлексотерапії. І потім приходять і мені з великим подивом повідомляють: «А ви знаєте, мені справді зовсім курити не хочеться...»

      — А як найефективніше лікувати хронічні захворювання? Адже здебільшого люди з такими проблемами вживали вже чимало препаратів...

      — Умовно здоров'я людини можна розділити на три стадії: стан здоров'я — стан гострого захворювання — стан хронічного захворювання. І ось від хронічного до стану здоров'я нам повернутися вже складно. Тому ми повинні від гострого одразу повертатися до стану здоров'я. Це короткий шлях. А довгий шлях — від хронічного до здоров'я. І тут треба добре думати, що робити. Хіміотерапія пробуксовує. Здавалося б, дали антибіотик і інфекція знищена, температура нормалізувалася. Але це в кращому випадку. І навіть тоді скільки виділилося токсинів, скільки різних шлаків і інших речовин застрягло в міжклітинному просторі. І організм повинен їх виводити, а сил не вистачає, а ми ще пригнiчуємо, в цей час даємо протизапальні. А реакція запалення — це що? Це реакція відновлення. А ми протизапальними засобами придушуємо ці механізми саморегуляції. Тобто для відновлення здоров'я потрібно включити засоби саморегуляції. І це не моя думка — це концепція народної і нетрадиційної медицини.

П’явки не знають кордонiв

      — Один iз ваших методів лікування — це гірудотерапія, тобто використання п'явок. Що саме вони лікують?

      — Гірудотерапія — це метод, який не має кордонів для його застосування. При більшості хронічних захворювань його доцільно застосовувати. Чому? Тому що п'явка — це судинний засіб. Вона допомагає працювати нашим судинам. Тобто, з одного боку, знімаються набряки, а з іншого — стимулюється кровообіг. А наші проблеми, зокрема хронічні, пов'язані з порушенням кровообігу. Тому поліпшити кровообіг хворого органа чи сегменту організму — це означає вже наполовину його вилікувати. І на тлі цього можна займатися фармакотерапією. Гірудотерапія лікує  безпліддя, урологічні захворювання. Колись я працював у санаторії в Євпаторії і в доньки моєї співробітниці провели лікування безпліддя п'явками спільно з гінекологами і дитина народилася — зараз бігає в Євпаторії. Я не хочу сказати, що спайки обов'язково зникнуть, але відбувається регуляція функцій органів малого тазу за рахунок гірудину. Однозначно застосовувати гірудотерапію потрібно при виражених судинних проблемах. Це нейроциркуляторна дистонія, мігрені, головні болі, гіпертонія, ішемічна хвороба серця — тобто все, що пов'язане з судинами. Гірудин допомагає регулювати і нормалізувати кровообіг.

      — А чи стикаєтеся ви з такою проблемою, коли позиція пацієнта така: ви мене вилікуйте, але я сам лікуватися не буду?

      — Я завжди кажу пацієнтам, що процес одужання — це кропітка праця. І це, в першу чергу, ваша робота. Я буду щось робити, допомагати, але я не зможу жити за вас. У вас власне життя, і якщо ви порушуєте правила здорового способу життя чи самі провокуєте у своєму житті порушення психологічної рівноваги, то отримаєте в результаті не одужання, а «середнє арифметичне» лікування і вашого способу життя. Іншим завжди кажу, що є межа можливого. Тому що, як правило, до нас приходять уже після традиційного лікування. Ніхто так просто сюди не прийде. Люди перепробують усі методи лікування, які існують, переп'ють усі таблетки. І тому це теж трохи ускладнює роботу лікарів народної та нетрадиційної медицини. До речі, колись я лікував справжнього кавказця. Йому було років під 60. Я його лікував однією пігулкою антибіотика. Бабуся покликала — дід простудився. Я вказав, за якою схемою приймати ліки. Наступного дня приходжу — він каже: «Лікарю, ти чарівник, усе пройшло, я не кашляю». Я дивлюся, упаковка — у ній залишилися таблетки. Кажу, а чого ж ви не випили так, як я сказав? «Та ти що, я ж не зможу!» Він пив далі свій чай, свої трави, Айран, бабуся щось почала шепотіти.

      Ось яка реакція на ліки в первозданного організму. Він загартовувався все життя і йому достатньо дати маленький поштовх. На відміну від наших організмів, які засмічені.

      — Але все-таки пацієнт, на вашу думку, відповідальний за своє одужання?

      — Я думаю, що відповідальність пацієнта за своє одужання має бути не менша, ніж лікаря. Тому що лікар постійно повинен хотіти вилікувати пацієнта. Ось я можу раз хотіти, два хотіти. У мене було сьогодні 20 пацієнтів. І десь на двадцятому мене хтось смикнув, хтось відволік. І я, як кажуть у музиці, сфальшивив. Треба сісти, осмислити. І щоб це зробити, лікар повинен мати час і бажання. Я не про матеріальне зацікавлення, а про те, що пацієнт не повинен вбити це бажання у лікаря. Нещодавно була в мене пацієнтка. Коли вона прийшла вдруге, я запитав, чи виконала вона мої рекомендації. «Ні, я забула, що саме». «А чого ж не передзвонили?» — «Я загубила телефон». Таке ставлення, звісно, знеохочує. І, мені здається, це трапляється з багатьма лікарями. Тому що люди все-таки ідуть в медицину з бажанням лікувати і з позитивом. Але трапляється, що пацієнти самі провокують у лікарів знеохочення до того, щоб був результат.