Поет, за визначенням, — більше, ніж поет. Доля Арсенія Тарковського є гідним підтвердженням цієї тези. Його вірші інколи — занадто відверта сповідь про страждання, людський біль... Відтворити в них пройдений життєвий шлях, не злукавивши ні думкою, ні інтонацією, — такий взірець слабкому духові не підказка... Пройнявшись пієтетом до віршів великого Григорія Сковороди, що стали для нього провідною зіркою, Тарковський через усе життя проніс і передав нам власне світло, засяявши на поетичному небосхилі ХХ століття серед безсмертних сузір’їв великих імен. Його вірші, співзвучні рядкам Максиміліана Волошина, ідеям Володимира Вернадського та Миколи Чижевського, вражають могуттям космізму і «надчасовості».

Актор і режисер Дмитро Месхієв за свої сорок «із хвостиком» встиг обзавестися хоч і невеликим, але достатньо симпатичним, з точки зору якості, послужним списком («Щоденник камікадзе», «Механічна сюїта», «Американка»...). Але найбільший урожай компліментів та нагород зібрав його фільм «Свої», одну з головних ролей у якому, поряд із Костянтином Хабенським та Сергієм Гармашем, виконав наш Богдан Ступка. І ця картина, як ми пам'ятаємо, «вистрелила» настільки потужно, що після неї, здавалося, Месхієв і надалі розроблятиме такої ж складності теми. Відчути війну настільки реалістично вдається справді небагатьом, і такий талант логічно було б експлуатувати й надалі. Та Месхієв вирішив інакше і через три роки після прем'єри «Своїх» «забабахав» принципово інший фільм — «7 кабінок». Настільки інший, що, переглянувши ці картини, можна зробити такий висновок: знімали їх дві різні людини, які за характером та творчими принципами є непримиримими антагоністами.