Втрачені гектари

      Минуло п'ятнадцять років, відколи колишнi колгоспи отримали державні акти на право колективної власності на землю, одинадцять років — з початку видачі земельних сертифікатів колишнім членам господарств. Але, як кажуть, час минув, а проблеми залишилися, й досі люди шукають, де ж та гарантована законом їхня земля.

      Про це — в розмові з начальником Київського обласного головного управління земельних ресурсів Віктором ПЕТРУКОМ.

      — Італійці кажуть: коли щось трапилося раз — це випадок, коли двічі — явище. Масовими стали звернення громадян до різних інстанцій про набуття права на земельні частки та отримання земельних ділянок. Що спричинило це явище?

      — На початку 90-х років районні відділи земельних ресурсів почали видавати колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, спілкам, акціонерним товариствам державні акти на право колективної власності на землю. Додатками до цих актів були списки членів господарств, зокрема й пенсіонерів, які працювали в них раніше і залишилися їх членами. На місцях складали та затверджували загальними зборами й зборами уповноважених зазначені списки, у межах своїх повноважень їх уточняли сільські, селищні, міські ради і районні державні адміністрації. На жаль, з різних причин до них потрапили не всі, хто мав право на земельні частки. В окремих районах Київщини, скажімо, чисельність пропущених у списках осіб перевищила півтисячну позначку.

      — Відтак виникли проблеми з поновленням права на земельні паї?

      — І досить непрості. Ті, хто залишився без них, щоб добитися справедливості, почали «бомбардувати» різні владні інстанції, аж до секретаріату Президента України включно. Додалося роботи районним й обласному судам. Задоволенням позовів, визнанням права на включення до списків на отримання державних актів на землю справа не закінчується. Зазвичай після позитивного судового рішення громадянин звертається до районної державної адміністрації для отримання земельного сертифіката та надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою. Про це ж клопочеться сільська, селищна чи міська рада. Потім райдержадміністрація готує проект розпорядження про надання дозволу громадянину на виготовлення технічної документації. З цими та іншими документами заявник звертається до землевпорядної організації, що має ліцензію на проведення робіт із землеустрою відповідно до закону. Після цього людина врешті-решт отримує державний акт на право власності на землю.

      — Це ж які клопоти...

      — Більшість із них залагоджує суд. Переважно — позитивно. Скажімо, мешканку одного із сіл, яка була у відпустці по догляду за дитиною, не внесли до списку. Районний суд позов на земельну частку задовольнив. Сільська рада видала довідку про наявність земель запасу. Відтак райдержадміністрація ухвалила рішення про оформлення сертифіката та виділення їй земельної частки (паю). Його зареєстровано і вручено.

      Інший громадянин відсудив право на земельну частку. Проте сільська рада надала довідку про те, що землі запасу перебувають в оренді. Лише після закінчення терміну договору оренди буде вирішено питання про виділення землі.

      — Отже, мало мати рішення суду про набуття права на земельну частку, потрібна ще наявність землі державної власності?

      — За браку вільних площ потрібно здійснювати перерахунок земельної частки з урахуванням вимог позивачів і затверджувати на зборах більшістю власників земельних паїв. Новий розрахунок затверджується також райдержадміністрацією, вносяться зміни щодо площі та вартості в раніше видані сертифікати про право на земельну частку.

      — А як вирішуються справи зі спадкування права власності на землю?

      — Як правило, також у судовому порядку. Скажімо, громадянин успадкував після смерті брата земельну ділянку без визначення меж цієї частки в натурі із земель колективного пайового сільськогосподарського підприємства. Після «ходіння по муках». Річ у тім, що брат працював і був членом колгоспу, згодом сільгосппідприємства, проте до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності, безпідставно його не внесли. Він неодноразово звертався до керівництва сільгосппідприємства з проханням оформити його право на земельний пай, йому обіцяли це зробити найближчим часом... Упродовж двох років. У грудні 1997 року він помер. За законом, спадкоємцем майна небіжчика став брат, оскільки інших спадкоємців не було. Забрав з осиротілого будинку речі, оскільки ж він був аварійним, продав деякі будівельні матеріали з нього. Із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звернувся, бо юридичне оформлення будинку перевищувало його фактичну вартість. Про те, що є інше спадкове майно, тоді не знав. Щоб одержати сертифікат на земельну частку на ім'я брата, мусив звернутися до суду. Для цього мав нотаріально завірити прийняття спадщини, однак йому сказали, що строк прийняття її заявник пропустив. Хоча фактично в управління і володіння майном брата вступив і спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину... Зрештою, іменем України районний суд задовольнив позов за правом на спадщину за законом.

      Із подібними «земельними» питаннями до нас, землевпорядників, і досі звертається чимало людей. І не завжди ми спроможні оперативно та в повному обсязі допомогти їх вирішити.

      Два роки тому районний суд ухвалив рішення про відновлення права на земельну частку вдівця, дружина якого була членом КСП. Правонаступником цього господаря став виробничий сільськогосподарський кооператив. Однак виконати рішення суду немає змоги, оскільки на території сільської ради, де проживає спадкоємець, немає земель резерву. Ця проблема неодноразово розлядалася на засіданнях міжвідомчої робочої групи з питань передачі в оренду земельних ділянок райдержадміністрацією, надсилалися листи в сільські ради району з проханням виділити людині земельну ділянку, але віз і нині там.

Інтерв'ю вела Лариса АТАМАНЧУК.