Учора в український прокат вийшов фільмі «13 друзів Оушена». Це вже третя стрічка із серії про видатного грабіжника, організатора усіляких кримінально-дотепних витівок Денні Оушена. Продюсером і головним героєм цього фільму знову став Джордж Клуні. Жінок цей актор приваблює «мачівсько-інтелігентною» зовнішністю, крім того, багато хто поважає Джорджа за його цілеспрямованість і послідовну політичну позицію. Він став зіркою завдяки телесеріалам і комедіям, але завжди прагнув знімати «серйозне» кіно, і це йому непогано вдається. Почуття гумору і гострий розум Джорджа читачі «УМ» мають нагоду оцінити з добірки його найсвіжіших інтерв'ю.
— Джордже, ви мислите себе актором чи режисером?
— Я завжди хотів бути частиною процесу, незалежно від того, про що йдеться. Акторство — чудова робота, і режисерство — теж, тому що я дуже люблю командувати, це весело. А в професії актора є один недолік: складно постійно стовбичити на очах у публіки так, щоб вона не стомилася тебе бачити.
Протягом усієї своєї кар'єри я прагну потрапити за межі кадру. І чомусь це виходить лише після того, як я «пройду випробування» знімальним майданчиком. Наприклад для того, щоб відзняти «Зізнання небезпечного розуму», мені довелося самому зіграти у фільмі.
— «Зізнання...» — це ваша перша робота в амплуа режисера. Цікаво, чому для дебюту ви обрали фільм саме про телебачення? Чи не тому, бува, що знаменитістю ви стали після телевізійного серіалу («Швидка допомога». — Авт.)?
— Річ у тім, що телебачення — це світ, який я знаю чи не найкраще. Мій батько був відомим тележурналістом, мати теж працювала на ТБ. І я ріс на телестудії, куди батьки водили нас із сестрою з чотирирічного віку. Власне, тому, мабуть, і не дивно, що коли я виріс і став актором, то багато знімався на телебаченні.
Узагалі, я вважаю, що телебачення — і зокрема телевізійна журналістика — це велика річ, здатна змінити світ.
— Ви маєте на увазі — на краще?
— У це, звісно, хотілося б вірити. Але все залежить від людей. Знімаючись у серіалі «Швидка допомога», який дивилися 40 мільйонів телеглядачів, я дуже добре усвідомлював, що на мені лежить величезна відповідальність. А що ж тоді казати про тих, хто розповідає людям новини?
Після того, як десь наприкінці 1970-х років телевізійні боси збагнули, що програми новин — це не просто розвага, а високовартісний продукт, який формує громадську думку й тому коштує шалених грошей, на телебаченні багато чого змінилося. Новини відтоді вже не передають — їх продають. Пам'ятаю, мого батька послали до консультантів, які порадили йому носити сині костюмі й зачісувати волосся на лівий бік — мовляв, це викликає у глядачів довіру. Після цього логічно було очікувати, що рано чи пізно йому почнуть радити, що і як краще казати в ефірі, аби привабити аудиторію до екрану... А втім, у тих, хто прагне бути чесним із людьми, проблеми були завжди, і татові теж свого часу дуже багато довелося витерпіти, бо він постійно боровся за правду. Його виганяли з роботи, не допускали до ефіру, розгортали проти нього кампанії... Малим я дуже переживав з цього приводу, навіть питав у тата, чи не краще йому замовкнути, аби ми могли жити спокійно. А тепер я пишаюся тим, що він цього не зробив! На журналістів завжди тиснуть, а вони завжди повинні боротися з цим тиском. Так було і буде доти, доки існує справжня журналістика!
— Тепер зрозуміло, звідки у вас така зацікавленість політикою і критичне ставлення до дій Білого дому...
— Так, саме в батька я навчився відстоювати свою думку. Він відкрито критикував президентів Форда і Картера, ну і я, бачте...
— Ага, Джордж Клуні так розгромно критикує президента Буша, що інколи складається враження, ніби насправді він просто сам прагне зайняти його місце в Білому домі. І можна не сумніватися, що принаймні серед жіночого електорату ви користувалися б неабиякою популярністю.
— (Сміється). Ну що ви, насправді я геть аполітичний. Єдина моя участь у політиці — це мої фільми, якими я намагаюся розповісти про проблеми нинішнього суспільства. І не лише американського — йдеться про речі, актуальні в усьому світі. Звісно, я маю свою думку і не боюся її висловлювати, але брати участь у виборчих кампаніях, кудись балотуватися й тим паче організовувати марші протесту не збираюся.
Якось я понад півроку провів у Вашингтоні, де знімався в політичному телесеріалі. І спілкування з політиками мене геть не вразило. Це страшенна нудьга! До речі, мій батько колись балотувався в Конгрес, але програв.
До того ж із мене, мабуть, вийшов би нікудишній політик — я анітрохи не схильний до компромісів.
— У вашу аполітичність мало хто повірить — після стількох заяв про безглуздість війни в Іраку, помилки уряду тощо...
— Але чому я повинен мовчати, якщо дійсно так думаю? Знаєте, у мене склалося враження, що коли Сполучені Штати Америки оголосили війну Іраку, раптом замовкли всі. Журналісти, Сенат — усі ніби взяли перерву на два роки, просто спостерігаючи за подіями. Дуже смішно тепер стежити за тим, як сенатори від Демократичної партії «схаменулися» й на кожному кроці розповідають, що їх «підло обдурили» щодо війни в Іраку... А мене-то ніхто не міг надурити. Я й тоді був переконаний, що Саддам Хусейн не пов'язаний з «Аль-Каїдою». І відкрито казав, що не завадило б спершу перевірити цю інформацію, перш ніж посилати в Ірак 150 тисяч американських солдатів.
Як смачно мене тоді розкритикувала американська преса! Один журнал навіть вийшов із дуже милою обкладинкою: наші із Шоном Пенном (цей актор також послідовно виступає проти війни в Іраку. — Ред.) фото, поперек грудей напис — «Зрадники». Мене називали «антиамериканістом», і знаходилося чимало людей, які принципово бойкотували мої фільми. Бачте, тоді вважалося непатріотичним ставити під сумнів «героїчну кампанію» в Іраку. Але й до мене, і до Шона часто підходили наші колеги й на вушко шепотіли, що вони поділяють нашу позицію. От тільки вголос чомусь боялися про це сказати. Тепер, звісно, в цьому сенсі багато що змінилося.
— Зате за межами США вас і тоді багато хвалили за вашу позицію.
— Це, звісно, приємно. Я знаю, як інші країни ставляться до американців. Коли перебуваєш у Європі, чітко усвідомлюєш, що переважна частина мешканців Старого Світу нас — не кожного по окремості, а всіх загалом — ненавидять. І хто, скажіть, у цьому винен? Тільки ми самі! Зокрема, й тим, що так ось мовчки (а отже, схвально) приймаємо дії нашої влади. Замість того, щоб більше уваги приділяти справді важливим міжнародним проблемам — таким, як геноцид в Африці, — наша влада активно реалізує свої інтереси на теренах від Боснії до Іраку, втрачаючи моральне право вважатися арбітром у міжнаціональних конфліктах.
— До речі, про Африку — ви останнім часом дуже активно займаєтеся громадянським конфліктом у Дарфурі. Багатьох людей вразило, як активно ви використовували свою поїздку на Каннський фестиваль для того, щоб зібрати більше коштів на допомогу мешканцям постраждалих від цієї війни районів Судану. Звідки такий інтерес до проблем далекої африканської країни?
(Внутрішній конфлікт у західній провінції Судану — Дарфурі — триває з лютого 2003 року. За даними ООН, упродовж цього часу в ньому загинули не менше 200 тисяч осіб, понад 2,5 мільйона стали біженцями. Люди в районах, охоплених громадянською війною, потерпають від браку питної води, їжі та медичної допомоги. — Авт.).
— А що в цьому дивному? Як на мене, дивно те, що багато хто залишається цілком байдужим до страждань майже трьох мільйонів людей. Минулого року ми з батьком їздили в Дарфур і бачили на власні очі, в якому жахливому становищі опинилися його мешканці. А міжнародна спільнота не може зупинити цей конфлікт, відговорюючись тим, що не має права втручатися в громадянську війну... Ну і що з того, що вона громадянська? Це ж різанина, кров і сльози... Звісно, не в моїх силах це зупинити, але принаймні грішми допомогти тим людям, які помирають від спраги, голоду й малярії, ми, багаті й знамениті, можемо. Саме тому головною метою мого приїзду в Канн була не промоція фільму «13 друзів Оушена», як багато хто подумав, а збір коштів для потреб постраждалих у Дарфурі. А ще — привернути до цього конфлікту увагу світової громадськості. По-моєму, трохи вдалося.
— Як усе-таки добре бути знаменитістю — стільки можливостей...
— Ну знаменитістю я став пізно — справжня слава до мене прийшла під сорок років, а це для актора вельми солідний вік. Зараз не віриться, але спершу несподівана популярність мене неабияк збентежила. А тепер я звик до слави і дуже люблю. Навіть не уявляю, що б робив, якби ця слава раптом зникла — мабуть, помер би (сміється). От зараз про мене журналісти стільки всяких небилиць вигадують — інколи здається, взяв би рушницю й відстрілював їх по одному. А насправді я їх усіх ніжно люблю, навіть найзатятіших брехунів. Хоча, звісно, мені геть не до вподоби, коли крізь паркан у моє внутрішнє життя лізуть своїми об'єктивами папараці. Але я не розумію моїх колег, які часто судяться з виданнями, бо ті щось там неправильно про них написали. Хочеш, аби про тебе не писали побрехеньок — іди працювати на завод.
— Тобто вам до вподоби слава донжуана, що міняє коханок частіше, ніж рукавички? Саме такий міф створили про вас у пресі.
— Ну ви ж самі кажете, що це міф (посміхається).
— Зате всім відома історія про те, як Ніколь Кідман і Мішель Пфайффер посперечалися з Клуні на 10 тисяч доларів кожна, що він іще до свого сорокаріччя стане батьком. Як вам, добре гулялося на ці гроші?
— Гроші я їм, між іншим, повернув. Очевидно ж було, що це заздалегідь провальне для дівчат парі (Сміється). Але тепер усі чомусь думають, що я принциповий парубок і противник шлюбу. А це зовсім не так. Між іншим, я вже був одружений. Просто коли тобі 46, «по-дурості» вже не оженишся, а знайти ідеал дедалі складніше.
— Та ви, здається, не особливо й стараєтеся. Сидите на своїй італійській віллі відлюдьком...
— Ну чому відлюдьком? Я ніколи не сприймав «Олеандру» (так називається вілла Клуні на озері Комо. — Ред.) як парубоцький сховок від світу. До мене дуже часто приїздять друзі, яких я радо запрошую. Люблять приїздити, і недаремно: у мене там просто райська краса. Чудова природа, смачна здорова їжа, прекрасне італійське вино, напрочуд гостинні люди навколо. Я обожнюю Італію. Там люди радіють життю, навіть якщо вони бідні й важко працюють. А ми в Америці тільки й знаємо, що гнатися за грошима, статусом, кар'єрою... Проциндрюємо життя й самі того не помічаємо. Я теж завжди боявся залишитися без роботи, тому працював, не зупиняючись ні на мить. І тільки це маленьке італійське містечко на березі чудесного озера навчило мене, що треба іноді зупинитися, відчути єднання з природою, отримати задоволення від того, що нікуди не поспішаєш і цінуєш кожну мить цього прекрасного насправді життя.
Ця вілла — найкращий подарунок, який я собі будь-коли робив. До речі, це пояснює, чому я люблю свої «несерйозні» фільми, хоча й прагну ставити «розумне» кіно. Просто саме такі стрічки, як «Друзі Оушена», наприклад, допомагають мені купувати те, що я хочу — як-от цю віллу. І, звісно, спонсорують мої «серйозні» фільми (Сміється).
— Схоже, ви цілком задоволені своїм життям.
— Я досягнув значно більшого, ніж міг уявляти навіть у найзаповітніших мріях. Моє життя — це суцільне свято, і я добре розумію, як маю бути вдячний долі. Мені дуже-дуже пощастило.
(за матеріалами «Ньюсвік», «Веніті фейр», «Елль», «Таймаут», «Ізвєстія»).
Джордж Клуні народився 6 травня 1961 року в Лексінгтоні, штат Кентуккі. Його батько Нік Клуні — відомий телевізійний ведучий, мати також працювала на телебаченні.
З п'ятирічного віку Джордж часто брав участь у ток-шоу й інших телепередачах, в 11 років працював закадровим суфлером під час випусків новин, які вів його батько.
Провчившись кілька років в університеті Північного Кентуккі, Клуні переїхав до Лос-Анджелеса й професійно зайнявся акторською кар'єрою. Знімався в багатьох телесеріалах, а після ролі лікаря Дага Росса у «Швидкій допомозі» став знаменитим. На широкому екрані першим «зірковим» фільмом Клуні став знаменитий «жахливчик» Роберта Родрігеса «Від смеркання до світання».
Джордж вважає, що добитися визнання йому допомогла впертість, успадкована від батька і загартована хворобою: коли хлопцеві було 15, його розбив параліч, після якого одна частина обличчя довго залишалася нерухомою. Саме тоді, за словами актора, він навчився сміятися з себе, аби випередити можливі кпини однокласників з його перекошеної зовнішності. Тепер самокритичність і добре почуття гумору неабияк допомагає Клуні у складні моменти.
З 2002 року Клуні є не лише актором, а й режисером та продюсером. Неодружений.
2007 — «13 друзів Оушена»
2006 — «Добрий німець»
2005 — «Сиріана»,
«На добраніч і щасти»
2004 — «12 друзів Оушена»
2003 — «Нестерпна жорстокість»,
«Діти-шпигуни 3D: гру завершено»
2002 — «Соляріс»,
«Ласкаво просимо в Коллінвуд»,
«Зізнання небезпечного розуму»
2001 — «Діти-шпигуни»
2000 — «Ідеальний шторм»,
«Де ж ти, брате?!»
1999 — «Три королі»
1998 — «Тонка червона лінія»,
«Поза полем зору»
1997 — «Миротворець», «Бетмен і Робін»
1996 — «Від смеркання до світання»
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
