Куди не кинь оком — усюди гори. (Фото автора.)
Про сільський зелений туризм полюбляють говорити чиновники і журналісти. Але безкінечні балачки навряд чи рухають справу вперед. Авторка вирішила перейти від пропагування «зелених» ідей до їх активного втілення. Об'їздивши вдосталь сіл у Східній та Центральній Україні, я нещодавно вперше проклала свій «зелений» маршрут аж на Захід країни — в Карпати. У невеличкому закарпатському селі Липовець неподалік Хуста немає якихось фешенебельних пансіонатів, мінеральних джерел, замкових руїн чи звалищ сумновідомого «Перміксу». Але є надзвичайно мальовничі краєвиди. Втім мене в Липовці найбільше здивувала не тамтешня природа, а люди, які посеред неї живуть.
«Швидкісним» ужгородським потягом — до Сваляви, хустським автобусом — до села Липча, приватним «мікриком» — до Липовця. «То ви, мабуть, до Бляшинців їдете?» — ще в автобусі визначили мою мовну немісцевість і курс мого прямування липовчани.
Учителі Олена та Віталій Бляшинці створили в Липовці цілий центр сільського зеленого туризму. Окрім них, ще п'ять родин запрошують до себе на відпочинок. Після надситного обіду Олени Іванівни (не менш ситними були й сніданки і вечері: кнедлі, бринза, начинка, квасолевий суп, підлива із сушеними грибами, мамалига) я одразу взялася за знайомство з Липовцем. Здавалося б, що там оглядати в селі на 400 дворів, де мешкає близько 2 000 чоловік? Але трьох днів для цього мені виявилося навіть замало.
Про минуле Липовця мені дещо розповідав Василь Бляшинець, який 42 роки пропрацював у школі вчителем-істориком і упродовж 15 був директором. Виявляється, історія села розпочалася у XVIII столітті, коли на цих землях оселилися сім'ї Губаля, Гернешія, Бляшинця і Томища. До цього часу в Липовці зберігся компактний спосіб проживання: діти будують свій будинок поряд із батьківським. Вулиць як таких у селі немає, а є кутки, розкидані на досить великій території. Із давніх-давен липовчани не лише постачали деревину, займалися скотарством і вівчарством, а й вирощували на своїх присадибних діляночках (на перший погляд, липовецька земля — то суцільна суміш глини й дрібного каменю) звичні нам картоплю й буряки. У травневий період липовецькі огороди рясніють довгими тичками — по них скоро витиметься квасоля, а саме село розцвітає сотнями яблунь.
У 1949 році в Липовці з'явився колгосп імені Горького. «Якраз «горький» той колгосп і був, — згадує дідо Василь. — Які там урожаї на наших землях? До колгоспних часів люди в нас були чеснішими. Бо ж в українців як ведеться? У сусіди красти не буде, а якщо воно «всіхнє» — то чому б і ні».
Пам'ятають липовчани, і коли в їхньому селі з'явилася перша школа: 1922 року Юрій Бляшинець — батько Василя Бляшинця й дід Віталія Бляшинця — відкрив у своїй хаті осередок «Просвіти» й народну школу, де свого часу вчителювала відома українська поетеса Миколая Божук.
Досить довго Липовець перебував у «колоніальній залежності» від сусіднього села Липча і лише у 1988 році отримав свою сільську раду та заслужений статус гірського населеного пункту (завдяки цьому липовчани мають хоч і копійчані, але надбавки до зарплат).
«Поникати» (тобто «дивитися» по-тутешньому) у Липовці є на що. Починати слід з унікального краєзнавчого музею «В гостях у діда». За його створення ще на початку дев'яностих років узявся пенсіонер Іван Васильович Гернешій, який багато років пропрацював завідувачем сільського Будинку культури. У липовецькому музеї багато дивовижних речей, без яких ще відносно недавно неможливо було уявити побут закарпатських селян: колотюха — міксер для квасолі, постоли — взуття зі свинячої шкіри з підковками на зиму, лада — ліжко-скриня з дівочим приданим, лапсари — наколінники від снігу, камазуля — святковий чоловічий кожушок. Найбільший раритет — підкови для волів: такого не знайдете навіть в Ужгородському краєзнавчому музеї... Музей розташований поряд з сільською школою, в якій у минулому навчальному році навчалося 226 дітей. Досить багато, як на село, скажете ви, але в Липовці своя арифметика: «Одна дитина — нема дитини, дві дитини — одна дитина»...
Ніхто з приїжджих не обминає своєю увагою і сільський водяний млин, який ще у 1948 році самотужки змайстрував місцевий коваль Олексій Семен. Дідо Олексій за свої 84 роки попрацював і на кузні, і білого борошна людям намолов, і навіть свій власний водяний електрогенератор вигадав... Ще одним визначним місцем у Липовці є дачі ужгородської податкової, де за часів прем'єрства відпочивав Віктор Ющенко.
Чим же мене так здивували люди у Липовці? В першу чергу — часто вживаним словом «громада». Саме громадою у Липовці вирішили будувати церкву. «У нас була стара церква, але люди захотіли мати нову. І до справи підключився кожен. Всі сім'ї здавали гроші — хто скільки міг, без жодного примусу. Самі складали проект, самі будували», — розповідає Віталій Бляшинець. Мимоволі згадую наші лівобережні села, де нерiдко службу правлять у приміщенні лікарні чи школи — чекають спонсорів.
Часто громадівські ідеї до селян доносить під час служби отець Василій. Обидві православні сільські церкви — Святогеоргіївські — належать до Московського патріархату. Вражають дивовижно світлі розписи нового храму — робота талановитих рук художника Василя Якубця, який родом з Липовця. Церківник Василь Григорик (на ньому — обов'язки паламаря і дзвонаря) щодня о першій годині пополуднi (до речі, як я зі здивуванням дізналася, закарпатські селяни годинники на літній час зазвичай не переводять і всі домашні справи планують «за сонцем», а не за київським часом) звертається до липовчан голосом дзвонів старої церкви. Звуться ті дзвони Георгій, Пантелеймон і Михаїл і, кажуть, мають таку силу, що розганяють грозові хмари. Дивують туриста і поширені в Карпатах уквітчані дерев'яні хрести, що їх можна побачити як біля чиєїсь хати, так і в лісі. Для закарпатців вони символічні — так вони дякують Богу за те, що вдалося вийти з якоїсь біди...
Громадою у Липовці «перевідкрили» і пам'ятник п'ятнадцяти односельчанам, що загинули в роки Другої світової війни. На попередньому постаменті було викарбувано лише чотири прізвища — радянських воїнів. Але ж липовчани воювали i в угорській, і в чехословацькій арміях...
У 2002 році в Липовці, на горі Клобук, що формою нагадує попівську шапку, почалася варварська вирубка лісу. Думкою липівчан, звісно, ніхто не поцікавився. Займалася цією незаконною діяльністю якась німецька фірма — з легкої руки київських нардепів. Знищено було 15 гектарів лісових угідь. Сільська громада почала бити на сполох, липовецькі діди з фейсами (так тут називають сокири) виходили боронити Клобук. Інтереси громади й самого лісу відстояла згадувана громадська організація «ЕКОСФЕРА». Відтоді липовецькі ліси визнані зеленою зоною.
Ліси в тамтешній частині Карпат — букові й березові. Лип, від яких колись пішла назва села, майже не залишилося. Справжнім дивом природи можна назвати розташоване неподалік озеро вулканічного походження, що має глибину 45 метрів і ніколи не замерзає: звідси й його назва — Морське Око. А ще територією села протікають сотні маленьких потічків. Є тут навіть свій водоспад. Туристи залюбки фотографуються і біля двох тамтешніх скель — Великого і Малого Черленого Каменів, густо порослих папороттю.
Кліматичні умови у Липовці також особливі. В той час, як на сході України на початку травня випав сніг, у горах усе квітло. «Нам погоду румуни з угорцями створюють, а не Україна», — кажуть липовчани.
Окрім того, що блукати горами, дихати кришталево чистим повітрям і пити воду з гірських криниць, подивовані туристи в Липовці можуть також — плести вінки, їсти печену картоплю із тертою бринзою біля нічної варти, ловити раків і вести свій словничок закарпатських слів. Говорять у Липовці, як і скрізь у Карпатах, «по-нашому» і «по-вашому». Не дивуйтеся, коли в Липовці драбину назвуть луйтрою, перець — попером, троянди — дербаньками, вікно — оболоком, а велосипед — біціглями.
Якщо такого зеленого й смачного відпочинку вам недостатньо, з Липовця можна дістатися до Ізи — столиці казкового лозоплетіння, до Шаяна — з його лікувальними мінеральними водами — до Хустського, Мукачівського чи Ужгородського замків. День проживання у липовецькій родині з д-у-уже багаторазовим харчуванням коштує всього-на-всього 50 гривень.
Липовчани не люблять нарікати на важке життя. Хоча проблем тут вистачає — і з газифікацією, і з пошуком роботи. Взимку в селі залишаються головним чином жінки, діти й старі діди — чоловіки їдуть на заробітки в Чехію чи Росію. А в травні цю естафету переймають жінки — це вони прополюють довгі, як життя, рядки буряків у слобожанських, київських, полтавських колгоспах.
Насправді зелений туризм має цікавити не лише наших економістів і туристичних агентів, але й кожного, хто хоче знати свою країну зсередини, а не лише її фотокарткові музеї-замки-собори-площі. Під час відвідин Липовця я відправила своїм друзям і знайомим не один десяток есемесок, в яких з захопленням писала, що перебуваю зараз серед людей, в яких неможливо не закохатися! Людей, які продовжують справу своїх батьків, які шалено люблять свою землю, які, користуючись Мономаховими напучуваннями, так високо цінують гостя! Може, то від того, що їм ближче до неба: тільки вийди на гору — й доторкнися до зірок.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
