Горгани — не найвищі гори в Україні. Зате будь-який турист, ноги якого топтали карпатську землю, підтвердить, що Горгани — одні з найкрасивіших гір у наших краях. Кілька хребтів почергово тягнуться кремезними смугами на 75 кілометрів між Івано-Франківською та Закарпатською областями. Гори вкриті камінням, яке туристи називають цекотами. Деякі камені змогла би втримати в одній руці навіть дитина, а за інші сховається дюжина братів Кличків. Ще одна назва цього каменюччя — горгани. Вони й дали назву гірському масиву.
Саме на Горгани ми вирішили поїхати на уїк-енд, який випав на Зелені свята. Мандрівка обіцяла бути цікавою та драйвовою. Нас чекало три доби в горах, сходження на чотири вершини і купіль у водоспаді.
Наша подорож почалася з мальовничого міста Яремче на Івано-Франківщині. Воно розкинулося вздовж ріки Прут, з обох боків затиснуте горами. Нас троє: ваш сумирний слуга та двоє позаштатних авторів «УМ» — фотограф Іван Любиш-Кірдей і кореспондент Петро Троць.
Одразу з електрички йдемо на гуцульський базар. Це найбільший ринок карпатської продукції в Україні: безліч вишиванок, капелюшки, намисто, торбинки, ікони, дерево, шкіра, глина, вовна... Очі розбігаються, ніби бісер на яремчанській бруківці. Бути в Яремче і не відвідати той базар — все одно що святкувати Новий рік і проспати найголовнішу секунду між сьогодні та завтра. Але ми довго не затримуємося. Нас чекають гори.
Першою вершиною на нашому шляху буде гора, яку називають Добошанкою, або ж Довбушанкою. Нам більше подобається назва, пов'язана з провідником карпатських опришків. Висота Довбушанки — 1754 метри. Вона є центром державного заповідника «Горгани». Такий статус обіцяє нам незайману природу, рідкісні рослини і диких звірів. Як уже повезе. Чи, може, не повезе — якщо тим звіром буде гострозубий вовк.
Іти до Довбушанки довго: десь двадцять кілометрів. Дорога досить проста. Головне — слідувати 201-м маршрутом. Цей шлях промаркований позначками. Жовто-біло-жовті прямокутники намальовані на деревах або на каменях, щоб допомогти туристам в орієнтуванні. Погодьтеся, нескладна топографія. Але це на перший погляд, бо рік тому ми примудрилися заблукати на цій дорозі. Не побачили на камені жовто-білої позначки, позаяк вона затерлась, і пішли за іншим маршрутом. У цьому поході нам знову судилося заблукати. Ми двічі бачили Довбушанку там, де навіть не сподівалися. Не дивно, що Довбуш уподобав собі цю місцину: є де сховатися. Та й не тільки Довбуш. У цьому краї вели бурхливу діяльність Січові стрільці, а потім — загони УПА.
Перший блуд вчепився до нас на річці Зубрівці, десь за 13 кілометрів від Яремче. На нашому шляху раз по раз з'являлися підступні розвилки. Падав дощ, вершини гір затягло пеленою хмар. Біля однієї з розвилок зустріли дідуся. Він стояв трохи далеко від дороги, за мостиком. Питаємо в нього, як іти до Довбушанки, намагаючись перекричати бурхливий струмок. Дідусь не чує. Ми показуємо жестами: нам уперед? Він відмахує: так, ідіть прямо.
Через 15 хвилин ми вийшли до колиби. Очевидно, це дідусеве господарство. Затим дорога вперлася просто в річечку. Треба йти її руслом. Цей потічок, як і всі інші в Карпатах, посипаний камінням. А вони, шляк би їх трафив, слизькі після дощу! Стрибаючи через воду, я гепнувся на спину. Хлопці попросили більше не падати. «Уявляєш, як нам буде нести на собі такий тягар, як ти», — пожартував Іван.
Нарешті ми виходимо із того струмка на дорогу. Вона веде вгору. Підйом крутий. Пробираємося, повземо догори, і тут удалині перед нами з'являється камениста вершина. «Це Малий Горган», — авторитетно каже Петро. Ця гора чекатиме нас завтра. Поки я роззявляю рота, дивлячись на вершину, Петро озирається назад і вигукує: «Хлопці, он вона!». Ми з Іваном оглядаємось і бачимо її — Довбушанку.
Невдовзі заблукали ще раз: внизу, на річці, ми зустріли двох туристів. У них була книга з описом маршруту, і там написано, що треба йти вздовж русла річки, аж поки не натрапимо на дорогу праворуч — це і буде підйом на Довбушанку. Дороги не було, зате ми знайшли щось схоже на стежину і пішли фактично напролом. Натрапили на дуже густий ліс із поваленими деревами. Я був переконаний, що ми ліземо на Довбушанку чи принаймні на її хребет. Коли ж, дряпаючи ноги та руки на завалах, піднялися вгору, то побачили перед собою нашу невловиму Довбушанку. А самі стояли на пагорбі, який на нашій мапі навіть не мав назви...
Скоро ніч, а нам ще треба було знайти місце для сну. Ми вернули до колиби. Цього разу газди були на місці. На порозі сидів дід — той самий, що махав нам рукою, коли ми проходили через потічок-притоку Зубрівки.
«Доброго здоровля, вуйку, — звертаємося до сивочолого, — а як нам ліпше до Довбушанки йти?» — «Ідете прямо, та й вийдете. Там дорога йде просто до Новобудови, нікуди звертати не треба. А звідти підйом на Довбушєнку». Ага, все ясно. Нам треба було йти дорогою, а не заходити у струмок. Ми ж не знали, що 201-й маршрут веде до Малого Горгана, а не на Довбушанку.
«А ви звідки будете», — питає дід. Гм... Треба сказати, це непросте питання. Ми приїхали з Києва, бо там вчилися і працюємо. Але Іван — з Рокитного, це на Рівненщині, Петро — з прикарпатської Коломиї, я ж із Червонограда — міста на півночі Львівщини. Поки поясниш співрозмовнику (а в поході це робити доводилося не раз), можеш сам забути свою прописку. «А, то ви свої, — каже дідусь. — А я, як побачив, спочатку подумав, що москалі»...
У хаті клопочеться газдиня. Електрики нема. Посеред оселі стоїть піч. На ліжку сидить внучка, грається з двома кумедними кошенятами. Ми просимо в бабусі продати молока. Вона наливає нам повну 1,5-літрову пляшку, ще й дає кожному по горнятку. Такого смачного молока я ще в житті не пив!
На ганок вибігає малий кіт. Дідусь бере його своїми струдженими руками, пестить і кладе на голову собаці. А псу хоч би що — вони тут усі дружать. Навіть худобі подобаються пестощі: корови самі йдуть до людей і дуже люблять, щоб їх гладили. Єдиний напиндючений на господарстві — це гусак. У них із благовірною є одне гусеня, то селезень одразу грізно сичить, як тільки хтось підійде до клітки. Справжній мужик.
Ми заночували якраз на початку заповідника «Горгани». Там, за шлагбаумом, стоїть колиба. Зійшлися на тому, що не варто розкладати намети, а ліпше поспати на стриху (так у цих краях називають технічне приміщення відразу під дахом). Підлога там незручна, з дерев'яних колод. Але спати можна.
Вранці прокинулися о шостій: сьогодні ключовий день походу і, окрім Довбушанки, ми плануємо зійти ще на дві гори. Спалося погано. Окрім усього, вранці я двічі вдарився головою у велику дерев'яну поперечину на стриху колиби. Досі маю на тім'ячку трофейну царапину. На сніданок у нас вівсянка з яловичиною та кава. Швиденько збираємося і прямуємо вперед.
Новобудову легко впізнати: там стоять кілька колиб. Біля однієї з хатин бачимо бабцю, чоловіка і ще трьох хлопців. «Ви сьогодні перші, — каже бабуся. — А ми якраз Святу Трійцю святкували». Газдиня пригощає нас смачнючим молоком, а ми даємо хлопцям печива.
Господарі оповідають нам, як краще іти на Довбушанку. «А рУпцаки, — бабуся вказує на наші наплічники, — лишіть ті рУпцаки в мене, чого будете їх на гору тягти». Ми радо погоджуємося. На вершину беремо найнеобхідніше: воду, аптечку, невеликий перекус, фотоапарати.
Дорога вгору проходить через красиву полонину. Маємо йти вгору, а на перевалі треба буде повернути праворуч — так вдасться минути дерев'яні завали. Вже за годину ми були на іншій полонині. Звідси починається безпосередній підйом на Довбушанку. Добре видно кам'янисту вершину. Починається найважчий етап.
Перше випробування — пояс карликової гірської сосни, яку ще називають косодеревиною або жерепом. Це хвойне дерево більше схоже на кущ. Воно росте дуже густо і має цупкі гілки. У косодеревину треба заходити в штанях і одязі з довгими рукавами, інакше можна сильно подертися.
Нам пощастило: на місці підйому в жерепі прорубано стежку. За десять хвилин ми виходимо на цекоти. Спершу йти ними трохи моторошно, але далі призвичаюєшся і починаєш стрибати з каменя на камінь. Проте треба бути дуже пильним! Гори не прощають зарозумілість, надто ж Горгани.
Нарешті ми на хребті. До вершини треба йти ще з півтора кілометра. Втоми майже не відчуваємо. Вона топиться в ейфорії та захваті від навколишніх краєвидів. Ондечки наш друг Малий Горган. Він досить гострий і підйом, мабуть, буде важким. Побіля нього — хребет Явірник, а на південь, за 30—40 кілометрів, видно Чорногорський хребет і найбільші гори українських Карпат — Говерлу та Петрос.
До вершини ми дійшли дуже швидко. Вона позначена трикутною металевою конструкцією. Ну от, нарешті Довбушанка під нами!
Зона високого тиску дається взнаки, гірське повітря тисне на наші мізки і породжує чудернацькі думки. Іванові — а він завжди лишає на пам'ять про похід першокласні знімки — прийшла в голову хуліганська ідея: сфотографуватися на вершині голими. Ані я, ані Петро не мали нічого проти — діло молодече. Причинні місця ми вирішили затулити горганським камінням. Гарне фото вийшло. Але його, з вашого дозволу, залишу при собі.
Опісля ми вчинили ще один ритуал — сьорбнули по сто грамів: ні, не того, про що ви подумали, а згущеного молока. Всі троє маємо сантимент до цієї смакоти. Тягли з собою банку аж на вершину, аби скропити нею наше перше сходження. Знали би ви, як вона смакує на висоті 1754 метрів!
Дорогою назад ми трохи збилися з маршруту і вийшли-таки на завали дерев. Пройшли півтора кілометри інтенсивного голковколювання та мануальної терапії й невдовзі потрапили на полонинку. Вона — чепурна, поросла польовими квітами. Ми, ніби діти, почали котитися донизу. Зупиняєшся потім — а голова йде обертом, і навколо миготять — гори, гори, гори... Ця круговерть трохи сплутала нас, і ми суттєво відхилилися від дороги. Колибу знайшли за звуком дзвіночків, які брязкотіли на шиях корів.
Біля хати падаємо в затiнку, відхекуємось, аж до нас підходить бабуся. «А знаєте, хлопці, — питає нас хитро, — коли вибори будуть?». — «Коли, цьоцю?». — «Тридцятого вересня. Вони нині вночі домовились. Маю тут радіо, слухаю». — «Любите політику?». — «Аякже, люблю». Бабця розповідає сумну історію: після Помаранчевої революції помер її чоловік. Він дуже переймався політичною ситуацією, серце не витримало...
Дорогою назад я завважую: в жодного з місцевих добродіїв ми не спитали імені. Отак, пили молоко, гладили котів-корів, питали про справи і дорогу, а іменем навіть не поцікавилися. Соромно трохи. І ніби й не треба того. Досить, що ці люди лишили в наших серцях щонайкращі враження. У тих краях живуть люди виняткової доброти, дай їм, Боже, многая літа!
Отак, за серйозними, і не дуже, думками невдовзі підійшли до місця, де Зубрівка має завглибшки з півметра. Цього буде досить, щоб лежачи зануритися у воду. Вирішуємо скупатись, бо на вулиці спека немилосердна. Зимна вода Зубрівки підіймає життєвий тонус краще за будь-яку зубрівку. Ех, нам би такий потічок, та в асфальтний Київ!
Ми вже знали, як треба йти до Малого Горгана. У тому місці, де дорога розходиться зі струмком, ми набрали води у всі пляшки, що в нас були, бо до вечора потічків на нашому шляху більше не буде.
Підйом на Малий Горган дуже крутий, кут сходження іноді перевалює за 45 градусів. Зустрічаємо групу туристів. Вони ідуть із полонини Хом'яків. Коли дізнаються, що ми якраз туди ідемо, зі співчуттям кажуть: «Ну, хлопці, вам доведеться напружитися». Ми це усвідомлюємо. Якщо трохи загальмуємо — доведеться спускатися по каменях уночі.
Сходження дається важко. Добре, що нема жерепу. Жовто-білі позначки 201-го маршруту є й тут, вони виведені на найбільших каменях. Над горами збираються хмари. Десь збоку лунають сильні громи. Невесело буде йти хребтом, якщо над нами стрілятимуть блискавки. Видно, що за Явірницьким хребтом періщить сильний дощ. Сподіваємося, нас мине.
За кількадесят хвилин підйому помічаємо вгорі насип із каменя. Це вершина. Хлопці чекають на мене — я трохи відстаю. Ми беремося за руки і долаємо останні десять метрів підйому разом.
Малий Горган зовсім не малий. Він має 1592 метри заввишки. Краєвиди з Горгана сподобалися нам найбільше. Хмарно, але ми добре бачимо навіть Чорногору. Південніше від нас, над селом Поляниця, — лижні траси Буковелю. Далеко за ними — засніжені схили хребта Свидовця. А он — і неприступна Довбушанка. У нас нема часу на відпочинок, ми більше не оголюємося і рушаємо до Синяка.
Синяк лежить із Малим Горганом на одному хребті. Між ними десь три кілометри. Синяк вищий — 1665 метрів висоти.
На хребті ми натрапляємо на цікаві конструкції: кам'яні насипи з чотирма стінами. Це спорудили любителі заночувати на хребті. Насипи захищають від вітру, щоб намет не здуло в долину. Такі самі споруди ми бачили на Довбушанці. На Синяку ми зустріли двох екстремалів із Івано-Франківська, які, власне, й вирішили заночувати на горі. Свій намет вони поставили серед жерепу. З-поміж іншого їх вабить зустріч ранку на вершині. Я бачив потім світлини того світанку — вийшло дуже кльово. Тепер і сам мрію заночувати на горі.
Діставшись вершини Синяка, я дістаю плеєр і вмикаю запальну пісню «Горрри!», яку співає гурт «Перкалаба». То моя маленька традиція — слухати цю пісню на вершині гори. Враження дуже сильні. Але в нинішньому поході нагода послухати «Горрри!» випала тільки раз: то наплічника не було, то часу.
Униз нам доводиться спішити. Ми вже не просто йдемо, а стрибаємо. Першим іде Іван. Раптово він падає і трохи котиться вниз. Лежить, не рухається. Ми з Петром швиденько спускаємося до нього. «Іване, ти здоровий?!» — «Угуууу», — і відповідає, і стогне він. Іван дістав кілька синців і легкий переляк. А ми вкотре пересвідчуємося, що Горгани вимагають великої обережності.
Десь за дві години ми вже були на полонині. Вже досить темно. Починається дощ. Богу дякувати, він перестрівся з нами аж тут. Зустрічаємо кілька туристичних груп, вони вже встигли розбити намети, сходили по воду і тепер смакують вечерею.
Намети розкладаємо дуже швидко, кидаємо всередину наплічники, щоб не змокли. Петра залишаємо на господарстві, а самі йдемо з Іваном по воду — струмок б'є аж під Хом'яком, біля колиби пастухів. Ідемо на вогонь.
Навколо полум'я зібралося півдесятка хлопців. Вася — він, судячи з усього, головний — зголошується провести нас до джерела. Поки дійшли до струмка, перекинулися кількома словами. Ми сподобалися Василеві, і він робить нам гостинну пропозицію: «Хлопці, а ви п'єте горівку?».
Ці хлопці з села Поляниця, біля якого розташований курорт Буковель. Троє з шести мають ім'я Василь. «Добре вийти на природу, тут таке свіже повітря, у нас у Поляниці вже не таке», — каже наш провідник і скаржиться на те, що зведення лижних трас у Буковелі трохи зіпсувало екологію в селі. А що тоді нам, київським, казати?
Ми мусимо йти, бо там Петро наодинці. Хлопці не пускають, кажуть, щоб ми вернулися з ним утрьох. «Якщо за годину вас не буде, то ми самі до вас прийдемо», — каже Василь. Кажу ж, гостинні люди.
Звичайно, ми не вернулися. Перекусили — і попадали в наметах, як убиті. Здійнявся сильний вітер. Він хитав наші намети і гучно свистiв. Ми згадали тих туристів, які лишилися на Синяку. Нехай їм щастить цієї ночі.
Удосвіта ми прокинулися через негаразди в животі. Ще б пак, учора за півдня ми з'їли сім рибних консервів і перманентно запивали цю невигадливу їжу сирою водою. Тепер я не можу дивитися на кільки та сардини. Зарікся їх не їсти, але хлопці поправили — до наступного походу.
Ранок був погожим. Ми поставили сушити змоклі речі і взялися за приготування кави-чаю, бо їсти після тих риб ніхто не хотів.
Ми зустріли тих самих туристів, які ночували на Синяку. «Хлопці, вас із гори не знесло?» — питаємо. «Ні, — сміються у відповідь. — Щоправда, в один момент у нас виникала думка спуститися вниз із вершини». Вони йдуть на Женецький водоспад. Ми теж туди підемо, але спочатку поліземо на Хом'як.
Потім до нас підійшов пастух. Він пасе худобу на полонині вже тиждень. Слідкуватиме за маржиною аж до вересня. Пастух дивується нашому хобі лазити по горах. «Я такий лінивий, що торба. Мені би випити літр сметани з цукром, я взагалі би цілий день лежав», — зізнається він. «Е, вуйку, мені би літр — я теж нічого більше би не хотів», — жартома каже Петро.
Ми згортаємо речі. Перед нами — остання гора в цьому поході. Хом'як має 1542 метри заввишки. Цілу дорогу я видивлявся під ногами хом'яків. Але їх не було ані на горі, ані внизу на полонині. І взагалі, якщо про звірів, то в цьому поході ми бачили хіба що саламандру — чорну ящірку з жовтими крапками, вона занесена до Червоної Книги.
На вершині Хом'яка стоїть статуя Діви Марії. Матір Божу встановили тут минулого літа. За задумом авторів, уночі вона мала пiдсвічуватися. Для цього на горі прилаштували акумулятор, який живився від сонця. Але, як розповів нам пастух із полонини Хом'яків, цей акумулятор викрали.
Спускаючись донизу, ми вийшли на снігову галявину. Я стомився від стрибання на цекотах, тому вирішив спуститися вниз по снігу. Присів на ногах, і вниз — як у дитинстві. Ще ніколи не доводилося спускатися снігом при 30-градусній спеці. Виявилося, що то гарна забава. Ми скинули рУпцаки і пішли кататися.
Спускаючись до Женецького водоспаду, ми знову дали хибу і взяли надто вправо. Почався дощ. Петрові треба їхати в Коломию, то ми домовилися з Іваном так: проведемо його на маршрутку, пообідаємо в селі Микуличин і вернемося до водоспаду.
Місцина, до якої ми спустилися, — дуже мальовнича. Ріка, мальовничий хребет Явірник, гарні полонини. Не дивно, що тут будуються заможні люди. Тим більше що до відомих гірськолижних курортів близько. Дорогою ми натрапили на красивий будинок із зеленою черепицею. У селі нам сказали, що це маєтки братів Кличків. А ближче до Микуличина стоїть карпатський будинок Віктора Ющенка.
У селі ми перечекали дощ у маленькому затишному кафе. Господар пан Юрій насипав нам пельменів і чанахи. «Хлопці, в мене ще є дуже корисна настоянка, — пропонує газда. — На травах, на «золотому корені». У нас із носа падають дощові краплини, ми охоче погоджуємося. Настоянка цілющим потоком зігріває все нутро. Ми замовляємо чай. Він у пана Юрія з трав, подається зі славним медом — такий духмяний, словами не передати!
Пан Юрій має велику колекцію предметів народного побуту. Кафе обвішане глечиками, тарелями, черпаками, макогонами, кухлями, є навіть первісна праска. Він збирає їх особисто, а потім продає у своєму кафе за досить поміркованими цінами.
На вулиці випогоджується. Ми з Іваном закидаємо рУпцаки і йдемо назад, до Женецького водоспаду.
П'ять кілометрів долаємо без жодного привалу. По дорозі нам на очі трапилася симпатична галявина на іншому березі Женця — там будемо ночувати.
Женецький водоспад заввишки 11 метрів. Вода так б'ється об каміння, що ми почули його ще раніше, ніж побачили. Невипадково його ще називають Гуком, бо голосно «гукає». Холодно, але ми вирішуємо скупатися. Відвідати водоспад і не залізти під потік води — це не про нас.
Під водоспадом краплини січуть спину, як град. Стоїмо, терпимо — це достойне закінчення нашого походу!
Ця ніч біля Женця була найспокійнішою. Вперше за весь похід ми добре і досхочу поспали. Вранці біля вогню попили чаю, а поснідали вже в пана Юрія.
У Яремче замовили собі баню — щоб відмитися та розслабитися після походу. Поки господарі топили лазню, ми ще раз пішли на гуцульський базар. Із того походу я привіз собі чудову пам'ятку — льняну вишивану сорочку.
Чому Хом'як?
Насправді гору Хом'як назвали не через те, що на ній є велика популяція гризунів. Річ у тім, що збоку гора скидається на спину ховрашка. Принаймні так кажуть. А, наприклад, мені Хом'як нагадав ту гору з мультфільму, з якої бегемот Топ скинув самовар кота Тутті, пам'ятаєте? Навіть сама вершина схожа на мультяшну — плаский оглядовий майданчик. Вважається, що Хом'як має найбільш правильну фігуру серед усіх гір у Карпатах. Він стоїть рівним конусом, за що дехто порівнює його з пірамідою Хеопса.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
