До плуга, українці!

      Двічі на рік — під час сівби та жнив — коли у поля треба виводити техніку, український чиновник iз подивом з'ясовує, що виводити великою мірою нічого. Через це частина врожаю залишиться на полі, іншу частину із шумом та димом затопчуть, мов орди монголо-татарів, ще допотопні трактори. У такій ситуації вести мову про передові світові технології обробітку землі взагалі вважається некоректним. Принаймні подібні запитання ми б не радили задавати керівникам навіть великих, як для України, та непогано оснащених господарств. Господарі, що обробляють свої гектари ще пострадянською технікою, і взагалі можуть образитися — добре, якщо його старенький тракторець доїде до межі поля.

      Сезонна підготовка до польових робіт у більшості аграрних «ТОВ» не надто відрізняється від практики їхніх дідусів та батьків, що мали щастя народитися у часи суцільної колективізації. Підкрутили, запаяли, забили молотком, а головне — щедро пофарбували, і сільськогосподарські машини дуже непогано виглядають на віртуальній «лінійці готовності».

Хотів би! Але не можу...

      За даними Інституту аграрної економіки, щороку аграрії мають потребу закупити техніки на 15—20 мільярдів гривень. Але фінансовий потенціал дозволяє витратити на ці потреби лише 2—3,5 мільярда.

      Те, що ситуація з технікою далека від ідеальної, визнають і в Міністерстві аграрної політики. А причина — у грошах. Точніше, у їх відсутності. «Вартість основних засобів технічного виробництва — 11 мільярдів гривень при потребі у 222 мільярди», — каже директор департаменту інженерно-технічного забезпечення МінАПК Микола Даценко, додаючи, що і «зношеність машинно-тракторного фонду критична — близько 95 відсотків».

      Так, термін експлуатації тракторів та зернозбиральних комбайнів — основної групи «проблемних» машин — значно перевищує критичну межу і за окремими видами машин становить більш ніж 20 років. Тільки протягом останніх семи років потужність техніки зменшилася більш як на 100 кінських сил і становить близько 320 кінських сил. «Якщо ця тенденція продовжиться, то протягом 10—15 років більшості сільськогосподарських підприємств доведеться орати, як у давнину — кіньми та волами», — переконаний Микола Сергійович.

      Навантаження на один зернозбиральний комбайн чи трактор значно перевищує аналогічний показник провідних країн світу. Найчастіше сільські господарства використовують комбайни марки «Нива» — понад 30 тисяч одиниць — та класу «Дон» (понад 11 тисяч). На полях працює лише близько 12 тисяч високопродуктивних комбайнів, які дозволяють своєчасно та якісно проводити збиральні роботи.

      До речі, рентабельність нашої сільськогосподарської продукції значно нижча за світові показники і через стару та непродуктивну техніку. За розрахунками вчених, для відтворення машинно-тракторного парку, якщо розраховувати на 10 років, необхідно щорічно виділяти галузі близько 22 мільярдів гривень. «Ми мусимо шукати нові альтернативні шляхи забезпечення і формування ринку техніки», — переконаний директор департаменту.

Беріть, що даємо!

      «Для фермера є два способи забезпечити своє підприємство технікою: або купити, або взяти в оренду. Проте у більшості випадків купувати нові комбайни і трактори немає ні сенсу, ні грошей. Тому ми їх беремо в оренду. Нашим трьом «Донам» років по двадцять, але працюють вони поки справно. З грунтообробною технікою ситуація трохи краща, адже й коштує вона дешевше... Купили важкі борони і намагаємось вийти на нульову технологію обробітку землі. Тобто не орати її, а лише обробляти. Купуємо також сівалки, які працюють за енергозберігаючими технологіями: за один прохід вони і сіють, і вносять добрива. А використовують вони за «подвійний прохід» лише 6 літрів пального. Купуємо переважно імпортну «беушну» техніку з Польщі та Франції. Вона, як правило, у хорошому стані, якісна і значно дешевша за нову вітчизняну. А якщо самому й завезти її з-за кордону, то можна уникнути «накруток», — ділиться досвідом генеральний директор СТОВ «Лада» Михайло Мариниченко.

      Свого часу селян виручав лізинг — доволі прогресивна форма придбання техніки. Але нині цей механізм, на жаль, пробуксовує. «Якщо раніше ми працювали відповідно до Закону «Про фінансовий лізинг», то нині змушені діяти відповідно до іншого нормативного акта — про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування, — розповідає генеральний директор НАК «Украгролізинг» Сергій Смик. — Різниця у тому, що якщо перший закон ставив на чільне місце потреби аграріїв, то другий змушує нас закуповувати винятково українську техніку, яка здебільшого відстає від кращих іноземних зразків на два-три покоління та не відповідає європейським стандартам».

      Гасло «свій до свого по своє» — безсумнівно, патріотичне і стратегічно правильне. Але його втілення у життя має бути ретельно підготовлено. Насамперед iз економічного та організаційного бокiв. Наші чиновники, сказавши «А», про другу букву алфавіту, на жаль, забули. Як наслідок, сільгоспвиробники голосують своїми гаманцями за «іноземця», незважаючи на його дороговизну, а власну техніку, що виробляється на застарілих виробничих потужностях, за відсутності сучасної елементної бази та комплектуючих, ігнорують.

      Виходить зачароване коло: селяни відмовляються купувати українську техніку, бо вона неякісна, а заводчани не можуть працювати краще, бо не мають коштів для модернізації виробництва. Адже товар ніхто не купує, от і немає грошей! Потужності вітчизняних заводів із виробництва сільськогосподарської техніки нині завантажені на 20-30 відсотків. І це, кажуть експерти, не межа — може бути менше.

      Уряд, звичайно, гав не ловить. Так, до кінця нинішнього місяця міністерства і відомства мали внести особисто першому віце-прем'єр-міністрові Миколі Азарову свої законодавчі пропозиції. Одним із перших відгукнулося контрольно-ревізійне управління, запропонувавши, до речі, не тільки посилити перевірки, а й ухвалити, нарешті, політичне рішення про прихід іноземних інвестицій у вітчизняне сільськогосподарське машинобудування. Тобто, внісши деякі корективи у поняття «вітчизняний товаровиробник», можна буде досягти вагомих успіхів.

      У науковців — свій резон. Вони пропонують не викидати гроші на вітер, а скласти так звані технологічні карти, які би містили об’єктивну інформацію — скільки і якої техніки конкретно треба для малих, середніх і великих агропідприємств у тому чи іншому регіоні. «Часто-густо виходить, що в одному районі можна ефективно працювати на вітчизняній техніці, а в іншому — не обійтися без «іноземця», — стверджує завідуючий відділом Інституту цукрових буряків УААН Василь Курило. Проте більшість фахівців приходять до спільної думки, що оптимальний вихід із складної ситуації — створення спільних підприємств зі світовими «монстрами» у галузі виробництва аграрної техніки.

      «Ми проводили переговори, мабуть, з усіма найбільшими світовими лідерами сільськогосподарського машинобудування, — каже Сергій Смик. — З одним із них домовилися про співпрацю, яка пройде у три етапи: поставка техніки в Україну та вивчення попиту на неї, організація спільного виробництва, вихід на 50-відсоткову вітчизняну комплектацію».

Хоча воно й своє...

      Традиційну вітчизняну техніку, виготовлену за радянськими кресленнями, селяни не люблять не лише через відсутність патріотизму. «Аналіз ринку вітчизняної техніки свідчить, що українське машинобудування орієнтоване переважно на продаж техніки з бюджетних коштів, — каже Микола Даценко. — А на вітчизняному ринку нашу техніку не купують. Взагалі ж у світі не існує поняття вітчизняна чи не вітчизняна техніка. Існує поняття якісної, надійної, конкурентоспроможної машини, яка дозволяє окуповувати технології та заробляти гроші. Протягом останніх років якість вітчизняної техніки не покращилась, а тільки погіршилась. І нам зараз незрозуміла позиція ні департаменту сільськогосподарського машинобудування, ні керівників відповідних підприємств, які нічого не роблять не тільки з проблемою якості, а й з питанням сервісу. Це відійшло в них на задній план». Цікава деталь: із понад шести тисяч зразків машин, які були розроблені протягом 2004—2006 років, рекомендацію та дозвіл на виробництво отримали тільки 600 одиниць.

      Більшість вітчизняних машин виробляють за зразками 70-х років. Сьогодні ж змінюються технології, підходи, спрямування, а українські заводи їх майже не використовують. Так, надзвичайно поширені зараз у світі широкозахватні, комбіновані агрегати з великою потужністю. Використовуючи їх, селяни мають реальну змогу зекономити.

      Значна частина наших машин не відповідає вимогам безпеки праці. Більше того, кожен завод-виробник, не погоджуючи технічні умови з міністерством, ставить той гарантійний термін, який йому потрібно. «І коли ми проаналізували всі машини, які надходять у село, на відповідність вимогам стандартів, то вийшло, що значна їхня частина (а це близько 60 відсотків) цим вимогам не відповідають. Через усе це вітчизняне машинобудування перебуває в дуже критичному стані», — переконує директор департаменту інженерно-технічного забезпечення.

А може, її зовсім не обробляти?..

      Робити з вітчизняних заводчан винуватців усіх наших бід також було би неправильно. У світі зараз зростає ціна на всі складові сільськогосподарського виробництва: нафту  і, відповідно, дизпаливо, транспортні послуги, електроенергію, газ, добрива (з 1999 по 2005 рік — у 4,5 раза). Підскочила й ціна на метал: за два роки удвічі — і як результат, на техніку. «Ми дійшли до того, що з Туреччини кораблем метал ввезти дешевше, ніж купити на Дніпропетровському заводі», — обурюється голова корпорації «Агросоюз» Володимир Хорiшко.

      У той же час зменшується родючість грунтів. На більшості територій України вони знаходяться на критичному рубежі, після якого почнеться незворотний процес спустошення грунту і перетворення його на пустелю. «За «допомогою» плугу ми знищуємо те, від чого залежить родючість», — впевнений Володимир Дмитрович.

      Селяни Херсонщини та Запоріжжя досі пам'ятають пилову бурю 28 березня цього року. А її насправді спричинила людська діяльність, виорювання горішнього — найбільш життєдайного шару грунту.

      Єдиний вихід, який бачить експерт — застосування енергозберігаючих технологій. «Для нього треба менше добрив, менше техніки, менше електроенергії, менші викиди вуглецю», — розказує Володимир Хорiшко. Так, у США 82 відсотки посівної площі обробляється за енергозберігаючими технологіями, 23 з яких (або 25 мільйонів гектарів) — за енергозберігаючою технологією No-till. У Бразилії та Аргентині під неї використовують по 60 відсотків від посівних площ — 17,36 та 14,5 мільйона гектарів відповідно, Австралії — 9 мільйонів, Канаді — 4. У світі є приклади, коли на тонну зернових одиниць використовують 13, 10 літра дизпалива, 0,2 мотогодини, 0,5 людиногодини. Таким чином собівартість тонни зернових виходить менше 60 доларів. «Якщо нічого не зміниться, то вони скоро завалять нас своєю продукцією, адже за 10 років вони вже по 90 відсотків площ використовуватимуть для енергозберігаючих технологій. А у нас скільки посівних площ? Ми навіть даних таких не маємо...» — каже голова «Агросоюзу».

      А ось приклад парагвайського фермера. Він має 650 гектарів. У 2001 році перейшов на енергозберігаючу технологію. 350 гектарів — площа, яку він щорічно засіває. При застосуванні традиційної технології він використовував обладнання для обробки на 66 тисяч євро, а при новій — 25 тисяч. Обслуговування техніки було 10 тисяч, а тепер — одна. Ремонт техніки з посіву — 8, а тепер — тисяча. Використання палива 17 тисяч і 7, з них для посіву було 13 і стало 3 тисячі євро.

Може, марихуана допоможе!

      За цією технологією Україні, для того, щоб тільки отримати сходи, треба техніки на 550 тисяч доларів, амортизаційні відрахування на відновлення техніки у рік — 110 тисяч доларів, на один гектар — 11 доларів. «Тоді як у нормативних рекомендаціях, розроблених Міністерством аграрної політики, орієнтованих на традиційну технологію, пропонуються 58 доларів», — розповідає Володимир Хорiшко. У рекомендаціях передбачено стільки техніки, що в перерахунку на один гектар вони становлять 0,7 кінських сил — майже одна коняка на гектар. З технологією ж No-till — 0,07. Якщо перерахувати у кілограмах металу, то за новими рекомендаціями — 74 кілограми, а за енергозберігаючою — 5 кілограмiв. Якщо порівняти витрати на дизпаливо: при традиційній системі — близько 90 літрів, а при технології No-till можна вкластися у 30 літрів на гектар.

      За розрахунками спеціалістів корпорації «Агросоюз», вітчизняному господарству для отримання сходів на 20 мільйонах гектарів потрібно лише 10 тисяч тракторів. Для їхньої амортизації — 2 тисячі гривень щороку. Тоді як програма міністерства рекомендує 400 тисяч тракторів. «Яка культура зможе їх окупити і забезпечити щорічне відтворення? Хіба що марихуана... Жодна інша рослина у світі не зможе «витягнути» таку кількість техніки», — переконаний Володимир Дмитрович.

      ...Більше половини вироблених у нас машин не мають нічого спільного з нормативно-технічною документацією. «Тільки 41 відсоток техніки вітчизняного виробництва відповідає сучасним вимогам», — каже директор УкрНДІПТВ ім. Погорілого Віктор Іванишин.

      Зарубіжні компанії не тільки виробляють техніку, а й обов’язково проводять випробування, без яких не можна пустити трактор чи комбайн у виробництво. «У нас же — сьогодні зробили, завтра отримали дані про випробування, післязавтра — продають. І нікого не цікавить, що то за техніка», — вважає експерт. Саме нехтування цими вимогами призводить до втрати вітчизняною технікою конкурентоспроможності на внутрішньому ринку.