Срібний сон Словацького

      Якби літературна творчість ув'язувалася з письменницькими біографіями за прямолінійною логікою, то у творах одного з найвизначніших польських поетів Юліуша Словацького найбільше сторінок було б, мабуть, присвячено Кременцю на Східній Волині, де він народився, Вільнюсу, де навчався в університеті, політичній і духовній столиці Речі Посполитої Варшаві і, зрештою, Парижу, де провів останній період життя. Ці та інші місцевості справді посідають почесне місце в чималому спадку чільного польського романтика.

      Скажімо, з перших років для зору майбутнього поета стали звичними гористі ландшафти Кременця на Тернопіллі. Тут 4 вересня 1809 року він народився в сім'ї викладача ліцею і поета Евзебіуша Словацького та його юної дружини Саломеї, уродженої Янушевської. Тоді молодята жили в будинку тестя, де й побачив світ Юліуш. За кілька років для них споруджують нове житло — якраз через дорогу, і подружжя перебирається до нього. З вікон і першої, і другої домівки відкривався чудовий вид на гору Бону з залишками давнього замку, зі співучою річкою Іквою біля підніжжя. Звідси дев'ятирічний Юліуш переїхав до Вільнюса, де батько отримав місце університетського професора, а хлопець вступив до гімназії. Щоліта після закінчення навчального року він приїжджав з Литви в Україну, аби погостювати в діда й баби. До сьогодні родовий будинок Янушевських не зберігся, а в будинку Словацьких, який перейшов у комунальну власність, кілька років тому відкрили музей письменника.

      Юліуш щиро любив малу батьківщину, не раз про це писав у листах. Проте географічні пріоритети він трохи несподівано віддає регіону, куди всього лише кілька разів приїжджав у гості до друзів і який теж полюбив не менш гаряче, — Південному Поділлю. Саме тут розгортаються події в низці його ключових творів — поемі «Беньовський», драмах «Ксьондз Марек», «Срібний сон Саломеї» тощо. Тож, назвавши поета «співцем Поділля», Іван Франко дуже точно підмітив його глибинну душевну прив'язаність до краю між Південним Бугом та Дністром, до людей, яких там зустрів.

«Куплю у Михальських Юлінки...»

      Для Словацького 1825 рік відрізнявся від попередніх. По-перше, тим, що він закінчив гімназію і став студентом юридичного факультету університету. По-друге, звичний літній маршрут зазнав важливого доповнення — після відвідин Кременця мати взяла його в гості до своїх друзів Юзефа та Кароліни Михальських, які мешкали в селі Верхівка Могилівського повіту. Ці небагаті представники шляхетського роду на початку ХIХ століття отримали тутешній маєток у спадщину. Їм ще належали невеликі подільські села Гавришівка і Лядова.

      Юліуш відразу подружився з Михальськими, які мали трьох дітей — Людвика, Зенона та Юлію. На честь улюбленої дочки господарі назвали мальовничий гайок за околицею села, де стояв літній будиночок для відпочинку, Юлінками. Словацького причарувала не лише подільська природа — тоді ж він пережив своє перше юнацьке захоплення, а винуватицею душевного неспокою стала Юлія.

      Упродовж навчального року він не міг дочекатись, поки знову вдасться поїхати до Верхівки. Наступного літа поет тут жив довше — близько двох місяців, про що залишив записи в особистому щоденнику: «В Кременці забавлявся я два тижні, і з матір'ю поїхали ми до Верхівки, до Михальських. Там було мені добре. Знов Юленька очарувала мене».

      Юліуш часто гуляв понад річкою Лядовою, милувався краєвидами. Часто слухав кобзарів та лірників, яких охоче запрошували до двору Михальських, бо вони були людьми високої культури, кохались у музиці й літературі. Певно, тієї пори і зародилась любов поета до української пісні, про яку він через десятиліття напише захоплені рядки, а її виконавців поставить в один рівень з мандрівними співцями Західної Європи — трубадурами, міннезінгерами, скальдами.

      До Верхівки Словацький їздив і два наступні роки — 1827-го та 1828-го, про що є низка згадок у листах та щоденнику. Тоді ж закінчує університет і близько півроку живе в Кременці, багато системно читає. За наполяганням матері, яка прагнула, аби син зробив кар'єру, у лютому переїжджає до Варшави, вступає на службу до комісії прибутків і фінансів, а пізніше переходить до дипломатичної канцелярії. А поза службою з головою поринає в літературне життя польської столиці.

      1830 року він востаннє навідується до Кременця та до Верхівки, але ненадовго. У повітрі вже пахло передгроззям визвольного повстання, яке трагічно відбилося на долях багатьох польських патріотів, а серед них і родини Михальських, які на ту пору тісно поріднилися з Янушевськими: Юлія вийшла заміж за Юліушевого дядька Яна Янушевського.

      У розпалі повстання Словацький за погодженням з урядом повстанців 3 березня 1831 року від'їздить до Дрездена. А 25 липня він вирушає до Лондона зі спеціальним завданням. Йому доручили домовитися з наполеонівським генералом Груші, щоб той очолив командування польськими військами. Генерал на пропозицію не пристав. Англійський уряд теж нічим не підтримав поляків, і 8 вересня російські війська, не зустрівши серйозного спротиву, вступили у Варшаву. Словацькому дороги назад не було — він залишається в еміграції. Україну поет міг тепер бачити тільки в снах.

      Болем у його серці відгукуються звістки з України. Ян Янушевський гине в сутичці повстанського загону з регулярними військовими частинами під подільським містечком Дашів. Молода вдова пережила чоловіка не набагато — через два роки, не витримавши важких переживань, вона помирає у Верхівці. За розповідями місцевих краєзнавців, Юлію поховали на старовинному польському кладовищі в сусідньому Сніткові. Пізніше за патріотизм жорстоко поплатився і Людвик Михальський — за участь в антицарському повстання 1863 року його вислали до Сибіру, де він незабаром помер. Конфіскований маєток цар дарував генерал-губернатору Бібікову, нащадки якого дожили тут до 1917 року.

      «Верхівки без Юлі часто уявити не можу», — писав тоді Словацький матері з Парижа. Пізніше, у 1834 році, у листі з Женеви він розкриває, наскільки важливим для нього залишалось це село: «Часом я мрію, що куплю у Михальських Юлінки та й буду там жити, немов Кохановський у Чарноліссі».

      А ще через чотири роки в листі до матері з Флоренції: «Ти пишеш про свою подорож на Поділля. Отож, думаю, твоє, напевне, тривале-таки перебування у Верхівці позбавляє мене листів, заздрю тобі, що перебуваєш над блакитним озером під Юлінками, поклич там Юленьки лебеді, нехай приплинуть, нехай здивованими очима запитають тебе про ту зграбну смагляву дівчинку».

      Чимало сторінок Юлії Михальській-Янушевській присвятив поет і в художніх творах. Вона, зокрема, послужила прототипом образу Анелі в поемі «Беньовський», причому аж до збігів окремих біографічних подробиць. На цю думку наштовхують, наприклад, такі рядки (тут і далі — переклад І. Глинського):

Цей гай малий же староста Анелі

      Віддав і Анелінками назвав.

      Верхівські враження лягли і в основу образу народного співця і пророка Вернигори, який з'являється в кількох творах. Тут же фантазія письменника розмістила величний шляхетський замок у «Беньовському» (прообразом його, найвірогідніше, послужив замок магната Мархоцького над Смотричем):

      Стояв той замок на високій скелі

      При річці, при Лядові, над ставком.

«Бар був як на долоні...»

      Другий населений пункт Поділля, важливий для становлення особистості та світогляду письменника, — місто Бар. У ньому Словацький бував не раз, бо якраз тут пролягала дорога з Верхівки до Кременця. Автограф одного з найбiльш раннiх творів — першого з невеликого циклу сонетів — має внизу промовистий надпис: «1827. На шляху з Бара до Кременця».

      Місто вплинуло на юного поета не лише мальовничістю та архітектурними залишками давнини. Набагато потужніші впливи були зумовлені принциповим значенням його для польської історії, бо ж не випадково могутнє суспільне рушення XVIII століття відоме саме під назвою «Барська конфедерація». До тих подій звертались багато польських письменників, зокрема Адам Міцкевич написав французькою мовою п'єсу «Барські конфедерати». Їм же присвячено і розділи з поеми Словацького «Беньовський». Ось яким поет бачить наступ царських військ на конфедератів:

      Вже в місті битва йшла, коли над Баром

      Беньовський зміг коня свого спинить.

      В сідлі підвівсь. Як статуя, над яром

      Дивився й думав, що ж таке чинить.

      Бар був як на долоні; в легкій хмарі

      Туману йшли війська за ниттю нить,

      Мурахи мов. Над муром же міцним

      Цвіли троянд рої — гарматний дим.

      У місті та на його околицях відбувається дія і в п'єсі «Ксьондз Марек». Чого варта хоч би така яскрава ремарка-картина з цього твору: «Площа в Бару, прибрана, як на Зелені свята, в гілках берези, клена та горобини».

      Сюди рветься його серце з далекої Франції, про що розповідає лист до матері від 1843 року: «Надішлю тобі спогади про один відпочинок, який ми колись мали в Бару, де я, пам'ятаю, приглядався до тієї старої місцини, немовби передчував, що через дванадцять років вона знов до мене прийде».

      У цих же краях (правда, дещо південніше) діють прототипи героїв п'єси «Срібний сон Саломеї» — жорстокий магнат Дзєдушицький та його поплічники, що по-звірячому катують і карають на горло українських повстанців.

«Приїхали до гарного Тульчина...»

      У липні 1827 року гостювання Юліуша Словацького у Верхівці виявилося коротким — всього кілька днів. Саме стільки часу знадобилося Зенону Михальському, аби зібратися в дорогу і, приєднавшись до Юліуша, разом із ним вирушити до Одеси — до моря. На бричці з кучером, яких дав господар, вони виїхали з маєтку, продумавши власний маршрут. Перша велика зупинка — в Тульчині, в резиденції вельможних Потоцьких. Місто мало чудовий палац і парк під назвою «Хороше», який колись міг позмагатися красою з уманською Софіївкою (сьогодні від парку залишились хіба що спогади).

      Збереглися щоденникові записи Словацького про ті два дні: «На третій день ввечері ми приїхали до гарного Тульчина Потоцьких... Довго ми ходили по саду, аж діждалися сходу повного місяця... Довго ще стояли на дворі палацу, дивилися на дім, по якому пропливало біле місячне проміння, і біля нього, порожнього і тихого, здавалось нам, що над ним тяжить прокляття Бога за зраду вітчизні, і мимоволі дума, що проклинала Потоцького, залунала в наших вухах...»

      Решту ночі юнаки провели в заїжджому дворі і вранці пішли оглянути місця, пов'язані з поетом Станіславом Трембецьким, твори якого, а особливо поему «Софіївка», Словацький добре знав. Хвилювала уяву його неординарна біографія. Як придворний поет він належав до найближчого оточення короля Станіслава Августа Понятовського, перебував у свиті під час його інтернування в Гродно та подальшого проживання в Петербурзі. Після смерті монарха письменник переїхав до Гранова (нині Гайсинський район Вінниччини), а в 1804 році — до тульчинського маєтку Потоцьких. 1812-го — у віці 83 роки — він помер фактично у вигнанні.

      «Уявив собі, як колись Трембецький впускав через вікно улюблених горобців до свого покою, як дивився на ті околиці, які оглядали ми», — записує Словацький у щоденнику.

      Проте місто явило погляду реалії інших часів. Вулицями прогулювались російські офіцери, що стояли на постої безпосередньо в палаці, городяни пам'ятали недавнє квартирування генералісимуса Суворова, а в розмовах глухо відлунювала страта декабристів, бо якраз тут діяло південне товариство.

      Усього лиш два дні, проведені в Тульчині, у майбутньому виявились навдивовижу творчо продуктивними. Тульчинська тема стала провідною в поемі «Вацлав», написаній у Флоренції та опублікованій в Парижі. В основу поеми «Ангелі» покладено декабристські мотиви, «Поеми П'яста Дантишка» — суворовські. Тульчинські враження визначили канву незакінченого роману «Король Лядови», що його Словацький писав французькою.

      Але якою б вагомою не була тема Поділля, вона — тільки складник теми України, що в спадщині польського поета справді неосяжна. Тому пропозиція Дмитра Павличка, висловлена в передмові до книжки вибраного Юліуша Словацького, встановити йому пам'ятник у Києві,  абсолютно виправдана. Та й Вінниччина до двохсотлітнього ювілею співця Поділля, який гряде у 2009-му, могла б спромогтися на щось більше, ніж меморіальна дощечка на колишньому будинку Михальських у Верхівці — до слова сказати, кілька років тому наполовину спаленого і досі не відновленого.