Накапайте мені сто грамів!..

      Нещодавно президентський автограф одержали останні дев'ять законів, які відділяли Україну від СОТ та просто від цивілізованого світу. Втім надто гучні карнавали з цього приводу недоречні: на відміну від розповсюдженої думки, створено тільки «каркас», над яким ще доведеться довго і плідно працювати, адаптуючи вітчизняне законодавство до європейського.

Риба в помідорі

      У ті поодинокі дні, коли наша Верховна Рада буває легітимною, вона зазвичай вирізняється високою законотворчою активністю. Щоправда, разом із вкрай потрібними країні документами через депутатські кнопки успішно проходять і доволі сумнівні ідеї. Так, нещодавно депутати у вихорі політичних пристрастей дружно підтримали законопроект про генетично модифіковані організми — скасували один і за «порадою» віце-спікера Адама Мартинюка проголосували за інший.

      Найгірше, що депутати при цьому не заглибилися в деталі. А вони такі: у проголосованому законі зовсім не згадується про можливі ризики від використання генетично-модифікованих продуктів, та головне — не міститься вимоги маркувати продукцію, у якій генетичний матеріал має неприродну комбінацію. Таким чином, порушується не тільки право людини знати, що вона споживає, а й українське законодавство починає «вигідно» відрізнятися від сусідніх. Скажімо, у Європі будь-який продукт, що містить понад 0,9 відсотка генетично модифікованих організмів, мусить мати спеціальну позначку на упаковці. Такі ж самі вимоги в росіян.

      Країни, які найбільше вирощують модифікованих продуктів, — це перенаселені Китай, Індія, що постійно знаходяться під загрозою голоду,  високотехнологічні Японія та США, які випробовують різноманітні методики дешевого вирощування продуктів харчування, а також регіон Латинської Америки, який називають «сільськогосподарським полігоном світу». Схема назагал зрозуміла: існують мозковий центр, промислова база, ринок збуту. Останній, для збільшення прибутку, треба постійно розширювати. Як можна включити у цей перелік Україну, за умови, що хабарів у вищих ешелонах влади у нас не беруть принципово, а депутати і керівники фракцій і поготів, можна легко здогадатися.

      Наслідки для всіх нас можуть бути доволі сумними. Насамперед, ніхто не може сказати, як відіб'ється «генетика» на здоров'ї людей найближчим часом та через кількадесят років. Під загрозою опиниться сільське господарство: з одного боку, традиційні здорові продукти не зможуть конкурувати з дешевими модифікованими, а з iншого — українські аграрії-експортери не зможуть конкурувати з європейськими колегами, адже Євросоюз не купуватиме сумнівної продукції без маркування. «Так уже було в 2005 році, коли Європа скасувала угоду з придбання української сої, оскільки хотіла придбати стовідсотково чисту продукцію», — сказав «Економічній правді» кандидат біологічних наук, біотехнолог Григорій Петюх.

Вода з біолабораторії

      Рука законодавця не дійшла і до вод, які в різноманітних посудинах та яскравих етикетках продають в Україні. Іноземця, який планує екстремальну мандрівку до нашої держави, вчать: з-під крана не пити у жодному випадку, навіть у найкритичнішому! І проблема навіть не в тому, що воду погано очищають, а в тому, що критичний стан більшості водопроводів не дозволяє навіть здогадуватися, що ж це за рідину ви отримуєте на виході. Тобто існує стандарт: санітарно-епідеміологічні служби старанно заміряють показники, та споживач підставляє свої кружки під щось зовсім інше.

      Втім, навіть зайшовши до магазину з щирим бажанням придбати упаковану воду у пластиковій чи скляній тарі, навіть підготовленому покупцеві зробити це буде нелегко. Виною тому — надзвичайно великий вибір і плутанина в термінології: яка з них лікувальна, яка мінеральна, яка просто вода. Річ у тім, що новітні технології дозволяють довести до питтєвої кондиції практично будь-яку рідину. Забруднену воду демінералізують, очищають хімікатами, так званим зворотним осмосом, ультрафіолетом. Деякі хімічні компоненти з неї видаляють, а інші, навпаки, додають. Як наслідок, змінюється і хімічний, і фізичний склад води.

      Спеціалісти стверджують, що, скажімо, зворотний осмос надійно очищує воду від шкідливих домішок, але не менш радикально знищує структуру води на молекулярному рівні. Навіть обеззараження води ультрафіолетом чи озонуванням призводить до зміни її складу. Обробка сріблом, незважаючи на її ніби-то корисність, також безповоротно змінює склад води, а кількість цього металу обмежується нормами.

      З точки зору медицини, такий продукт нешкідливий; і тому, якщо він знаходить свого споживача, то має право на існування. Проте людина, яка платить гроші, має право чітко знати, що вона купує, і чи дійсно придбала саме той продукт, який хотіла. На Заході подібних «хімічних коктейлів» практично не продають, в Україні — на кожному кроці. Адже законодавство жодним чином не зобов'язує виробника повідомляти на упаковці, природна ця вода чи підготовлена.

      Журнал «Справочнік потрєбітєля», який намагався провести дослідження серед провідних виробників на тему: походження води та технології її очистки, визнав, що далеко не всі погоджувалися йти на контакт і добровільно надати таку інформацію. А ті, що відповідали на запитання анкети, були вкрай неконкретними.

      Незважаючи на всю гостроту проблеми, власну систему класифікації вод в Україні навіть не почали розробляти. На Заході ж існує чіткий поділ на природні та підготовлені води. Вимоги до перших: добувають їх тільки з природних джерел, первинний склад води не змінюється під час очистки, такі води мають постійний хімічний склад і стабільну температуру при надходженні з джерела. Їх добувають в умовах, що гарантують мікробіологічну чистоту та розливають неподалік від джерела. Лише такі природні води мають право називатися на етикетці «мінеральна вода».

      «У всіх європейських країнах для природних вод вважається допустимим застосування лише механічних фільтрів», — розповідає генеральний директор компанії IDS Group, яка розливає мінеральні води «Миргородська», «Моршинська» та інші, Микола Кміть.

       Підготовлені води (на етикетці дозволяється вказувати також «кондиціоновані», «штучні», «скоректовані», «очищені») можуть бути добуті з будь-якого типу водяних ресурсів, можуть містити додані мінеральні речовини та бути очищеними будь-яким методом.

Українці — спрагла нація

      Розмови про перехід на європейські норми в Україні точаться уже давно. Різноманітні товариства захисту прав споживача переконані, що дурити людину, наливаючи в пляшку воду з крана, неетично і неправильно. Потужне лобі з числа виробників підготовлених вод розводить руками, що, мовляв, це цілком законний бізнес. На цьому діалог вичерпується. Але виникають проблеми — для виробників та споживачів. 

      Так, заводи, які продукують «чесну» мінералку, мають значно меншу рентабельність за колег-«алхіміків». Скажімо, прибуток на рівні семи відсотків у провідного підприємства з розливу мінеральної води в Україні вважається хорошим показником. У Західній Європі з її чітко структурованим ринком підприємства заробляють на порядок більше. Ситуацію ускладнює ще й той факт, що наша держава бере за використання надр значно вищу плату, ніж на Заході. «Серед європейських держав найбільше платять за воду в Грузії та в Україні, — розповідає Микола Кміть. — Причому платити треба за кожен літр води, яку ми використовуємо, тариф: 12 гривень за один кубометр. Ці кошти, до речі, надходять до центрального бюджету. Вартість ліцензії постійно зростає. Якщо, скажімо, в 1995 році вона коштувала близько 30 тисяч гривень, то нині рахунок уже йде на мільйони». 

      Українському виробникові вод, навіть за умови отримання солідних іноземних інвестицій, досить важко виходити на експорт. Хоча й уявити собі розвиток великої фірми без стратегії на завоювання іноземних ринків просто неможливо. Найбільш розповсюджені вітчизняні бренди, хоч і в малих кількостях, але успішно продають у сусідніх Росії, Білорусі, Молдові, Польщі, а також Канаді, Америці. Втім самі виробники найбільш перспективним вважають внутрішний ринок. Якщо кожен італієць випиває за рік близько 200 літрів упакованої природної води, то українець — тільки 30 літрів. Фахівці вважають, що близько 170 літрів, які залишилися, наш ринок «наздожене» щонайбільше за десятиріччя.

      Тривога, яку відчувають споживачі, зрозуміла. Адже ніхто з нас достеменно не знає, чи, викладаючи свої гроші, ми зуміємо зберегти власне здоров'я і питимемо природну, натуральну воду чи, за ті ж гроші, споживати продукт переробки, дія якого на організм ще не з'ясована. Разом із сумнівними продуктами харчування ситуація виглядає більш ніж загрозливою. Єдина надія, що цю нішу нас змусять заповнити якщо не свої, то брюссельські бюрократи — завдяки нашому членству в євроструктурах.