Тисячу років тому вони вперше вирушили з півночі Індії. І відтоді не можуть знайти собі притулку. У кибитках, запряжених кіньми, нав'ючених нехитрим домашнім скарбом, вони бредуть дорогами Європи, Африки чи Америки через століття. Бредуть невідомо куди в пошуках невідомо чого. Вирушив за ними й кореспондент «УМ» — у селище Королево Виноградiвського району Закапаття. Цей край є найбiльшим ареалом ромiв в Українi.
Скільки їх є, ніхто й сьогодні сказати не може. Називають приблизні межі їхньої чисельності: від 3 до 8 мільйонів чоловік.
Прозивають їх по-різному. У Центральній і Східній Європі — циганами, у Франції та Іспанії — гітан(о), у Британії — джипсі. Самі себе вони здебільшого величають «ромами». «Роми» — таку назву визнала за ними й ООН.
Своєї історії вони не знають. Призабули і свою прабатьківщину, і причину нескінченних мандрів. Пам'ятають тільки, що так робили їхні батьки й прадіди, а отже — й їм належить так робити.
Здивована Європа довго мудрувала, звідки ж упав на її голову цей неприкаяний народ. Розгадка була знайдена нешвидко. Лише 1760 року угорський священик Іштван Вайя звернув увагу на спорідненість циганської та індійської мов. Дальші дослідження однозначно підтвердили: мова циган — одна з новоіндійських. Значна частина слів і понині є спільною і для санскриту, і для хінді.
Але причину їхнього вигнання розгадати не вдалося. Головну версію вчені зводять до кастової системи. Мовляв, каста циган насильно була витіснена з ієрархічної драбини індійського суспільства. Про вірогідність цієї версії свідчить той факт, що на мові хінді слово «ром» означає чоловіка касти, котра займається спаленням трупів, плетінням кошиків, або представника касти музикантів і танцюристів. До речі, ті цигани, що в Індії живуть дотепер, займають один із найнижчих щаблів у суспільстві.
Але й роми, що пішли з батьківщини, не знайшли ситого й безтурботного життя. Їхня історія — це історія постійних утисків, гонінь, переслідувань. Циганська пристрасть до кочівництва була незбагненною для осілих народів, смиренність — удаваною, мова — незрозумілою, одяг — чудернацьким, манери — дивними, а тому — зухвалими. Все було в них не так, і це лякало, насторожувало.
Інквізиція їх постійно переслідувала як чаклунів і єретиків, хоча цигани й прийняли християнство. У 1499 році король Iспанiї підписав декрет, яким циганам заборонялося кочувати під загрозою відрізання вух та довічного рабства. В Англії при Кромвелі не тільки самі роми, а й ті, хто з ними спілкувався, підлягали смертній карі. Циган переслідували не за насилля чи крадіжки, а за спосіб життя, мову, звичаї. Словом, за все те, що складало їхню суть.
Королево ввійшло в історію завдяки своєму замкові. Люди на цьому мальовничому березі Тиси селилися здавна. Недарма ж тут віднайшли найдавнішу стоянку людей в Україні, яка нараховує мільйон років. Тепер Королево — один iз найбільших залізничних вузлів Закарпаття. Тут у кожній родині є свій залізничник.
Роми в Королеві з'явилися порівняно недавно. Під час війни їх було кілька сімей. Та гітлерівці виселили їх разом iз євреями. Після війни ті, хто вижив, повернулися додому. У 1956 році, піддавшись на агітацію, вони поїхали шукати щастя на казахську цілину. Але через рік майже всі повернулися. Тоді їх було півсотні. Їм виділили місцину для поселення на колишньому пустирі. Так починався тутешній табір.
За півстоліття ромська частина Королева зросла в тридцять разів (!) і нараховує близько 1600 чоловік. А це вже майже п'ята частина селища. Решта королевців — українці (понад 70%) та угорці (6%).
Красномовною є тенденція народжуваності: зi 117 дітей, які народилися у селищі торік, 86 — роми. Якщо так триватиме й далі, то не за горами час, коли вони становитимуть у Королеві більшість.
Я зайшов до голови сільської ради, аби розпитати про міжнаціональне співжиття. Михайло Ковач розповідає, що королевські цигани є особливими з багатьох оглядів. Вони належать до найконсервативнішої ромської групи «келделарі», які прийшли з Румунії і говорять своїм дiалектом циганської мови. (Різниця між ромськими говірками така, що вони заледве розуміють одне одного). Хоча більшість закарпатських ромів спілкуються вже лише угорською чи українською.
Келделарі не зраджують своїм традиціям. Власне циганський національний костюм створений саме на основі вбрання цієї консервативної групи. Тому циганок iз Королева чи Підвиноградова впізнаєте по всьому Закарпаттю. Їхні класичні яскраві довгі спідниці та хустки привертають увагу здаля.
Окрім того, що королевські цигани свято дотримуються своїх обрядів, вони ще й мають традиційне ремесло — бляхарство. Спеціалізація тутешнього табору — водостічні жолоби та ринви. Не тільки Закарпаття та Україна, а й європейська частина СРСР є неозорим ринком для жерстяників iз Королева. До речі, келделарі традиційно займалися виробами з металу.
Не дивно, що значна частина тутешніх ромів має автомобілі. Адже для них це не предмет розкоші, а насамперед спосіб мобільного пересування під час заробітків. Навесні бригада з кількох чоловіків виїжджає на заробітки. Поки один збирає замовлення, решта на місці виготовляє жолоби. Для цього мають усе необхідне обладнання. Ось так, курсуючи з місця на місце, за сезон королівські роми заробляють добрі гроші. Зазначте: заробляють, а не видурюють чи крадуть.
Жінки в цей час сидять удома, доглядаючи багаточисельне сімейство. Ромські звичаї не дозволяють жінкам працювати: вони мають бути берегинями родинної ватри.
Та є ще одна річ, яка виділяє королевських ромів з-поміж решти. Як це для нас не дивно, вони — євангелістські християни-баптисти. Наприкінці 80-х років серед них з'явилися перші вірники. А тепер віруючими стали всi в таборi. Можливо, саме це вплинуло на королевських ромів докорінним чином. Але голова села заявляє, що не може висунути їм жодних претензій.
На весь величезний табір було кілька випадків крадіжок, та роми самі знайшли злодіїв і допровадили їх до міліції. «Лиш ганьби нам наробили», — кажуть таборяни.
Михайло Ковач знає, що говорить, адже довгий час до головування в селі був начальником Королевського відділення міліції. Тож усіх мешканців селища знає в обличчя. «Я й зараз, коли йду табором, то дітваки за мною кричать «харкали», по-їхньому — міліціонер».
— А в табір можна потрапити? — запитую я.
— А чого ж не можна? — посміхається він. — Зараз якийсь транспорт придумаємо.
Тут якраз до кабінету заходить смаглявий чоловік. «Федоре, ми сьогодні не робимо. Свята!» — розводить руками Михайло Ковач.
— Е-е! — махає невдоволено той рукою.
— Ти в табір їдеш? — згадав голова про моє прохання. — Підкинеш нас із журналістом?
Поки їдемо «Жигулями» до ромської околиці, я здивовано розглядаю у цьому кремезному, гарно вбраному чоловікові цигана. Якось вiн не вкладається у загальні стереотипи.
Та головні сюрпризи були попереду.
Слово «табір» у мене асоціювалося з саманними халупами, накритими бозна-чим, часто без вікон, дверей і подвір'я. Таких циганських поселень я доволі надивився по Закарпаттю.
І раптом переді мною постають чітко окреслені вулиці з добротними будинками, значна частина яких дво- і триповерхові. Ми виходимо з авто і відразу звертаємо на себе увагу галасливої юрби.
Це щойно закінчилися заняття в церковній школі, і діти з книжками та зошитами заквапилися додому. Побачивши, що я витяг фотоапарат, вони тут же оточили мене з проханням сфотографувати. Я знімкую цей живий, волаючий натовп біля великого молитовного будинку, до якого двічі на тиждень сходиться увесь табір. На вигляд діти нічим не відрізняються від інших селищних. Хіба що смаглявіші та рухливі, як ртуть. Дівчатка ж убрані вже у традиційні барвисті сукні.
Ми хочемо зайти до барона, але його вдома нема. Він працює так само, як і всі.
Тому просто йдемо табором. Он підлітки просто на вулиці грають у волейбол. Усі добре одягнені. Дехто навіть у костюмі і з модними зачісками. Якби не курява посеред дороги, яка ніколи не знала асфальту, не екзотичні жіночі вбрання, не загальна експресивність тутешнього життя, то ніколи би не сказав, що ми — в таборі.
Просимо двох жінок посеред вулиці попозувати для фото. «Скільки коштує така сукня?» — питаю в молодшої, чиє синє вбрання оздоблене різноманітними блискітками. «Триста доларів», — посміхається вона. «Ого!» — чухаю я потилицю, думаючи, хто з моїх знайомих дозволив би собі гуляти у такому дорогому вбранні.
— А де берете одяг? — цікавлюся я.
Виявляється, у Виноградові спеціально відкрилася крамниця, яка продає тканини для ромів. А кілька приватних швачок з Королева шиють їм вбрання на замовлення. «Тому-то я не бачив двох однакових суконь!» — здогадався я.
Селищний голова вітається з чоловіком і жінками на сусідньому подвір'ї. Старша жінка якраз патрає курку.
— Буде поливка? — запитую я. (Поливка — так називають курячий бульйон у Закарпаттi. — Ред.)
— Ага! — кивають вони головами.
— Може, хочеш глянути, як роми живуть? — запитує мене Михайло Ковач.
— Заходьте до нас, — відразу припрошує господар, який не вирізняється традиційною смаглявістю. Навіть очі в нього світлі.
Я роздивляюся доладне житло, сучасні меблі, а про таку розкішну ванну можу тільки мріяти. До речі, табір газифікований і має центральне водопостачання.
Зате в хаті я не побачив телевізора.
— Нам віра забороняє дивитися телебачення, — каже господар. — Зате ми слухаємо музику, — показує на великий магнітофон та радіо.
Пресвітер, до речі, теж із табору. Тому має можливість відслідковувати ситуацію. Євангелістська віра значно вплинула на ромів. Адже баптисти не вживають алкоголю. А великі дурниці часто кояться на п'яну голову. Тому й зростають циганські статки, що тут перестали випивати.
Поруч бачимо будинок, на даху якого трудяться кілька чоловіків. «Це — наші, — пояснює мені голова. — Цигани не вміють будувати. Вони заробляють гроші бляхарством, а будинки їм зводять українські робітники».
Назустріч нам іде жіночка, яка на велосипеді везе мішок картоплі, цибулю й макарони. Вона не вбрана у знамениту циганську спідницю, під якою їх ще казна-скільки. «Бачиш? — киває мені голова. — Це — теж «наша». Циганки купили на базарі товар, але самі його нести не хочуть. Краще заплатять п'ять гривень, аби їм доставили покупки додому».
Я вражено хитаю головою.
Зупиняємося біля гарного будинку, на подвір'ї якого стоїть літня жінка з дівчиною. Знайомимося.
— Богар Вілма Самуелівна, — представляється старша, зблискуючи золотими зубами. Золоті зуби — неодмінна ознака тутешнього табору, як і прізвища Богар («жук» — з угорської) чи Форкош («вовк»).
— Маю 60 років, — розповідає господарка будинку. — А також — 12 дітей, 45 онуків і 2 правнуки. Оце й усе моє багатство.
— А це вам хто? — киваю на дівчину, яка стоїть поруч.
— Це моя наймолодша невістка, Форкош Світлана.
— Скільки тобі років, Світлано? — дивлюся я в дівочі очі з хитринкою.
— П'ятнадцять, — відказує дівча.
Дивуватися тут нічому, адже циганки виходять заміж уже в 13—14 років, а дев'ятнадцятирічні можуть мати і трьох дітей.
Тим часом свекруха хвалиться, що має двох «руських» невісток — одну з Кривого Рогу, а другу — з Червонограда. Хто приходить у табір, мусить переймати тутешні звичаї. Тож тут ромами стають усі.
Цікаво, що з «білими» шлюб вітають, а з іншими циганами, «не келделарі», — ні. Бо їх вважають «відступниками».
Ми виходимо на вулицю, яка веде з табору до села, і голова розповідає, що тут таборяни почали масово скуповувати будинки. Отож вулиця вже наполовину циганська. Це викликає невдоволення в тутешніх мешканців, але впливу долара важко протистояти.
Сідаємо освіжитися в найближчому генделику «Сієста». До нас відразу підходить власник Василь Зікур.
— Як вам працюється на ромській околиці? — цікавлюся я.
— Нормально, — рішуче відказує він. — Більше проблем маю з нашими людьми. Цигани ж не п'ють. А якщо хтось і дозволить собі зайвого, то його ж свої тихенько під руки виведуть.
— Чому така назва? Не краще назвати кав'ярню якось по- циганськи, екзотично?
— Я жартома пропонував назвати бар «Табір відходить у небо», — сміється він. — А цигани мене відразу підтримали: «На небо! Так, Васю: табір йде на небо!».
Я роздивляюся доволі дороге облаштування кав'ярні. Перехопивши мій погляд, власник додає: «Абсолютно культурно поводяться. Зауважень жодних. Циганки посидять, вип'ють собі кави, куплять дітям ласощів. Навіть «на бороду» їм продаю. Бо знаю, що як прийдуть чоловіки із заробітків, то повернуть борги».
Із Михайлом Ковачем прямуємо до сільради. У центрі циганки у барвистих шатах і хустках жваво розмовляють по мобілках. До речі, таких розкішних будинків, як у таборі, у селищі я не помітив.
Невдовзі до нас приєднався директор місцевої середньої школи №2 Володимир Щур, який відзначив, що в ромів зростає бажання навчатися. З дівчатами гірше, бо вони рано одружуються і стають матерями. А от хлопці стають звичними у двох королевських школах. В основному це діти заможних родин, які часто привозять своїх чад до школи автівкою. «Причому поведінка у ромських школярів краща, ніж в українських», — зауважує директор.
«Освіта і здоров'я — дві найбільші проблеми табору, — розповідає голова. — Школу відвідує менше двох третин циганських дітей. Кажуть, що вони мають свою — церковну. Там їх навчать читати, аби могли молитися. А рахувати вони самі вчаться. Бо люблять бізнесувати».
Михайло Ковач розповідає про халепу, в яку потрапили банки, почавши роздавати кредити. Цим скористалося в таборі багато родин, не задумуючись, що гроші треба буде віддавати. Тепер одна за одною виникають судові справи про повернення кредитів. Але це вже головний біль позичальника.
— Адже якщо в родині десятеро дітей, а ніхто офіційно на роботі не значиться, то як можна видавати кредит на тисячі доларів? — дивується колишній міліціонер. — Роми просять збудувати в таборі окрему школу. Добре б там було відкрити і фельдшерський пункт, аби не носити хворих дітей через усе селище. Та таких коштів Королево не має, бюджет його на 60 вiдсоткiв дотаційний. От якби держава та міжнародні організації, які опікуються ромськими проблемами, допомогли, то ці дві головні проблеми зрушили б з місця.
Я покидав Королево з відчуттям якогось внутрішнього відкриття. Причому — приємного.
У світі набуває поширення етнотуризм, тобто люди подорожують, аби подивитися традиційне життя, побут та звичаї різних народів. Переважно екзотичних.
Королевські цигани вразили б не тільки українців. То чому б на цій місцевій екзотиці не почати заробляти гроші? Адже тут найкращі умови для етнотуризму. Треба тільки трохи вкласти коштів в інфраструктуру. Дивись, тутешні роми стали б такою ж візиткою Королева, як і руїни давнього замку. Ачей недаремно ж вони — «королевські»!
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
