Знавець заклинань і хранитель прокльонів

      Багато літературознавців вважають іванофранківця Степана Пушика явищем у вітчизняній літературі. Вочевидь, так воно і є. І не в останню чергу завдяки тому, що письменник — рвучкий, беручкий, цілеспрямований і дуже непосидющий. «Я прожив надзвичайно цікаве життя, — написав він кілька років тому, — зустрічався і пив по чарці з президентами, прем'єрами, міністрами, дипломатами, мандрівниками, «губернаторами», пастухами на полонинах, лісорубами, трактористами... Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, редактором, безробітним, альпіністом, професором, мужем, батьком, дідом...»

      «Та, мабуть, найкорисніше, що я зробив у житті, — нині зізнався Степан Пушик у розмові з кореспондентом «УМ», — із дитячих літ записував фольклор. Коли подорослішав, шукав його для своїх творів, а потім стільки зібрав, що мені вже треба було прожити десять життів, аби використати фольклорні запаси за призначенням. Назбиралося на десятки томів. Дещо підготував до друку, та бракує коштів. Мушу чекати кращих часів».

      Серед усього цього розмаїття усної народної творчості осібно стоять приповідки «зі злим умислом».

На базарі можна «виторгувати» фольклору більше, ніж городини

      — Степане Григоровичу, коли вас «потягнуло» на прокльони? Не страшно збирати і зберігати їх удома в такому концентрованому вигляді?

      — Спершу я їх не виокремлював зі свого зібрання, записуючи прислів'я, приказки, ідіоми, прокляття та дражнилки. Останні два різновиди фольклору мене передусім цікавили як письменника. Збирав їх, аби використовувати у творах, але записував в окремий зошит. Потім бачу, що назбирується тисяча, дві... Підготував книжку. Хоча мене відмовляють її друкувати. Перед тим, як дружина почала набирати прокльони, я покропив комп'ютер свяченою водою, а згодом пішов у церкву і поставив дві свічки. Проте на початках таки трапилася оказія — зник набраний текст. Мабуть, така сильна в тих приповідках енергетика.

      — Як і де ви їх збирали?

      — Багато їздив по селах і спілкувався з носіями фольклору. Це унікальні люди, своєрідні народні академіки, які не вписуються в традиційне середовище села. Люблю ходити на базар. Інколи довго торгуюся, як циган. Жінці, що продає, скажімо, городину, можу «до теми» заспівати коломийку, і щось цікавеньке почути у відповідь. Я їй — «перчену» приповідку, вона мені — таку ж. На базарі ніхто нічого не створив, але я зібрав там не менше фольклору, ніж під час етнографічних експедицій.

      — Ви цікавилися причинами, що змушують людей вдаватися до такого нетолерантного способу спілкування, як прокльони? Хто ними найчастіше користується?

      — Думаю, що автори прокльонів — найчастіше одинокі, чимось ображені жінки. В такий спосіб вони намагаються захистити свою хату, своє гніздо від недоброзичливості зовнішнього світу. Часто така жінка буває неодружена або вдова. Позбавлена чоловічої ласки, вона в прокльонах вихлюпує своє горе. Іншими причинами стають сімейні конфлікти з невісткою чи зятем. Із сусідами відбувалися і ще подекуди відбуваються недоброзичливі словесні дуелі за приватну власність. Прокльон, що виривається з вуст, буває своєрідним словесним кілером, чорною енергетикою, кинутою на свого ворога.

      — Можна пригадати, як прабабця Марусина з Довженкової «Зачарованої Десни» — вочевидь, неперевершений мастак цього «жанру» — спрямовувала прокльони не тільки проти ворогів, а й рясно посипала ними голову бідного правнука, котрий повисмикував на городі молоденьку моркву. Побажання, аби малому Сашкові повикручувало пальчики і суставчики, сприймається дещо зловісно.

      — Сам Олександр Довженко згадує ті епізоди дитинства з теплотою і гумором, а прабабусині прокльони називав творчістю її палкої, темної, престарілої душі. Використання характерних приповідок-прокльонів можна зустріти у творах багатьох відомих українських письменників. Я теж написав новелу «Вчорашня жінка», прототипом якої стала мешканка одного із сіл Галицького району Івано-Франківщини, котра спершу кляла курей, потім — зятя і невістку. І робила це дуже натхненно.

З чаркою — проти ворога. Головне не перебрати

      — Чи існує захист від прокльонів?

      — Звісно, що існує. Ось найпоширеніший: «Із твого писка — в твої груди». Люди, проти яких хтось щось насилав, намагалися зробити, як кажуть гуцули, обертин. Так само знахарі роблять, коли відшіптують бешиху, зливають віск чи олово.

      — З точки зору сучасної моралі, прокльони навряд чи можна вважати етичною нормою.

      — Думаю, що зібрання прокльонів не варто видавати масовими тиражами, але їх необхідно зберегти для фахівців: усе, що було і є в народі, треба досліджувати. По-друге, там чимало архаїзмів, значення яких уже невідоме більшості сучасників. Наприклад, примовка «А бодай тебе гута втяла». Виявляється, гута старослов'янською мовою — «крововилив».

      — Степане Григоровичу, у виданому вами понад десять років тому збірнику українських тостів теж є розділ із грізними побажаннями ворогам, приміром, такий: «Вип'ємо за те, щоб нашим недругам очі повилазили». Виходить, що й тости можуть нести чорну енергетику.

      — Той збірник через втручання видавця вийшов далеким від досконалості. Я підготував до друку значно об'ємнішу і впорядкованішу книгу тостів, хоча вони не були характерними для попередніх поколінь українців. Раніше більше шанувалися застільні пісні, тости-коломийки, тости-притчі, тости-легенди і тости-прислів'я.

Мольфар ворожбиту — не товариш

      — Деякий час у молодості ви працювали у віддалених карпатських селах, то, певне, цікавилися таємничою силою всіляких ворожбитів, мольфарів та представників інших загадкових спеціалізацій, котрих горяни і шанують, і бояться.

      — Так, на Гуцульщині проживає особливий етнос. Між іншим, на моє крісло у конторі яворівського колгоспу, що на Косівщині, коли я пішов до війська, сів Віктор Ющенко — нинішній Президент України. Села і присілки у Верховинському районі, де я теж працював, розтягнулися на цілих 47 кілометрів.

      Звичайно, тоді і пізніше я цікавився знахарством, тому не плутаю мольфара з ворожбитом, як це часто трапляється в літературі. Це словоблуддя почалося від Михайла Коцюбинського, котрий градобура, хмаринка, що відвертає грозову хмару, об'єднав з мольфарем — володарем чорної магії, який, часто на замовлення, робить «мольфу», тобто ляльку, на ворога. Набиває її шпильками, аби так кололо того, проти кого спрямоване чорне дійство. Упродовж дев'яти місяців, під час дев'яти східних субот, коли настає новий місяць, мольфар виповідає над лялькою. Як дев'ять місяців жінка носить дитину в утробі, так цей чорний маг за дев'ять місяців зводить зі світу людину. Жінка ж, яка займається чорною магією, називається в горах мештеркою. А незнаючі люди сплутали баїльників (від слова «баяти», що по-тутешньому означає «примовляти») з мольфарами й очорнили їх.

      — Відомий чарівник із Верхнього Ясенова Михайло Нечай, з яким я спілкувався років зо два тому, вважає себе стовідсотковим мольфарем, але не асоціює з темними силами.

      — Так, він — чудернацький чоловік і немає нічого спільного з такими мудрецями, як Ватаманюк, більш відомий під прізвиськом Гой із Шешор, чи дід Сокур iз Гаврилівки. Спілкування з Гоєм, котрий жив біля шешорівського храму, утаємничило мене в багато непояснимих доти явищ. Я зрозумів, що велике гуцульське село Космач колись давно було не просто населеним пунктом, а потужним культовим центром. Між Шешорами і Прокуравою існує велике скельне святилище, а кілометрів за п'ять — рукотворне Лебедине озеро, що виконувало місію святилища води. У цій унікальній місцевості, звісно, мусили жити люди, наділені особливими знаннями, що передавалися із покоління в покоління. Гой розповідав, що він змалку був кволим сиротою і вижив лише завдяки своєму прадіду. Коли прадід помирав, то не залишив ніяких матеріальних цінностей, зате передав секрети, як лікувати людські недуги, як відмовляти укуси гадюк та інші невідомі загалу премудрості.

Чумаку з Кашпіровським і не снилося

      — З вами Гой не поділився чудодійними секретами?

      — За три тижні спілкування з ним у 1984 році я справді почув багато дивного. Якби застосував усе, про що дізнався, то одночасно зблідли б Чумак із Кашпіровським. Гой тоді попереджав мене, що комусь розповідати про отримані від нього знання можна лише на Святий Вечір. Я посміявся з тих застережень, а потім дещо порозказував своїм знайомим. І відразу почалася в моєму житті така страшна смуга, що ледь не пішов iз цього світу. Тоді зрозумів: жарти тут недоречні.

      — Може, щось не надто утаємничене і нам розповісте?

      — Я знаю примовки від бешихи, госцю, укусу змії, ворожіння-примовляння тощо. Ось простий словесний засіб від головного болю:

      Місяцю молодий, запитай старого,

      Чи болить голова у мертвого?

      А як не болить у мертвого,

      Хай не болить у живого

      Петра грішного.

      Після цього тричі промовляється    «Отче наш».

      — А ви впевнені, що ці примовки діють, так би мовити, за призначенням?

      — Цілком. Так само, як позитивно впливає на людину лікувальна музика. В усьому цьому сконцентрована особлива енергетика. Раніше закохана дівчина завжди співала — саме пісня була резонатором піднесеного стану її душі: вона вірила в ангела-хоронителя, добрих духів, шанувала обряди та звичаї, що вберігало від прикрих несподіванок. Сучасний світ багато в чому змінився на гірше.

      — Степане Григоровичу, насамкінець не втримаюся від запитання про вашу оригінальну версію щодо народження Ісуса Христа в Карпатських горах. Чи вона вже не актуальна?

      — Навіть не знаю, чому мені приписують ту вигадку. Йшлося про можливий взаємозв'язок у назвах Галича, Галілеї, Галії. Я маю достатньо своїх версій, зокрема щодо карпатського коріння Тараса Шевченка по материній лінії, яка походить з Бойківщини, вважаю науково обгрунтованими власні гіпотези щодо тлумачення деяких незрозумілих місць у «Слові о полку Ігоревім» та чимало інших цікавих знахідок. Проте нині зосереджено працюю над тим, аби видати побільше зібраного мною фольклору — не знати ж, скільки Господь Бог відпустив мені років на цьому світі. Треба поспішати.

ДОСЬЄ «УМ»

      Степан Пушик народився 26 січня 1944 року в селі Вікторів Галицького району Івано-Франківської області в селянській родині. Поет, прозаїк, фольклорист, публіцист, літературознавець, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (викладає усну народну творчість та історію фольклористики). Видав 19 поетичних збірок (для дорослих, дітей та пісенних), 10 книг прози, близько сотні його поезій поклали на музику композитори Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Івасюк, Олександр Білаш, Анатолій Пашкевич... Понад 30 років збирає усну народну творчість, зокрема на її основі видав книги «Казки Підгір'я», «Золота вежа», «Срібні воли». Його твори друкувалися в перекладах на російську, китайську, румунську, непальську, білоруську, словацьку, литовську, киргизьку та башкирську мови. Був депутатом Верховної Ради України (1990—1994 рр.).