Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. За художніми фільмами «про партизанів», як за тюремним парканом, приховується справжній характер і хронологія подій українського підпілля. І страшні злочини проти нього — з боку «своїх». Про все це написала у книзі «Двічі страчені — Вічно живі» (Київ, 2006) журналістка, колишня учасниця підпілля на Чернігівщині, нині 82-річна Павлина Березовська. Їй допомагала донька одного з керівників підпілля Ніна Дяченко. Помешкання Павлини Леонідівни заставлене монографіями, мемуарами й художньою літературою про Другу світову війну, у шафах рядками стоять архівні теки із записами спогадів понад 100 очевидців — підпільників, партизанів, селян. Над цією 600-сторінковою книгою, в якій авторка розповідає про фальшивих «героїв» і про повернуті чесні імена знищених ними підпільників, працювала понад 40 років. Про це — наша розмова з Павлиною Березовською.

Спомини про апокаліпсис початку війни продовжують залишатися відкритою раною — як таке могло статися? Ретельно спланований вакуум достовірної інформації протягом півстоліття заповнювали стандартні тексти, у яких старанно переписувалися одні й ті ж, директивно встановлені, міфи. Найважливішими питаннями, над «роз'ясненням» яких працювала вузька група безмежно відданих партії людей, були такі: чому в перші ж тижні війни Червона армія була розгромлена і більшою частиною взята в полон; чому вермахту вдалося дійти до калмицьких степів і кавказьких гір; чому пожежа війни докотилася до таких місць, де чужоземних загарбників не бачили з часів «великої смути» XVII століття, і більшу частину всіх жертв було покладено тільки для того, щоб до осені 1944 року повернути втрачене?