З голими кулаками на «велику владу»

      25 червня 1972 року місто Дніпродзержинськ стало свідком страшних подій, що збiглися зi святкуванням Дня молоді. Увечері на  центральних вулицях міста було повно військових, лунали постріли (щоправда, як потім з'ясувалося, холості), а перелякані мешканці розбігалися по домівках. Багато хто чекав на грюкіт у двері, адже за справу взялися не тільки місцева та обласна міліція, а й кадебешники. Для того були неабиякі підстави — народ підняв руку на «велику радянську владу»...

Люди горіли, а міліціонери тікали

      Дніпродзержинський бунт почався з, на перший погляд, банальної історії. Міліціонери Л. Віноград і Ю. Колесник (водій спецавтівки медвитверезника) затримали на вулиці трьох чоловіків — В. Ланіна, С. Куропятника і П. Майоренка. Хлопці другий день гуляли на весіллі в знайомих, у другій половині дня взяли гармоніку і вирішили пройтися вулицею. Зайшли у магазин, щось купили, а на виході на хлопців уже чекали працівники витверезника. Вони зачинили затриманих у салоні спецавто, яке ще зі сталінських часів у народі називають «воронком», і повезли центром міста.

      А ось тут почалося страшне. На перехресті проспекту Леніна та вулиці Ленінградської (зараз це проспект Аношкіна) в салоні раптом спалахнула  пожежа. Перелякані міліціонери замість того, щоб відчинити салон, побігли геть. Потім казали, що шукали телефон, аби викликати пожежників. Тим часом на допомогу потерпілим кинулись звичайні перехожі — місто вже святкувало, і на вулицях було повно молоді. Зупинялись автівки, трамваї. Хтось здогадався взяти з трамваїв ломики та зламати дверцята палаючого «воронка». На жаль, було занадто пізно — двоє з затриманих померли від опіків та чадного газу. Третього відвезли до лікарні, де чоловік помер наступного дня.

      На місці трагедії зібралося чимало перехожих. Страшна звістка миттєво облетіла місто, тож люди все підходили й підходили. Серед тих, хто приїхав одним із перших, був інвалід другої групи, 20-річний Віктор Чукань (ще у дитинстві внаслідок травми втратив руку). Він товаришував із Валентином Ланіним, який загинув у пожежі. Тому, як тільки почув про його загибель, одразу поїхав у центр міста.

      Коли він згадує ті події, то й досі хвилюється. Ще б пак: втратив друга, а після того, як спробував шукати справедливості, сплатив за свою хоробрість 12 років свободи.

У мiськвиконкомi вчинили справжнiй погром

      — Вікторе Михайловичу, на суді вас звинувачували в організації масових заворушень...

      — Коли я приїхав у центр міста, там уже були люди, які гуляли на весіллі, а потім поїхали виручати своїх із витверезника. Туди ж уже підтяглися співробітники КДБ, міліції. Дільничний заспокоював людей, багато хто збирався піти. Раптом якийсь капітан міліції кинув у натовп фразу: «Швидко йдіть звідси! Вважайте, що тут нічого не трапилося!». Нас це образило і шокувало. Як так нічого не трапилося? А хто спалив наших друзів? Якби водій спецавтівки не залишив у салоні з людьми каністру з бензином, то пожежі взагалі б не було. По-друге, міліціонер, який супроводжував затриманих, повинен був знаходитися поряд із ними, а не в кабіні. Люди пригадали ще кілька випадків, у яких винні були міліціонери, яких так ніхто й не покарав. Зав'язався такий вороже-агресивний діалог, під час якого ніхто нікому не хотів поступатися. Я теж щось кричав. Потім разом з іншими перевертав згорілий «воронок» і прив'язував його на буксир до іншої автівки, щоб відтягти як доказ до міськвиконкому і міськкому партії.

      — Навіщо?

      — Хотілося показати нашій владі, що коїть міліція. Ми прагнули розібратися, хто відповість за цей злочин. Чому люди мене слухали і робили те, що і я, не знаю. Може, мої злість та образа передалися їм. Потім, під час суду, мою участь у тих подіях описували як активну. Полковник КДБ Волков пояснював, що я своєю поведінкою начебто провокував інших. Він казав: «Ось я, полковник, не зможу роту людей зібрати серед вулиці, а ти зміг».

      — Ви виступали проти радянської влади?

      — Ні. До речі, висловів на кшталт «Геть радянську владу!» не було. Мені тоді не виповнилося ще 20 років, політикою я не цікавився. Все відбувалося, так би мовити, на побутовому рівні. Хтось називав чиновників буржуями, хтось крив їх матом, звинувачував у тому, що не дають квартиру багатодітній родині... Сьогодні люди не так бояться влади, як тоді. Але у тих, хто брав участь у подіях 72-го року, так би мовити, увірвався терпець. Вони вихлюпнули назовні всю свою антипатію і ненависть до місцевої влади, все, що було роками заховано усередині. Сьогодні, мабуть, можна сказати, що це був протест саме проти радянської влади в цілому, але тоді ми звинувачували лише місцевих правителів.

      — Вас ніхто не зупиняв?

      — Намагалися, та, мабуть, власних сил у міліції було мало. Через годину-дві біля згорілого «воронка» нас було вже не дві сотні, а дві тисячі. Потім на буксирі потягнули оту машину. Від гастронома «Дружба» до площі Леніна ми йшли не п'ять хвилин, а приблизно півгодини, та, може, і більше, тому що шини на колесах згоріли, машина ледь рухалася. Але поки ми дісталися до міськвиконкому на вулицю Сирівця, біля виконкому вишикували військовослужбовців із місцевої частини, та їх люди не зачіпали. У місто також підігнали школу міліції і полк МВС із Дніпропетровська, військових iз Кривого Рогу.

      — Кажуть, що в міськвиконкомі ви вчинили справжній погром.

      — Так, люди спочатку розбили вікна, а потім почали кидати каміння і лупити палицями просто по стінах. Облицювальна плитка вся відлетіла. Кілька чоловік увірвалися в будівлю, щось там ще розбили і поламали. Разом зі мною у справі проходив Саня Скобліков — місцевий фотограф. Він того дня зробив чимало знімків, але потім усі плівки в нього відібрали. На тих фотографіях добре видно, скільки людей вийшло на вулиці, що вони робили, кого били. Взагалі у справі, по якій ми з ним проходили, було 8 томів, із них, якщо не помиляюся, два томи з фотографіями. Бо фотографували не тільки такі, як мій приятель Скобліков, а й кадебешники.

      — Ви припускали, чим усе може закінчитися?

      — Ми розуміли, що без покарання не обійдеться. Наступного дня я пішов на роботу, на завод «Азот», де працював завскладом нафтопродуктів на автозаправці. На прохідній мені сказали, що на мене вже чекають... Затримали, привезли в КПЗ. Поки йшло слідство, говорили, що нас можуть і «розміняти»...

      — Де вас судили?

      — Мене, Саню Скоблікова та ще кількох чоловік — в обласному суді. Інших — у трьох районних судах Дніпродзержинська. Всього у справі проходило чоловік 350. Скоблікову і мені дали по 12 років, двом — по 15, іншим iз «найактивніших» — від 5 до 10 років. Я, судячи з вироку, був для радянської влади тоді дуже небезпечною людиною. Хоча мені на той момент не виповнилося ще й 20 років. Але, мабуть, сама влада тоді дуже злякалася: адже вона тримала під Варшавським договором пів-Європи, а під ядерним прицілом — увесь світ, але раптом усередині країни знайшлися люди, які пішли на неї з голими кулаками.

І тоді була свобода слова. За колючим дротом

      Українські і центральні ЗМІ, природно, нічого не написали про події 25 червня, отож  населенню величезної країни було невідомо, що там відбувається на батьківщині Брежнєва. «Пощастило» тільки слухачам радіостанції «Вільна Європа», яка повідомила про «масові антиурядові виступи дніпродзержинської молоді і жорстоке їх придушення». Але цього було надто мало, щоб «гарячі новини» розлетілися по всій країні та викликали суспільний резонанс. І ще багато років про це ніхто не писав на шпальтах газет, навіть за часів горбачовської перебудови. Хоча свідків та учасників масової акції протесту в місті й сьогодні живе багато.

      Слідство тривало всього три місяці. За словами Віктора Чуканя, судові засідання проходили спокійно. На перше засідання прийшли дуже багато людей. Влада знову злякалася, що це може призвести до масових виступів проти неї. Тому в подальшому до суду викликали повістками тільки родичів і свідків.

      30 серпня 1972 року Судова колегія з кримінальних справ Дніпропетровського обласного суду розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 2-90 щодо звинувачення дев'ятьох жителів Дніпродзержинська у масових заворушеннях (стаття 71 Кримінального кодексу УРСР). Після цього засуджених відправили до різних колоній і таборів. Віктора Чуканя, зокрема, — до Черкаської колонії посиленого режиму. Тоді ані він особисто, ані хто-небудь інший не вважав його політичним в'язнем.

      — У нас був у таборі полковник Панченко, — згадує Віктор Михайлович. — Він мені відразу сказав: «Дорогенький, не грай у лотерею (малася на увазі амністія). Гноїти ми тебе не будемо, але і завчасно не вийдеш. Отже, заспокой родичів, хай чекають».

      Як це не дивно, але Віктор Михайлович вважає, що йому загалом пощастило. У таборі сиділо чимало цікавих людей: священики, які відбували термін лише за те, що сповідували  українською мовою; чиновники, заарештовані за хабарі у розмірі червонця;  учасники різних акцій протесту.

      — Тоді в таборі було чимало інтелектуалів, не те що зараз — суцільна сірість, — каже, Віктор Чукань. — Наприклад, я сидів iз Василем Січком, який брав участь у якійсь акції після загадкової загибелі Володимира Івасюка. Так от, йому залишалося до виходу з табору два  місяці, але він відмовився підписувати якісь документи, й охорона організувала справу так, що йому ще додали кілька років. Зробили дуже просто. Зайшли до камери, принесли з собою наркотики і віддали йому особисто, наказавши зашити пакет у матрац. Потім запросили понятих, підійшли до нього і запитали: це ваше місце? Попросили розпороти матрац і «знайшли» наркотики. Склали протокол та  додали новий термін. Це все бачили, окрім мене, ще 20 ув'язнених, але що ми могли тоді зробити? От так влада чинила з тими людьми, яких боялася. І було це не в 30-х, а наприкінці 70-х. Уже після звільнення я слухав радіо «Свобода» і випадково дізнався, що Василя випустили. Це відбулося завдяки горбачовській перебудові, яка почалася всередині 80-х.

      А ще в таборі, на думку Чуканя, була справжня свобода слова. Коли він потрапив у в'язницю, то був звичайним хлопцем із радянською кашею в голові. А там йому відкрили очі, за що він тій владі, загалом, вдячний...

Ірина КОНДРАТЬЄВА.

ДО РЕЧI

*У матеріалах справи про масові заворушення у Дніпродзержинську 25 червня 1972 року відзначається, що учасники акції протесту заподіяли Дніпродзержинському міськвиконкому збитків на суму 5795 рублів. До речі, всього за ніч оббиту плитку навколо будівлі прибрали, а вікна засклили.

 * Вісім із дев'яти обвинувачених, яких судили в обласному суді, визнали свою провину частково. Фотограф Олександр Скобліков заперечував свою провину в організації масових заворушень, а свою лайку на адресу чиновників провиною не вважав.

* Старшому з засуджених по дніпродзержинській справі було 38 років, наймолодшому —  всього 18.