Сьогодні ми закриваємо «поштову скриньку» конкурсу імені Джеймса Мейса, присвяченого 55-річчю від дня народження видатного сина американського народу і полум'яного патріота України. Конкурс серед молодих читачів «України молодої» тривав із кінця зими до початку літа. Редакція отримала доволі значний за обсягом доробок конкурсантів і, зрозуміла річ, нерівнозначний за змістом і виконанням; до нього долучилися не тільки учні й студенти, а й читачі «УМ» поважного віку. Всім дописувачам ми вдячні за увагу до «України молодої» і за висловлену активну патріотичну позицію.
Як було зазначено в умовах конкурсу, оголошеного 20 лютого ц. р., журі розглядало тексти і вірші тільки молодих авторів. П'ять кращих робіт газета видрукувала 5 і 16 травня.
Завершуємо тему сьогоднішніми публікаціями і оголошуємо переможців.
Першу премію — 500 грн. — присуджено Сергію Погребному — студенту з Одеси.
Дві другі премії — по 250 грн. — Ілоні Дзюбан, учениці 10-го класу з села Санжари, що на Полтавщині; Олександру Циценку, студенту з Кіровограда.
Дві треті премії — по 100 грн. — Іванні Мризі, учениці 11-го класу з села Загайці, що на Тернопільщині, Анатолію Карпову — з села Велика Багачка, що на Полтавщині.
Вітаємо переможців конкурсу, бажаємо творчих злетів і всіляких гараздів у житті!
...Незалежність не дала нам того ідеального світу, який створили у своїй уяві українці. А все тому, що в народу нема єдності. Ще здавна люди говорили: «Де два українці, там три гетьмани». Це прислів'я влучно описує ту ситуацію, яка склалася в Україні сьогодні. Кожен намагається диктувати свої умови і хоче підлаштувати світ лише під власні егоїстичні інтереси...
Я нікого не засуджую і не звинувачую. Але чи не краще самим почати діяти, об'єднатися заради спільних інтересів, заради спільної мети і вже потім залагоджувати свої особисті проблеми? Невже це не краще, ніж звинувачувати в усьому політиків, які не хочуть нічого робити в ім'я народу? До речі, пробачте за нескромне запитання, хто цих політиків обрав? Чи не ви?
Певно, Україні просто не вистачає патріотів. Патріотом не можна стати, ним треба народитися. Я переконана, що любов до Батьківщини всмоктується з молоком матері. Цю любов не можна опанувати за підручником чи посібником — її треба відчувати всім серцем...
У нашого народу доля була завжди нелегкою — доводилося йти крізь терни до зірок...
Здавалося, здійснилася мрія нашого народу, стало дійсністю те, що українські патріоти бачили тільки у снах, у засланні між сибірських снігів. Та дійсність виявилася набагато несподіванішою і болючою. Між здобуттям незалежності й усвідомленням того, що ми незалежні, пролягла величезна прірва, мости через яку ми й досі не збудували. Хоч і будуємо, трудимося... Не всі — це правда, але більшість... по-особливому, по-своєму, подекуди навіть самі того не помічаючи, несвідомо.
Час поставити собі запитання: хто винен у тому, що ми не здатні себе відчувати єдиною нацією? Відповідь є, її, як заведені, повторюють наші політики — радянська влада, зі своєю тоталітарною системою, тиском, русифікацією. Безумовно, частково це дійсно так, але частково... Але річ не тільки в радянських поліцаях, а й у людській свідомості, яка, на жаль, ще не сформувалася. Бо як тоді пояснити те, що Голодомор 33-го року й досі не визнаний геноцидом. І річ не в Компартії на чолі з вічним товаришем П. Симоненком, річ у людях, які й досі цій партії довіряють, незважаючи на її брехливі гасла. Саме брехливі, іншого слова я не можу підшукати. Як можна заперечувати наявність такого злочину, адже свідків йому більш ніж достатньо: запитайте будь-яку людину поважного віку, котра пам'ятає ті жахливі події. Але, виявляється, цього мало...
За що шаную Україну?
За що люблю одну, єдину —
Цю землю, де я народився,
Життя з твоїх долонь напився.
Люблю її за небо чисте,
За небо, що колись було зловісне,
Що страх несло і хвилювання.
Тепер ти — втіха, милування.
Ти край, що дав усім натхнення
Цінити кожен світлий час.
Ти дав надії й сподівання
Здобути волю для всіх нас.
І ми — народ, ми — не раби,
Ідем з тобою за свободу.
Ми — сила краю, ми — брати
Торуємо в історію дорогу.
Рішення про дослідницько-туристичний похід, під час якого ліцеїсти могли б зібрати матеріали для написання своїх наукових і курсових робіт з географії, історії, біології, дирекція Березненського економо-гуманітарного ліцею (що на Рівненщині) прийняла 30 травня 2006 року. Така ідея спала на думку директорові ліцею, математику Лесі Цимбалюк. Голова Спілки української молоді Березнівщини Володимир Пастушок запропонував маршрут. А план розробили вчителі географії й історії. І ось 15 червня ліцеїсти вирушили в дводенний похід (у рамках навчально-наукової практики) Березне-Мочулянка-Вілля. 10 хлопців і 11 дівчат отримали від кухаря «сухий пайок» на чотири дні. З дітьми пішли також директор ліцею, учителі географії, історії і фізкультури. Дорогою ознайомлювалися з природою, історією, переважно ХХ століття, особливостями міжетнічних стосунків. Загалом маршрут простягся на 105 кілометрів. Частину шляху проїхали автобусом.
Гортаючи сторінки детального щоденника походу, доповненого науково-енциклопедичними вставками про природу й історію, дивуєшся — як за два дні можна дізнатися так багато. Перший привал ліцеїсти влаштували на березі озера, що виникло на місці колишнього гранітного кар'єру, де добували камінь за Польщі. За три кілометри побачили водосховище на річці Видринка — правій притоці річки Случ. Ця недовга річка (всього 16 кілометрів) упродовж свого шляху змінює свій «темперамент». Скажімо, серед заболочених западин вона неглибока й тече спокійно, а у Клесівській низовині, в межах Українського кристалічного щита стає типово гірською, з порогами й перекатами, її течія збиває з ніг.
Ще трохи пройшли, зупинилися на ночівлю в урочищі Броніславка і до пізнього вечора вивчали габрові кар'єри. Наступний ранок почався з природних чудес — побачили гірську ділянку з виходами кристалічних порід у глибокій балці з грабовим лісом. Потім на шляху постало унікальне болото-блюдце на кристалічній основі, що «народилося» в льодовиковий період. Болото розтяглося на майже півтора гектарах, вкрилося березою і сосною та поросло осокою й болотяними півниками. Врешті, дорога вивела до «долини валунів», де розкидані брили — кількасоттисячолітні свідки давнього льодовика. Ці «мандрівники» відірвалися колись від скель Скандинавії і прикотилися з льодовиком сюди, на Полісся. Ці круглі каменюки, трохи посічені тріщинами, вже вкрилися мохом.
А от «скрижалі історії» постійно чистяться від моху забуття. У селі Бистричі ліцеїсти дізналися, що тут виявлені залишки давньоруського поселення, до того ж археологи виявили «помешкання» людей ще з часів мезоліту — кам'яні знаряддя праці, посуд). Коли Северин Наливайко у 1595 році підняв селянсько-козацьке повстання, у Межирічському замку поблизу Бистричів перебувала повстанська «сотня Лободи». У Бистричах у 1908 році народився Тарас Бульба-Боровець — засновник «Поліської Січі», що згодом переросла в УПА. Ще замолоду він, працюючи каменярем, створив підпільну молодіжну організацію «Українське національне відродження», за що польська влада ув'язнила його у концтаборі «Береза Картузька». Згодом, коли Уряд УНР в екзилі призначив його командиром військового формування «Поліська Січ», генерал-хорунжий Бульба-Боровець відбув рік і в нацистському концтаборі Заксенхаузен. Після війни на еміграції видавав і пересилав в Україну часописи і брошури, опублікував книгу «Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху». Похований на кладовищі у Бавнд-Бруку неподалік Нью-Йорка. «Бистричани шанують свого героя, тому біля його пам'ятної дошки завжди є живі квіти», — відзначили учні.
Особливо розпитували ліцеїсти про волинські події 1943 року, трагедію, що залила кров'ю мирних жителів прекрасне Полісся. Старшокласники розшукали і розпитали трьох очевидців трагедії села Вілля, що було повністю спалене німцями і поляками у 1943 році. У цьому селі над річкою Случ до війни жили самі лише українці. 29 травня 1943 року німці з поляками оточили Вілля і повністю спалили всі його 250 хат, розстріляли і спалили живцем 367 мирних жителів. Надія Чикалюк згадує, як у травні 1943 року в село приїхали карателі (їй тоді було 15 років): «Першою спалили хату мого дядька Романа. Я почала кричати: «Ох, дядьку Романе, ваша хата горить!», аж тут до нас заходять двоє і відразу почали стріляти. Не знаю, чи німці то були, чи поляки, бо вони не розмовляли одне з одним, але були вдягнуті у німецьку форму. Мати почала кричати: «Дайте хоч помолюся. З дітьми попрощаюся!» — попрощалася і впала. Потім дядька стрелили в голову. Наступною забили сестричку, я впала біля неї і стала плакати. Мене не зачепили».
У Бистриці ліцеїсти познайомилися з Адамом Ковпаком, свідком трагедії села Вілля. «Я мав тоді вісім років, — розповів Адам Іванович. — В обід приїхали німці з поляками, оточили село і почали бити всіх, старих і малих, хати палить. Люди кинулися на луг. А ми хотіли в ліс їхати. Аж тут назустріч їде підвода, чоловік десять на ній, з кулеметом, кажуть: «Вертайтеся назад!». Стрелив автомат, кінь злякався, один упав iз коня. Автоматчики почали стрілянину. Батько каже: «Як я буду падати на землю, то й ви падайте». Вибігли на дорогу. Попадали. А батько тільки встиг сказати: «Ох, Боже». І все. Ховалися ми в озерці з людьми, поки німці й поляки не поїхали...» Нині на місці спалених хат — лісові хащі. У постгеноцидному селі проживає кілька десятків пенсіонерів. У березні 2006 року у Віллі встановили пам'ятний Хрест. А невдовзі імена усіх 367 розстріляних сільчан буде викарбувано на гранітних плитах.
Ліцеїсти зібрали цікаві матеріали про колишні польські колонії — Гута Стара, Мочулянка, Гута Бистрецька, Рудня Стрийська, Броніславка. Покинутими селами, де вже багато років не живуть люди, вперше йшли діти. Ще помітно, де стояли колись будинки, старі дикі груші чи яблуні в хащах зілля вказують на місце садків. На хрестах занедбаного польського кладовища у Мочулянці збереглися написи «1943 рік», а внизу «замордовано...» Коли Україна вийшла з СРСР і стала знову відкритою для світу, поляки почали приїжджати і відновлювати могили своїх предків. Останні поховання здiйсненi у 2003 роцi. Крім пожежі, на кладовищі є сліди вандалізму. Гута Стара — найдавніша польська колонія Березнівщини. Під час окупації тут діяв потужний осередок польської самооборони, до якого входило понад 10 тисяч поляків iз різних колоній. У листопаді 1943 року неподалік села Мочулянки відбулася битва між воїнами УПА і польсько-більшовицьким загоном під керівництвом Сатановського. Українські вояки були виснажені, із приблизно 300 залишилися живими лише 17 (поранених полонених також позбавили життя). Нині про цей бій нагадує хрест на могилі вояків УПА на початку села. Майже всі поляки у 1944—45 роках були виселені до Польщі. У Мочулянці залишилося лише п'ять польських сімей. Після того як ліцеїсти розмістили інформацію про свій похід в інтернетi, до ліцею написали переселенці з Березненщини, що нині мешкають у Варшаві, попросили матеріали про польські колонії.
Під час походу старшокласники багато фотографували, назнімали відео на три камери одночасно. Потім випускник ліцею Володя Швед, нині першокурсник КПІ, створив на основі цих записів півгодинний фільм «Мальовничі куточки рідного краю». Як розповіла директор, такий похід ліцей організував уперше, і педагоги переконалися в його ефективності. На основі походу п'ять наукових робіт ліцеїстів отримали визнання в обласній Малій академії наук у Рівному. Одна з учасниць походу — Катерина Чухрій — на основі зібраних даних захистила на обласному конкурсі науково-дослідницьких робіт МАН дослідження про габрові кар'єри і була відразу зарахована до Рівненського інституту інженерів водного господарства. Відповідно оформлені матеріали походу здобули перше місце в обласному конкурсі на кращу краєзнавчо-туристичну подорож молоді. Цього року старшокласники з учителями знову планують вирушити в похід, на цей раз триденний.
У попередніх двох публікаціях ми вже повідомляли читачів, що на замовлення газети «Україна молода» Центр політичних комунікацій Університету «Україна» та Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН) провели опитування 2200 громадян з усіх областей України щодо найактуальніших питань сьогодення. Нині ми продовжуємо знайомити наших читачів з отриманими результатами дослідження незаангажованої громадської думки. >>
У попередній публікації 20 квітня ми повідомляли читачів, що газета «Україна молода» і Центр політичних комунікацій Університету «Україна» та Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН) провели дослідження громадської думки щодо найактуальніших питань сьогодення.
Нагадаємо, що на запитання нашої анкети відповіли 2200 респондентів з усіх областей України, з яких 48,4% — чоловіки і 51,6% — жінки.
За національністю: 78,4% — українців, 18,4% — росіян і 3,2% — представників інших національностей.
За соціально-професійним статусом: 10% — робітників, 3% — селян, 11% — інженерно-технічних працівників, 17% — представників гуманітарної, 12% — управлінської, 9% — бізнесової сфер діяльності. Приблизно 13% — студентів та учнів, 3,5% — домогосподинь, 17% — пенсіонерів, 3,5% — державних службовців та військових.
За віком: до 20 років — 8,2%, 21—30 років — 20,5%, 31—40 років — 13,3%, 41—50 років — 17,1%, 51—60 років — 18,9%, понад 60 років — 22,1% опитаних. >>
Якими ви бачите суспільний і політичний устрій України, стратегію національного розвитку нашої держави, яка ваша громадянська й політична позиція, якою вважаєте роль газети в цих процесах і на яких аспектах діяльності й розвитку держави «Україні молодій» варто загострити увагу?
З метою дослідити незаангажовану громадську думку з ініціативи газети «Україна молода» Центр політичних комунікацій Університету «Україна» та Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН) протягом березня 2007 р. провели опитування, з результатами якого ми починаємо вас знайомити. >>
«Україна молода» разом з Інститутом психології ім. Г. Костюка за підтримки Міжрегіональної академії управління персоналом у березі-квітні цього року провела опитування громадської думки щодо нашого життя-буття.
Ми опрацювали 837 анкет, отриманих поштою, а також традиційними соціопсихологічними методами, і щиро дякуємо всім нашим добровільним помічникам за неоціненну допомогу.
Як і обіцяли, сьогодні ми знайомимо вас із результатами нашої співпраці. >>
