«Я — свеча, я сгорел на пиру...»

       Поет, за визначенням, — більше, ніж поет. Доля Арсенія Тарковського є гідним підтвердженням цієї тези. Його вірші інколи — занадто відверта сповідь про страждання, людський біль... Відтворити в них пройдений життєвий шлях, не злукавивши ні думкою, ні інтонацією, — такий взірець слабкому духові не підказка... Пройнявшись пієтетом до віршів великого Григорія Сковороди, що стали для нього провідною зіркою, Тарковський через усе життя проніс і передав нам власне світло, засяявши на поетичному небосхилі ХХ століття серед безсмертних сузір’їв великих імен. Його вірші, співзвучні рядкам Максиміліана Волошина, ідеям Володимира Вернадського та Миколи Чижевського, вражають могуттям космізму і «надчасовості».

      Народився поет на українській землі — в Єлісаветграді,  «степовій Елладі» (нині це — Кіровоград). Шляхетні роди Тобілевичів і Тарковських, здавна споріднені, простягали своє коріння до давнього роду шамхалів — дагестанських князів. Насправді ж їхні витоки походять зі старовинного білоруського роду. У XVII столітті одним із кращих поетів України був Данило Тарковський, який жив на Волині, де, врешті, був страчений.

      Брати Тобілевичі, створивши перший в Україні народний театр, апелювали до народу як до арбітра своїх звершень. Тарковські йшли іншим шляхом. «Співрозмовником» у своїх прагненнях вони обрали самого Бога. Втім батько Арсенія, витончений український аристократ Олександр Тарковський, почав свій  шлях до духовного відродження... через революцію... Він дружив з Юзефом Пілсудським, творцем «білої легенди Польщі», «батьком польської нації». Пілсудський навіть запрошував Олександра Тарковського до Польщі. Що в майбутньому не могло не стати предметом прискіпливої цікавості НК...

      Закінчивши єлисаветградську гімназію, Арсеній деякий час живе в Києві, потім у Харкові. У 1923 році він переїжджає до Москви, працює в газеті «Гудок», на радіо. Згодом вирушає до Максима Горького — хоче, аби той подивився його вірші. Горькому вони не сподобались: «Надто індивідуалістичні». З 1932 року Арсеній Тарковський перекладає поетів Сходу — великих туркменів Махтумкулі, Кеміне, грузина Важу Пшавелу, геніального арабського поета ХІ століття Абу-ль Ала аль-Маарі.

       У 1940 році він знайомиться з Мариною Цвєтаєвою, яка щиро повірила в його пророчий дар. У крихітному і затишному містечку Таруса, популярному місці «позамосковського» вiдпочинку багатьох творчих осіб (тут відпочивали Паустовський, Полєнов), у Тарковських був дачний будиночок. А поруч прилаштувалися скромні «пенати» Цвєтаєвих. Марина з язичницькою несамовитістю сповідувала віру в особливу  місію поезії, в те, що вигадка співця фатальним чином матеріалізується. Колись вона з неприхованим жахом, з апокаліптичною впевненістю Касандри прорікала нещастя Анні Ахматовій, яка необережно висловила у своїх рядках готовність віддати Вітчизні «и сына, и мужа, и божественный песенный дар». До слів цієї «колдуньи из города Киева, из логова Змиева» доля поставилась, як і личить — «по чину». Тож і накликала Ахматова своє обіцяне провидінням «горенько»... Слова Цвєтаєвої, як ми знаємо,  «вітчизна» незабаром втілить у життя...

      Ця «чорнокнижниця» силою свого поетичного дару (на думку Йосипа Бродського — найвеличнішого у ХХ столітті) пророкувала своїм співбратам по перу трагічну долю. Сама приречена на страдницьку славу, Цвєтаєва відчула цю приреченість і в Арсенії. Надломлена, неприкаяна 48-річна Марина Цвєтаєва кинулася у вир останнього свого почуття до 33-річного Арсенія. Два поети кинулися назустріч, не до кінця розуміючи і приймаючи один одного. Вклавши в цей порив усю жагу останнього виклику долі, сплеску  душі, Марина присвятила Арсенію свої останні рядки 6 березня 1941 року (у день їхньої  останньої зустрічі). Вони прозвучали для нього вже «голосом з труни» після її жахливої смерті у Єлабузі 31 серпня 1941 року:

      «Я стол накрыл для шестерых...

      ...Ты одного забыл — седьмого...»

      Запам'ятавши її нещасною, пригніченою, забутою Офелією у вологому склепі бомбосховища, Тарковський до кінця днів проклинав той безжальний буревій часу, що відібрав у нього Марину, понівечив і спустошив їхні долі. Тарковський присвятив її пам'яті цикл поезій — диптих з віршів 1941 і 1963 років.

      ...Потім — чорне воєнне лихоліття, фронтова газета «Бойова тривога», нові вірші... У 1943-му  — поранення, ампутація ноги, демобілізація... 1946 рік подарував Арсенію Тарковському теплу дружбу з Анною Ахматовою. Пізніше, на вищих літературних курсах, він подружився з поетесою видатного таланту — Марією Петрових.

      Перша книга Тарковського — «Перед снігом» — з'явилася лише у 1962 році. Далі за нею вийшли: «Землі — земне» (1966), «Вісник» (1969), «Вірші» (1974), переклади з грузинської «Чарівник гори» (Тбілісі, 1978), «Зимовий день» (1980), «Вибране» (1983).

      Арсеній Тарковський нерідко бував у Києві. Його пов'язувала тривала дружба з літературно-поетичним клубом «Джерело», багатьма київськими поетами. У свій останній приїзд до нашого міста 1981 року він читав разом з Дмитром Павличком (який перекладав його вірші українською) свої нові твори...

      Тарковський став яскравим прикладом тієї істини, що справжній Поет, як і будь-який митець — «дитя гармонії». Надмірна схильність до зовнішньої, «фасадної» експресії — не його шлях. Його покликання, подвижницький «послух», обов'язок перед Поезією — у негомінкій та «негламурній» простоті, за якою він ховає таємниче, глибинне переконання, невгасиме полум'я свого чуття й волі.

      Для Арсенія Тарковського звичною істиною і глибоко пережитим переконанням була думка, що життя поета — подвиг: «Займатися поезією — небезпечно. Саме те, що Лермонтов був поетом, і підставило його під кулю... Написання віршів — марна справа, якщо воно не стає справою служіння віршованому слову...» Поезія, вища форма існування мови,  стала для нього його метою і мірилом, храмом його душі, осердям його життєвих спрямувань.

       Поет, як і наступні покоління «шістдесятників» та «сімдесятників», не бажав, та й, за своїми душевними якостями, не зміг би вписатися у «новий порядок», що цинічно насувався і в якому людині відведена химерна роль залишатися засобом, а не метою, пішаком, а не творцем, відмовитися від себе справжнього:

      «...А ты, как ряженый на святки,

      играешь в прятки сам с собой...»

      ...Він пішов від нас 1989 року, на рік переживши свого сина Андрія (їх пов'язували складні стосунки), незабутня кіносповідальність якого — зрима ілюстрація батьківських віршів. Ось так на наших очах занурюються в океан небуття ті нечисленні острови, які означалися маяками над бурхливими водами повсякденності. Міліє водна стихія, невблаганний Час руйнує, змиває схили безсмертного берега, «туманного й високого», місця перебування великих душ. Стискається шагреневий шмат людського континенту, зменшуючи нас самих, роблячи сиротливими і самотніми. Після його смерті ми відчули на своїх плечах ще безжальнішу «вовкодав'ячу» (за словами Йосипа Мандельштама) хватку століття, що не давала послаблення.  Але ми пам'ятатимемо Арсенія Тарковського, вічного, невтомного мандрівника, пілігрима й сталкера. Прямуючи за ним у пошуках самих себе, присядемо на хвилинку на узбіччі життя і вкотре вслухаймося в його слова:

      «Я — свеча, я сгорел на пиру.

      Соберите мой воск поутру.

      И подскажет вам эта страница

      как вам плакать и чем вам гордиться,

      как веселья последнюю треть

      раздарить — и легко умереть...

      и под сенью случайного крова

      загореться посмертно,       как слово».