Палаци — естетам

      Завтра офіційно стартує 52-га Венеціанська бієнале сучасного мистецтва, а журналісти, критики, галеристи, куратори, арт-дилери вже оцінили ідеї, які представили у Венеції 55 національних павільйонів та куратор цьогорічної бієнале, американець Роберт Стор — з 6 по 9 червня  у Венеції проходило так зване превю, перегляд нових робіт фахівцями з сучасного мистецтва.

      Правда, вже завтра порадіти за ймовірну перемогу нашого співвітчизника Віктора Пінчука і за державу, адже Центр сучасного мистецтва Пінчука представляв Україну, ми не зможемо — нагороди проектам у цьому році роздаватимуть не на церемонії відкриття, як це було раніше, а навпаки — на фініші, 21 жовтнi. Iнтрига на 5 місяців забезпечена. Український павільйон відкрився в четвер, 7 червня, він привернув до себе увагу задовго до того, як експозицію почали монтувати — насамперед, звичайно, іменами світових зірок, які брали участь в українському проекті, — Сем Тейлор-Вуд, Марк Тічнер, Юрген Теллер. Очевидно, з цієї ж причини британська The Daily Telegraph назвала український проект у числі найбільш цікавих павільйонів — поруч зі своїм, французьким та іншими.

      У четвер комісар проекту Пітер Дорошенко провів безліч екскурсій експозицією — для українських журналістів, окремо для іноземних журналістів, для офіційної української делегації, до якої входили віце-прем'єр Дмитро Табачник, міністр культури і туризму Юрій Богуцький, заступник міністра Тимофій Кохан,  для найбільших європейських галеристів, для Елтона Джона зрештою, який прийшов на VIP-вечірку і одразу ж піднявся на другий та третій поверхи палаццо Поподополі і з ревністю колекціонера взявся оглядати виставлені роботи. За словами Віктора Пінчука, співаку найбільше сподобалася робота навіть не його улюбленої Тейлор-Вуд, а українця Сергія Браткова. Солідарність у цьому питанні з Елтоном Джоном проявили також Дмитро Табачник і принцеса савойська Б'янка, власниця палаццо Поподополі.

      Найпопулярніша робота експозиції — триптих на лайт-боксі — панорама велетенського індустріального підприємства з арсеналом машинерії і оператор, що заснув за пультом. Картинка справді заворожує. Ще дві роботи Браткова, так чи інакше, лідирують у хіт-параді глядацьких симпатій — відеоінсталяція, що зображує процес виробництва труби з відповідними звуками і називається «Вагіна — моя батьківщина»(сексуальні асоціації — само собою зрозумілі), це відео демонструється в овальному отворі прямокутника, який нагадує мартенівську піч. Знімали його на заводі імені Карла Лібкнехта, власності Пінчука. Третій шедевр Браткова — лайт-бокс, що зустрічає гостей в елегантному садочку біля палаццо, на якому портрет шахтаря із простим таким, безпосереднім замурзаним обличчям, у касці, на робочому місці — і підпис, знущальний у контексті Венеції: «Палаци — робітникам». Утім про все по порядку.

      Відкривається українська експозиція роботами британської зірки сучасного мистецтва — Сем Тейлор-Вуд, в яких художниця намагається розібратися, де ж закінчується відео і починається фотографія. На плазменному екрані застиг у стрибку танцівник Лондонського королівського балету Іван Путров, за мить він починає ледь-ледь хитатися в повітрі. Зафіксована мить «зависання» між дією і статикою, вдивлятися в це можна безкінечно, як і в чоловіка з «Останнього століття», який кліпає очима, в нього рухається кадик, димить цигарка, але все решта на картинці — звичайна фотографія. Видовище гіпнотичне.

      З усіх іноземців, які брали участь в українському проекті «Поема про море», безпосередньо в Україні не була тільки Сем Тейлор-Вуд, до речі, на неї очікують у Києві на наступні вихідні — напевне, вона приїде на концерт свого приятеля Елтона Джона. Відтак якісь асоціації з Україною в її роботах можна знайти лише в постаті українця Івана Путрова, три з чотирьох представлених робіт уже виставлялись раніше, тільки оголена дівчина з мертвим лебедем (привіт славній Бйорк, яка, за словами організаторів, відвідала наш павільйон у вівторок, але на вечірці бути не змогла), що танув за допомогою комп'ютерних технологій, показувалася вперше. Але для прихильників зірки і фахівців ця прем'єра також була важливою.

      Марк Тічнер, ще один модний британець, номінант на престижну премію Тернера, фахівець із гри слів і розкриття потенціалу мови в сучасному мистецтві, побувавши в Україні, знайшов для неї відповідний, на його думку, слоган — «Ми — українці. Що ще?». Звучить і сприймається неоднозначно, погодьтеся. Другий його витвір — кольорова абстрактна скульптура, кола, які весь час рухаються, — ззаду трохи нагадує тризуб, як заявляють куратори, спереду просто привертає увагу тих, хто пропливав по Гранд-каналу.              Таку ж місію виконував і човен «Дніпро» із вмонтованим у нього діджейським пультом і плазменними екранами, який зробив чиказький художник Dzine. У Києві на нього найбільше враження справив Дніпро — річка, що з'єднує старе і нове місто, історію і сучасність, за його версією — діаспору, яку він бачив у Чикаго, і велику Україну, старе покоління і нове. Власне човен символізує зв'язок між цими двома світами, але з позицій нового покоління. Старий плавзасіб 1977 року чиказький умілець Хосе Луїс відремонтував, відновив кожні три дюйми і зробив фактично сучасний арт-об'єкт.

      Інші роботи в українській експозиції — прекрасна психокімната Олександра Гнилицького і Лесі Заєць, де медіаінсталяції, звуки, відео, світло створюють імітації, оману, вони показують плин часу і плин думок, плин субстанцій. А відео, на якому в огні горить сумка Луї Віттон, прекрасно вписалося в реальний камін бібліотеки палаццо XVI століття. Щоб зняти це відео, художники спалили три сумки цієї марки, купленi у мюнхенській комісіонці. Дві з них, як зазвичай, виявилися підробками, натомість   згоріла і одна правдива, статусна, дорога сумка.

      Фотографії Бориса Михайлова в його — михайлівській, соціальній, безжальній — манері, в манері критичного реалізму: бомжі, п'яниці, дно, маргінали на тлі совкового міста, і позитив — немовлята з бірочками пологового будинку на тлі кічових рушників і покривал. Натомість німець Юрген Теллер, який реальність не відбивав, а створював заново в українській столиці та її околицях, назнімав соціальних контрастів у стилістиці «індастріал», але з нав'язливими картинками брутальної жіночої присутності. Українські фахівці навіть побачили у теллерівських фото явні ремінісценції із Бориса Михайлова.         Більшість же критиків зійшлася на думці, що в «Поемі про море» українські художники представили цікавіші роботи, ніж іноземні зірки. Сем Тейлор-Вуд не обговорюється. Цей проект вийшов зовсім не компліментарним, з точки зору нашого патріотичного позитиву, але ж і наш реал далекий від позитиву. «Поема про море» справді цікава — з точки зору національної самоідентифікації, я впевнена, якби його робили самі тільки українські митці, ця «жерсть» не була б такою дзвінкою.

      Як би там не було, український павільйон помітили — спрацювали і маркетинговий хід стосовно світових арт-зірок, і реклама по всій Венеції, і Елтон Джон та Віталій Кличко на вечірці. Пізня вечірка із вільним входом через півгодини перетворилася на закритий захід — охорона перестала впускати гостей, коли їхня  кількість перевалила за 300. Найзатятіші проривалися з боку Гранд- каналу — прибувши на водному таксі, вони не зустрічали перепон.

      Для забезпечення національної кулінарної ідентифікації з Києва прилетіли троє кухарів із ресторанів «Царське село» і «Первак», вони наварили 30 літрів борщу, наліпили три тисячі дрібнесеньких вареничків з сиром, вишнями, картоплею і грибами, подавали також делікатні канапки із сала із чорним хлібом, пиріжки з яблуками, маком, м'ясом. Горілку з перцем, буряк, чорний хліб і сало везли, природно, з України.

      Віктор Пінчук був надзвичайно демократичним і світським, приділив увагу всім відомим галеристам і арт-критикам, братався з модними художниками і аж світився від задоволення проробленою роботою. Його задоволення від процесу і результату викликає надзвичайну симпатію — бо це не схоже на банальне вкладання грошей або лікування себе від нудьги. Втім задоволення не з дешевих — за словами українського олігарха, цей проект коштував понад  мільйон євро. 930 тисяч бюджетних грошей Міністерства культури і туризму пішли на оплату місяця оренди палаццо (а всього експозиція триватиме 5 місяців) і приїзд офіційної делегації. До того ж роботи з проекту — це власність художників, а не PinchukArtCentre, інша справа, що в Пiнчука ексклюзивне право покупки. «Я не знаю, чи будемо ми представляти Україну в Венеції наступного року, але PinchukArtCentre через два роки точно буде показувати свій наступний проект у палаццо Поподополі.

      Після закінчення бієнале «Поему про внутрішнє море» покажуть у Києві — орієнтовно взимку.

      А детальніше про найгучніші проекти 52-ї Венеціанської бієнале, відгуки про українську експозицію, коментарі і враження читайте в наступному  номерi «УМ».