Партизанка

      Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. За художніми фільмами «про партизанів», як за тюремним парканом, приховується справжній характер і хронологія подій українського підпілля. І страшні злочини проти нього — з боку «своїх». Про все це написала у книзі «Двічі страчені — Вічно живі» (Київ, 2006) журналістка, колишня учасниця підпілля на Чернігівщині, нині 82-річна Павлина Березовська. Їй допомагала донька одного з керівників підпілля Ніна Дяченко. Помешкання Павлини Леонідівни заставлене монографіями, мемуарами й художньою літературою про Другу світову війну, у шафах рядками стоять архівні теки із записами спогадів понад 100 очевидців — підпільників, партизанів, селян. Над цією 600-сторінковою книгою, в якій авторка розповідає про фальшивих «героїв» і про повернуті чесні імена знищених ними підпільників, працювала понад 40 років. Про це — наша розмова з Павлиною Березовською.

      — Радянські книжки й фільми нас навчали, що партизанським рухом мудро керувала Комуністична партія. Розкажіть, будь ласка, чи саме партпрацівники заснували підпілля на Чернігівщині?

      — Мій батько, безпартійний Леонід Товстенко, потрапив у німецький полон під Золотоношею разом з іншими такими ж неозброєними, без обмундирування новобранцями. Їх закрили у великій клуні. Батько підмовив земляків тікати і повернувся додому, в село Ярославка Бобровицького району на Чернігівщині. Коли трохи підлікувався, став шукати зв'язку з підпіллям. Пішов до одного комуніста, до другого — вони лякалися й казали, щоб більше до них не приходив з такими запитаннями. До речі, подібне було і в Новій Басані: перед окупацією компартійна верхівка зникла, завчасно відправивши в евакуацію свої сім'ї. Тоді батько послав мене до знайомого вчителя Андрія Ілліча в сусіднє село, який був зв'язаний з Бобровицьким районним підпіллям. Відтоді я стала зв'язковою.

      — Павлино Леонідівно, вам на початок війни було 14 років. Мабуть, була загроза бути вивезеною до Німеччини?

      — У селі начальником поліції був колишній товариш мого брата. Він потрапив у полон, і німці, очевидно, змусили його до цього. Він страшенно пив, видно, соромився перед людьми своєї «посади». Якось зустрів мене, дихнув перегаром і каже: «Не ночуй сьогодні вдома, ловитимуть, ти перша в списку». Ми з кількома такими ж дівчатами вирішили поїхати в Ніжин, хотіли вступити в училище, щоб нас не забрали в Німеччину. Але ж проїзд без «аусвайса» заборонявся. Ми влізли в товарний вагон, уночі виходимо в Ніжині з такими ж, як ми, «пасажирами» — а тут уже німці й поліція. Нас усіх загребли і завели в кімнату, де людей пильнували німець і поліцай біля дверей. Дівчата — одна плаче, друга труситься, а я розізлилася. Пропхалася до того молодого поліцая і пошепки йому вичитую: «І як тобі не соромно! У тебе сестри немає такої, як я? Чи ти її одправив би в Німеччину? Чого ж ти ловиш для німців своїх людей?». Врешті він каже: «Добре, ідіть поза спиною, тільки потихеньку». І ми, п'ятеро, вибралися. Оселилися у знайомої бабусі. І всі пішли до Школи садівництва, бджільництва, рільництва і квітникарства, яку заснували німці, мабуть, аби мати кваліфікованих спеціалістів-рабів, які працюватимуть на їхніх латифундіях. А раз нас вишикували, тут же німець і перекладач, і директор, такий старенький дідусь, схожий на Жванецького, слабким і трагічним голосом повідомив: «Діточки, у нас велика радість... Нашій школі присвоєно ім'я Адольфа Гітлера». Потім мене КГБ тягало, що я школу імені Гітлера закінчила.

      — А що робили підпільники? Фільми закарбували стійкий стереотип: вони підривали мости...

      — Знаю, що було велике підпілля в Бобровиці, у сусідньому районі в Новій Басані і в Згурівці Полтавської області. Вони діяли заодно. Один з організаторів — Іван Дяченко — зв'язався з київським підпіллям, воно звеліло йому працювати у німців. Перед війною його виключили з партії, і німці через це дуже довіряли Івану, призначили бургомістром. Він їх поїв, годував. Тим часом запровадив — просто поруч з німецькою комендатурою — госпіталь під виглядом лікарні для селян, де насправді лікували підпільників і партизанів. Потім Дяченко відкрив ткацьку майстерню, зібрав там дівчат — їх у Німеччину не повезли, та ще й виділяли пайки.

      Підпільники розставили скрізь своїх людей — начальника поліції, перекладачів, вони збирали інформацію. На залізниці перекладачка спостерігала, коли й куди йдуть потяги, куди везуть зброю. У паспортному столі свій чоловік виписував довідки, перепустки. Дівчата працювали в комендатурі, за розміром пайка визначали, яка частина прибула — фронтова чи жандармерія. Ці ж дівчата повідомляли, коли плануються облави. У жандармерії теж була наша перекладачка, вчителька Надія Голуб. Якось вона врятувала нашу сім'ю від арешту.

      Таке ж підпілля було в Згурівці. Там мій дядько керував, безпартійний, його теж призначили бургомістром. Так само він організував госпіталь, забезпечення продуктами, пайками. Оточенців прилаштували на роботу, а потім сформували партизанський загін. Партизани, звісно, були в лісі, а підпільники постачали їм інформацію.

      — А як партизани добували продукти?

      — Картоплю копали на колгоспному полі. Свиней забирали також переважно в колгоспі. Гітлер колгоспи не відмінив, вони просто інакше стали називатися, здається, «громадське господарство».

      — Селян не карали за те, що німці не дораховувалися колгоспної худоби чи картоплі?

      — Німців легко дурили в цьому, адже вони не допускали думки, що в них перед носом «істоти другого сорту» можуть щось таке утнути. Була робота і для зоотехніків. У селі Ярославці раптом здохло кілька овець. А в кожному селі було по два німці, які займалися лише заготівлею продуктів, їх називали «картопляними комендантами». Вони вирішили, що овеча смерть — то диверсія. Батько, який працював там зоотехніком, каже: «Це ж типова сибірка!», став розповідати, яка це страшна болячка. Німці миттю повтікали. Але ж потрібні докази. То ветеринар відрізав вухо від овечки і поїхав до Ніжина в лабораторію. Там посміялися: «Вам потрібна сибірська виразка? Будь ласка!» — і виписали довідку. Зоотехніки й ветеринари сказали німцям, що починається пошесть, треба ферми переносити далеко від села. Наклали карантин на овець, батько роздав людям довідки, що худоба заражена, уже німці не беруть, люди ріжуть і їдять. А то ж не можна було жодної овечки зарізати — все на фронт, німцям!

      — Чернігівщина чи не найбільше постраждала від нацистів. Тут карателі спалили півсотні сіл. Кажуть, що в цьому винні також партизани.

      — Іван Дяченко вважав, що партизани потрібні саме для того, аби захистити місцеве населення від гітлерівців. Але дехто дотримувався іншої думки. Якось у загін прийшов 22-річний молодик — тоді ніхто не знав, що то дезертир, — і сказав, що він офіцер, збитий льотчик-штурман. Звали його Олександр Кривець. Зібрав він гурт «однодумців» і стали пити-гуляти. Приходили серед білого дня в село, забирали їжу. Якось він з дружками побився у селі Піски з поліцією за дівчат. Після цього засіли у лісі. А їхніх родичів заарештували, ув'язнили в Бобровицькій жандармерії. Кривець удвох з товаришем пішли їх «визволяти». Можливо, тоді їх німці завербували на службу, сказавши, що не чіпатимуть батьків. А може, Кривця завербували у школі СС, куди його рекомендував Дяченко, щоб мати там «свою людину». Згодом вони застрелили німецького лейтенанта і забрали машину. Гітлерівці у відповідь спалили вісім сіл з людьми.

      Не було масових спалень сіл там, де набагато успішніше діяли справді великі з'єднання народних месників, як, наприклад, Бовкунівське «За Батьківщину». Вони намагалися прикрити, вберегти від біди свої села. А тут якась невеличка групка призвела до такого лиха, не завдавши окупантам аніякісінької шкоди. А на якомусь етапі Кривець написав німцям донос на Дяченка, що він український націоналіст...

      — А що, німці допускали до своєї поліції українських націоналістів?

      — Та де там! На тому Кривець і зіграв. Націоналісти ж проти німців. Дяченка і ще 42 підпільників арештували, катували і розстріляли. А потім з ближніх сіл розстріляли ще 400 осіб. І ще були доноси, адже люди навчилися їх писати при попередній владі. Одна жінка прийшла до комендатури зі списком: «Мою дочку вбили, а оці ще живі...» Збожеволіла, бідолашна. То один поліцай догадався та вивів її, а список знищив.

      — Тим часом партизанське життя-буття тривало?

      — Кривець казав, що підпілля в Басані організував він. Він усі Дяченкові справи приписав собі. У книжці цілий розділ присвячений тому, як він нищив людей, які могли його виказати. Одного з останніх свідків, Сашка Серьогіна, розстріляли перед самим приходом наших, бо Кривець сказав, що це він видав підпілля. Серьогіна прошили з протитанкової рушниці — хлопця рознесло на шматки.

      Якось ми вночі переходили через залізницю до великого з'єднання «За Батьківщину». Гроза, ллє як з відра, розмоклий чорнозем, ніби клейстер, чоботи здирає. Дійшли до села, а там — німецька облава. Ми — тікати. Наші, чоловік сто, стоять і брязкають, перемовляються. Їх почали обстрілювати з кулеметів. Командир перший, за ним його свита кинулися до лісу. Воробйов, поранений у боях, прикульгував і ніс важкий кулемет. Спіткнувся, упав і змикитив заховати його у копиці сіна. Позначив згори дрючком. Кривець засудив його: «А, бросіл оружиє в бою!». Наступного вечора ми з батьком і Воробйовим пішли шукати захований кулемет. Копичок уздовж усього лісу мільйон, бо ж сінокіс. Але знайшли. І після цього Воробйова перед строєм розстріляли. Чому? Бо він був зі Згурівки і знав, що сталося з тамтешнім підпіллям, пов'язаним з Дяченковим. А по-друге, Воробйов колись на партійних зборах виступив, що командиру слід подбати, щоб у загоні менше пиячили, а думали про порядок і діяли.

      — Коли прийшла радянська влада, цих молодиків якось покарали?

      — Та хто там! Вони ж герої! Кривець — «командир механізованого партизанського з'єднання імені Щорса»... У 1943 році, коли Чернігівщина була звільнена, а війна тривала, всіх хлопців позабирали в армію, а 24-річного Кривця призначили директором цукрового заводу, а потім — генеральним директором Київського обласного виробничо-аграрного об'єднання цукрової промисловості. Чернігівський обком і райкоми його підтримували. Чим він їх узяв? Першим піддався начальник штабу партизанського руху Тимофій Строкач. Коли почалася війна, він загубив партквиток. Але Кривцева родичка сказала, що той партквиток згорів у війну разом з її хатою. Таким чином Кривець врятував Строкача від виключення з партії і міг його шантажувати. Коли партизанські командири дізналися, що Кривцю дали Зірку Героя за участь у форсуванні Дніпра — а він же нічого не робив! — то підняли гвалт. Дійшло до Хрущова, а той, переказують, каже: «Хіба ж я піду тепер свою лисину Сталіну підставляти, що я невідомо кому Зірку Героя дав?». Кривця боялися усі, кого він зробив співучасником своїх злочинів. І подбав, щоб вони це усвідомлювали й постійно жахалися розплати. Адже відповідати за скоєне довелося б їм, а не зореносному Кривцеві, який завжди відбрешеться.

      Коли ми зібрали відповідні документи, то виявилося, що й знаменитий у чернігівських лісах Олексій Федоров, автор тритомника «Підпільний обком діє», так само халтурив, пив-гуляв і подавав фальшиві відомості у Москву. У Федорова був свій рахунок з Дяченком: він вимагав, щоб Іван Лукич віддав йому частину свого партизанського загону. Не дав. Кривець, до речі, у 1973 році написав книжку про підпілля — «Багряними дорогами», страшно брехливу, з передмовою «колишнього секретаря Чернігівського підпільного обкому партії, двічі Героя СРСР Олексія Федорова». Її видали таким накладом, як класиків марксизму, — 200 тисяч примірників!

      — А чому ви тоді свою книжку не видали?

      — Я домовилася з видавництвом «Молодь», що напишу про підпілля. Це було в 60-х роках. Почала писати, бо почувалася винною перед невизнаними бобровицькими підпільниками. Так вийшло, що ніхто з них не отримав документів про роботу в підпіллі. І виходило, що вони в час окупації «працювали на німців». Їх і з роботи виганяли, і в КГБ тягали. Щоправда, у 1957 році у Львові вийшла друком книга «Солдати другого фронту» одного з чільників чернігівського підпілля Івана Бовкуна, який тільки-но звільнився з беріївських казематів, куди його запроторив Федоров. Адже Бовкун опротестував його «партійне керівництво» партизанами. Книга Бовкуна стала першим паростком правди про дії патріотів у час нацистської окупації. Утім автора звинуватили в наклепі на партію, а книгу знищили.

      Я саме працювала у радіокомітеті й вирішила зібрати свідчення у своєму районі. Приїжджала машиною, коли траплялося бути в тому районі, і записувала на здоровенні бобіни розповіді підпільників і партизанів. Вони пили по чарці й таке порозказували, що краще б я і не знала. Дізнавшись про це, Кривець мене брутально вичитував, що «займаюся не своєю справою». А мені після того як поїздила, наслухалася тих п'яних «одкровень», стало так гидко... Я тішилася, що не написала книжки до цього. Я ж би їх розхвалювала! Коли мені було 16-17 років, для мене все виглядало ідеалізованим. Це ж тепер уже все розкрилося... А тоді я відчула, що не маю точки опертя. Тепер у країні таки настала можливість опублікувати правдиву, документовану книжку. У ній, нарешті, названо імена учасників Новобасанського підпілля, закатованих у ніжинській в'язниці, які лежать у братській могилі на околиці Нової Басані.