Свято прочинених дверей

      Відзначити день української журналістики не вже звичним прийняттям у Маріїнському палаці чи вітальними листівками, а саме так — кількагодинною екскурсією по головних «точках дислокації» Президента на Банковій, — цей задум належить керівникові головної Служби iнформацiйної полiтики Ларисі Мудрак. Боротьба за відкритість дверей зі службами охорони комплексу будівель, підвладних секретаріату Президента України, принесла половинчасту перемогу: вчора журналісти змогли побачити далеко не всі приміщення, де працює Президент чи зупиняються найвищі зарубіжні гості. Але все-таки над окремими кімнатами і кабінетами в будівлі секретарiату, в «будинку Городецького» та в особняку, який кияни називають «будинком заплаканої вдови», «шторки» було піднято.

Ющенко на переговорах, Балога в кабінеті, Грушевський — у коридорі

      Першими, кого уздрів журналіст «УМ» о 9.30 ранку біля третього під'їзду секретаріату Президента, були посол Чехії Карел Штіндл та Параска Королюк. Посол курив і чекав. Баба Параска просто чекала, спершись об суворий чорний мармур. На десяту була запланована зустріч Віктора Ющенка з послами, акредитованими в Україні, і, судячи з певної розгубленості пані Параски, не планувалося жодного побачення з кавалерами (та навіть i дамами) ордену Княгині Ольги.

      — От приїхала Віктора Андрійовича привітати, — охоче пояснила Параска Іванівна, поправляючи помаранчеву заквітчану хустку на голові. Цю хустку знає вся Україна. — Та ні, не з днем журналіста... подаруночок привезла. А я ніколи до нього не заходжу без подарунка.

      Пані Параска сказала «до Нього» так, що добре вчувалося — з великої літери. Ми трохи поговорили — про складності лобізму (бо баба Параска приїхала на чиєсь прохання про когось просити), про мистецтво вишивати плахти бісером, яким володіють її доньки, і про те, що бісер осипається швидше, ніж пускають до Нього, про прохідні місця у списку і загалом поточну політичну ситуацію в державі, яку моя співрозмовниця охарактеризувала «страх що робиться». Але тут умовно «вдарили в гонг» — і понад сотня журналістів помандрувала в середину сірої будівлі секретаріату.

      Відразу скажу: на четвертому поверсі, де розміщений кабінет Ющенка, робочі офіси державно-правової служби секретаріату і де, відповідно, готуються найважливіші для долі Вітчизни документи, нам показали лише студію, в якій Президент зачитує звернення до нації. Але про це розчарування я дізналася пізніше, бо ж почали все-таки, як годиться, з перших поверхів.

      Зала засідань. Чи не найбільше приміщення у будівлі. Позолота і білі меблі. Ця висока, метрів до восьми, стеля, теж біла з рясною візерунковою позолотою, дивилася ще на Щербицького і Шелеста (в цьому домі, як відомо, розташовувався ЦК КПУ). Потім — на Кравчука та Кучму, а минулого року — на учасників «круглого столу», які підписували Універсал національної єдності. Стіл, який уже увійшов у народні прислів'я, ви знаєте з телекартинок. Нічого надто особливого — великий і круглий. А от те, чого ви не бачили в теленовинах, стоїть праворуч, між жовто-блакитним прапором та Президентським штандартом. Це атрибути Президента — булава, історична, ще з гетьманських часів, оздоблена дрібною бірюзою, печатка Президента, а також предмет, який нагадує намисто, складене з металевих пластинок з тризубами, а називається розлого — «знак президентської влади». Ця штука висить на шиї в українських президентів, коли вони приймають присягу на Пересопницькому Євангелії. Всі ці атрибути переходять від одного очільника України до іншого і, фактично, весь час президентства зберігаються у цій вітрині під склом.

      Тут же, на другому поверсі, але трохи далі (два повороти ліворуч і ще метрів сто «полем») розташований кабінет голови секретаріату. Журналістів зустрів хазяїн, тобто Віктор Балога — і кокетливо запитав: «Хтось був у цьому кабінеті?» Поки колеги сором'язливо переминалися, «УМ» припустила: «Ющенко». Цієї відповіді Вікторові Івановичу виявилося достатньо, щоб почати «розгляд справи по суті», тобто дати можливість розглянути свій кабінет. Все, як «положено» для чиновника такого рангу — вісім телефонних апаратів на столі, ваза з фруктами, запаяними в поліетилені. Над столом — велетенська фотокартина помаранчевого Майдану, яка лишилася з часів попереднього керівника секретаріату Олега Рибачука. Портрет Президента теж є. Але на іншому столі, що вздовж стіни. Віктор Андрійович не такий великий, як можна було б, прилаштувався між недорогих ікон — подарованих, пояснив пан Балога.

      Саме цей кабінет колись окупував Віктор Медведчук. Тренажери Медведчука, які стояли в сусідньому покої, урочисто, перед очима телекамер, винесли ще в перші помаранчеві місяці, тому показувати, власне, зараз нічого. В колишнiй  «опочивальні Медведчука» — чотири білі шкіряні крісла посередині. Праворуч — ще два і диван плюс лампа, спадкова, ще від ЦК КПУ, створює враження картини «Ходаки у Леніна».

      Від недобрих часів у головному робочому кабінеті голови секретаріату лишився пріснозвісний «диван Мельниченка», виконаний у сумнівному дизайнерському смаку. Той самий, під яким буцімто майор приховував диктофон. М'яка коричнева шкіра, тому й не викинули, подумалося. «А навіщо викидати? — заперечив Віктор Балога. — це ж державне майно, хай стоїть».

      Загалом у коридорах Банкової було пустельно — нікого, крім Михайла Грушевського. Перший президент у вигляді гігантського бюста вивищується над усланими червоним килимом парадними сходами на другий поверх. Грушевського замовив ще Леонід Кравчук, розповів наш супроводжувач Микола Кулінич з управління інформації секретаріату, і місце першого Президента України незмінне ще з 1992 року. А от картини сучасних українських художників у коридорах, за словами пана Миколи, час від часу змінюються. Ротацію забезпечує Національний художній музей.

Із химерами над головою

      З усіх дев'яти корпусів, які мають «громадянство» секретаріату Президента, найефектніші — старовинні: зведені у першому десятилітті ХХ ст. будинки Городецького (або, звичніше і місткіше — «будинок з химерами») та Аршавського (як називають його кияни, «будинок заплаканої удови»).

      Ступаючи до «химер», ловиш себе на двох відчуттях: заздрості до Президента, який може в робочий час просто так споглядати це надмірно-розкішне чудо, та жалю до простих екскурсантів, яким подивитися цю ліпнину і мисливські розписи випадає нечасто. Відреставрована і обладнана по-сучасному як резиденція Президента України у 2004—2005 роках, будівля архітектора Городецького, в двох поверхах якої вiн мешкав з родиною, вражає сама собою, а не своєю приналежністю до нинішнього життя першої особи держави. Навіть не цікаво слухати розповідь, де розташована мала зала для переговорів, а де велика, а де в нижніх поверхах, майже в андеграунді, — робочі «соти» служби президентського протоколу. Можливо, мило, що у дитячій кімнаті родини Городецьких, в тій, де жила гувернантка, та кількох маленьких суміжних приміщеннях тепер, вибивши стіни, облаштували прес-центр.

      — Тут була поліклініка ЦК КПУ, тож реставраторам довелося зняти зі стін вітальні 16 шарів фарби, — оповідає Людмила Мороз, співробітник Музею історії Києва. — Відтак, очистивши цього спрута на стелі, реставратори подумали, що він направду складений з мушлів. Але у Городецького це була гіпсова ліпка, покрита перламутром.

      Власне, ліпка збереглася далеко не вся, як і малюнки на стінах, здебільшого сюжети полювання. А от кахляні печі дійшли до наших часів і зараз виблискують малахітом і бежем у трьох кімнатах «будинку з химерами».

      Вести переговори в таких приміщеннях, під оленячими рогами і чудернацькими морськими тваринами, серед амурів, в'язанок диких качок, лілей і левових пазурів, я думаю, простіше: нормальна людина менше думатиме, за чим вона сюди потрапила, а більше роззиратиметься довкола. Але це нормальна людина. А от як поводять себе високі переговорники — ми не знаємо.

      Як і не знаємо, в якій кімнаті у «будинку заплаканої вдови» ночував президент Росії Володимир Путін, коли позаминулого року побував у Києві з візитом. Знаємо лишень, що нічліг у державних резиденціях оплачує сторона, що приймає, тобто Держава Україна. А отже, міркуючи так, припускаємо, що пан Путін не забажав оселитися, скажімо, у 5-зірковому «Редиссоні» і у такий спосіб мимоволі зекономив гроші своєї держави. Але про це вже — у контекстi розповiдi про будинок Аршавського в найближчих числах «УМ».