З городян — у хуторяни

      На леваді біля хутора Снігирівка, що навпроти урочища Тамарівщина, роєм гудуть бджоли. Для них тут, скільки оком кинь, суцільне роздолля — лугові трави цвітуть та пахнуть на всю околицю. «Це поле не ореться вже кілька років», — пояснює «УМ» Анатолій Розсоха, який працює майстром лісу в Деньгівському лісництві Золотоніського лісгоспу. «Хіба це не левада?» — дивуюсь у відповідь. «Яка левада! Тут раніше, знаєте, яка кукурудза родила? А тепер для моїх бджіл «випас», — каже пан Анатолій, який разом із дружиною Іриною мешкає на хуторі вже 15 років, переїхавши сюди з Черкас.

Коли душа співає

      Обласний центр родина Розсох проміняла на тихий віддалений хутір і ніскільки про це не шкодує. Правда, в ту пору Снігирівка Золотоніського району була ще селом, хай і неперспективним, як його тоді називали.

      «Спочатку в урочище Тамарівщина ми їздили з Черкас у вихідні відпочивати: мій чоловік тоді працював у товаристві мисливців водієм, потім єгерем, тож добре знав, які тут красиві місця», — додає його дружина Ірина. Тоді вони й подумати не могли, що мальовнича Снігирівка колись стане для них рідною, а їхній переїзд неабияк здивує знайомих. Адже Ірина завідувала в Черкасах великим магазином, роботу свою любила й кардинальних змін щодо місця свого проживання вони з чоловіком зовсім не планували. Просто придбали в Снігирівці хату для дачі, всього за 200 карбованців, аби було де зупинитися у вихідні.

      «Нас сюди наче чим тягнуло. Тут, не повірите, така енергетика позитивна, аж душа співає. Тому, коли колгоспні ліси передали лісівникам і чоловікові запропонували тут обхід — ми погодилися», — розповідає Ірина Василівна.

      Вона каже, що свого часу Снігирівка була гарним селом, тут працювали ферма, конюшня, селяни мали роботу. Але клеймо «неперспективне» зробило свою чорну справу: коли хтось із людей помирав, сільрада викуповувала хату і тут же розвалювала її та зрівнювала з землею. З корінних хуторян тут тепер нікого не залишилося — дід Харченко торік останнім помер. На хуторі нині 19 порожніх хат, почорнілі вікна яких з німим докором дивляться на світ.

      «Окрім нас, у Снігирівці нині мешкає ще дві сім'ї, вони теж із Черкас переїхали. До нас сюди взимку та навесні й не доїхати було, хіба що конем. А це торік хтось із Києва облюбував тут землю й дорогу зробив», — пані Ірина відчиняє хвіртку свого двору, і назустріч нам із дружнім гавкотом вискакують два невеличкі песики, а слідом за ними чимчикує кіт.

      «Це наші охоронці — Чуня та Кнопа, — знайомить нас господиня. — А кота звати Біляш. Поїхала якось у Черкаси, а моя колишня сусідка просить: «Візьміть котика, бо пропаде в місті». Наш зять Сергій жартома назвав його Біляшем, то тепер котика теж так кличемо».

Власне озеро — під розлогими вербами

      У дворі в Ірини та Анатолія Розсох затишно, а хутірську тишу порушує лише мелодійний спів пташок — ліс же від хати зовсім недалеко.

      «Оце все ми будували. Хата глиняна була, під соломою, ми вдвох із чоловіком взяли відпустки — дах перекрили, потім дерева посадили — кизил, виноград, горіхи, вишні, шовковицю та кущі смородини», — показує своє господарство пані Ірина. А ще в дворі росте багато квітів. Аби це різноцвіття біля хати трималося всю теплу пору року, пані Ірині допомагає її донька Лариса. І хоча вона мешкає з чоловіком у Росії, але щороку, коли приїжджає в Україну, в Москві купує для мами квіти та привозить їх у Снігирівку.

      «Лариса з Сергієм люблять сюрпризи нам робити: вони ніколи не дзвонять і не кажуть, коли саме у відпустку приїдуть, щоб ми не виглядали та не хвилювалися. Десь у липні чекатимемо в гості їх та трьох наших онучок — Віку, Настю та Валерію», — каже Ірина. Уся краса біля їхньої хати, за словами жінки, для «любимого ока». Раніше, коли вони з чоловіком у Снігирівку тільки переселилися, то тримали в господарстві живність, у них навіть цесарки жили, теплиці були, але тепер залишили тільки невеликий город та пасіку. А ще в цієї хутірської сім'ї є власне озеро. Його Розсохи зробили за своїм городом — під розлогими вербами. Там є велика кладка над водою, а з лівого боку озера зведена ще й альтанка, де можна сидіти та милуватися природою.

      «Мені в Черкасах лікарі радили заради здоров'я переїхати ближче до природи. Коли ж  ми на хутір цей перебралися й зробили це озеро — я в ньому щоранку купалася», — розповідає пані Ірина. А тепер, за її словами, вони з чоловіком тут рибу та раків розводять. «Поїду на базар, куплю відро карасів, привезу та й випущу у своє озеро — хай живуть. Так само й раків сюди заселили. Хтось може назвати нас дивними людьми, але нам подобається так жити і ми ніскільки не шкодуємо, що поміняли Черкаси на цей хутір», — усміхається пані Ірина.

      «А звідки лілії на озері?» — запитую, побачивши по краях водойми білі квіти. «А це ми з чоловіком їздили на Дніпро, то звідти й привезли лілії й посадили в себе на озері», — пояснює Ірина Василівна.

Ми тут самі за себе

      Її чоловік увесь час на роботі, але вона ніколи не нудьгує і не сидить склавши руки, а знаходить собі вдома роботу завжди — то нові сорти лілій виводить, то картоплю схрещує, а то каталог квітів, який донька Лариса привезла, освоює. А цієї зими, коли відпочивала в санаторії, привезла звідти саджанці смерек. Було це в лютому, на вулиці теплинь стояла, смереки й прийнялися. Як і кущі чорниць, які вона теж привезла із Західної України та посадила в себе.

      «Тут у мене квітка з'явилася, тут курча вилупилося. То ж нудно не буває. Он пасіка у нас на 10 вуликів, чоловік навіс зробив, бо вітри великі бувають — ми медом не торгуємо, тільки для себе. Полуниці в нас ціле літо родять, трохи картоплі посадили, словом — навколо «все моє», — жартує пані Ірина.

      «А вам тут не страшно? Адже поруч зовсім людей немає», — не можу стриматися від запитання. «Не страшно. Я звикла. Інколи, буває, що грибники заходять, аби пігулку попросити. У мене он дві тумбочки медикаментів, тонометри, градусники — знаю як першу допомогу надати», — відповідає Ірина Василівна.

      Її чоловік Анатолій Григорович додає, що їхня сім'я — сама собі і лікар, і правоохоронець. Колись вони ввечері дивилися в хаті телевізор і раптом світла не стало. Тоді глава сім'ї взяв рушницю та пішов від стовпа до стовпа — на одному з них сидів злодюжка і зрізав дріт. Пан Анатолій спокійно попросив його все відремонтувати, так що світло на хуторі з'явилося знову.

      «Ми не можемо сподіватися, що правоохоронці приїдуть і захистять нас — міліція ж не встигне дістатися до нашого хутора, коли нам треба. Тому ми сподіваємося тільки на власні сили — ми тут самі за себе. Самі плани перед собою ставимо, самі їх і виконуємо», — підсумовує Анатолій Розсоха.