Володимир Семистяга: «На брехні патріотизм виховувати не можна!».
Проблема самоідентифікації турбує не лише українців як націю. Тією ж проблемою сьогодні посилено займаються хлопці, які — будемо сподіватися, тимчасово — захопили контроль над східними теренами України. Можливо, події розгорталися б інакше, якби «донецькі» змогли прибрати до рук усю Україну. Цей план зірвався. І тому вони сьогодні посилено намагаються провести легітимацію свого становища й придбаних капіталів. Не легалізацію — із цим у них проблем майже не виникало. Їм потрібно «освятити» своє існування при владі й грошах певною історичною традицією. Звідси й така істерична боротьба сьогодні за шкільні підручники, причому не лише з історії, а й із літератури.
Завдання вивести «донецьку традицію» надскладне хоча б тому, що населення Донбасу, на відміну від класичних кочовиків, прибувало на новобудови регіону в індивідуальному порядку і не завжди добровільно. А якщо хтось залишався, то переважно через те, що не було куди повертатися — або просто не вистачало грошей на переїзд. Є дані: з 1947 по 94 роки в Луганську область в'їхало п'ять із гаком мільйонів люду, а виїхало за цей же період чотири мільйони. Теж із гаком. При чисельності населення 2,7 млн. (яке з тих пір скоротилося більш ніж на 200 тисяч). Яку націю здатні сформувати ці напівномади? Яку національну традицію вони можуть нести? Але знаходяться... теоретики.
Днями познайомився з Олександром Цурканом. Особа й у Донбасі маловідома, однак двоголовий птах з яскраво вираженими кігтями на прапорі його організації (чи то «Донецька республіка», чи «Донецька Русь», як написано на животі у птаха) устиг полоскотати нерви українському політикуму, коли хтось із цурканівців підняв його на Майдані під час одного з коаліційних мітингів. Про програмові засади своєї «республіки» її очільник багато не просторікував — поспішав влити у вільні вуха максимум інформації про «етногенез» донецького люду. Очевидно, у медика Цуркана звести бодай у якусь систему свої «історичні» знання не було часу — він плутався зі століттями та епохами. Від літописної Тмутаракані, яка, за його даними, існувала вже за часів Олександра Македонського (!) стрибав у Руський каганат (останнім з варязьких князів, хто так себе титулував, якщо не помиляюсь, був Ярослав Мудрий); від скитів до... Донецько-кріворізької республіки (проіснувала аж 5 тижнів у лютому-березні 1918-го). І все це, виявляється, історія однієї й тієї ж цивілізації — Донецько-Дніпровської Русі.
Неузгодженість з офіційною історією Цуркана не засмучує — він прямо побажав «академікам» застрелитися. Бо скити, мовляв, що вешталися навколо Гермонасси (давньогрецька колонія на Таманському півострові), якраз і були русичами. Вони ж — піддані Руського каганату. Коли ж я обережно нагадав йому, що перший каганат — Тюркський — з'явився на євразійських теренах лише дев'ять століть потому (всередині VI по Р.Х.) — він не заперечував:
— Так от тюрки якраз — не зовсім тюрки. Вони — русо-тюрки. Це одна й та ж цивілізація!
Круто! Рінатові Леонідовичу має сподобатися таке вдале ідеологічне поєднання тюркського суперетносу з претензіями «донецьких» на всеслов'янську єдність.
Власне, пізнання Цуркана на сягають більших глибин. Він знайшов витоки «Донецької Русі» в письменах, що прикрашають кам'яну могилу на Запоріжжі, й визначив їхній вік — 11 тисяч років. Розшифрувати дивовижні письмена «донецькі» поки що не зуміли, а тому не ризикують вносити корективи в підручники, які б доводили спорідненість Кам'яних Могил, Тмутараканського каганату й Донецько-криворізької республіки. Та й відсутність персоніфікації в даному трактуванні далеких епох не стимулює їх до наукового перевороту. А без билинних героїв як виховувати... націю?
Створення пантеону героїв — справа делікатна. Складність полягає в тому, що Партії регіонів якось незручно героїзувати, скажімо, молодість свого очільника — з відомих причин. А пропагувати як зразок для наслідування буремну юність таких своїх «героїв», як Ахметов, Колєсніков чи нинішній міністр екології Василь Джарти, й узагалі небезпечно: аж раптом нинішня донбасівська юнь вирішить пробивати собі місце під сонцем їхніми ж методами. І навіть сивий благообразний «дідусь сєверодонецької федерастії» Віктор Миколайович Тихонов, виявляється, в молоді роки цупив у дівчат гребінці. То ж «делать жизнь с кого?!».
В умовах цейтноту луганським «комсомольцям» доводиться «запозичувати» світлі образи Донеччини в радянської пропаганди. А вона залишила їх не надто багато: Олексій Стаханов та герої-підпільники «Молодої гвардії». Загалом, достатньо просто уявити виснажених, знекровлених після тортур молодогвардійців поруч із вдоволеними й добре вгодованими «комсомольцями» з оточення Віктора Миколайовича, аби усвідомити всю анекдотичність претензій останніх на такий історичний спадок. Однак якщо вони навчилися приватизувати загальнонаціональне майно — чом би й не приватизувати частку національної міфології. Та ще й найбільш ласий її шматок...
Нині на Луганщині нуртує справжній «молодогвардійський» психоз. «Друге дихання» темі надали депутати обласної ради, зініціювавши восени всесоюзне святкування 65-річчя з дня створення «Молодої гвардії» (червоно-рожево-біло-блакитна ВРУ ініціативу підтримала). А недавно в новинах обласного державного телеканалу промайнув сюжет про черговий «круглий стіл»: чи варто вводити в курс навчання школярів та студентів вивчення роману Олександра Фадєєва «Молода гвардія». Нічого цікавого, якби тут не озвучили заяву одного з учасників дійства, директора Державного архіву Луганської області Миколи Старовойтова. Цитую (в перекладі з російської) дослівно:
— Я хотів би звернутися до високопреосвященнійшого Іоаннікія, митрополита Луганського й Старобільського; я хотів би звернутися до блаженнійшого Володимира, митрополита Київського і всієї України, предстоятеля Української православної церкви; я хотів би звернутися до патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ, щоб вони подивилися на своєму рівні, чи можна канонізувати цих молодих людей...
Навіть ведучий програми на мить заціпенів: як можна канонізувати офіційних безбожників-комсомольців. Утім, якщо Російська церква запросто канонізувала князя-колаборанта, названого сина хана Батия Олександра Ярославича (на прізвисько Невський) і Миколу Кривавого, то й справжніх краснодонських мучеників вона зможе зробити святими. Особливо якщо «донецькі» зглянуться на «земні потреби» батюшок...
Серед учасників того «круглого столу» я побачив керівника обласного товариства «Просвіта» Володимира Семистягу. Тож звернувся до нього по коментар. Володимир Федорович є доцентом кафедри історії України Луганського національного педагогічного університету і як історик займається «Молодою гвардією» вже років з двадцять. Тож більш компетентного фахівця годі й шукати. Він заспокоїв: ідея канонізації героїв-молодогвардійців на високому зібранні не розглядалася — то є персональна ініціатива головного архівіста Луганщини. Учасники ж дійства, за його словами, переймалися питанням «патріотично-виховної» роботи в навчальних закладах України.
— Більше казали: «Честь і слава Комуністичній партії!», звертали увагу на активну роль комуністів, на те, що вони відстояли мир, перемогли у війні. Я сказав, що абсолютно незгодний. Про яку роль комуністів тут можна говорити — я не знаю. Не випадково Фадєєв змушений був переробити роман і вписати туди роль комуністів, де її не було. Молодь виступила самостійно, ніхто їй не допомагав, ніхто нею не опікувався. Загалом я розкрив деякі моменти в історії організації і ще раз заявив, що на брехні виховувати не можна. Як можна вводити курс цей у школу, де Вирікова, Лядська виведені як зрадниці під власними іменами? А під іменем Стаховича виведений Віктор Третьякевич? Я зустрічався 29 квітня з Президентом; ми довго говорили, і я переконував його в тому, що це — справжній герой, і потрібно присвоїти йому високе звання Героя України. Що історична правда повинна восторжествувати. Президент погодився з цим. Але виникає запитання: який може бути дисонанс?! Звання Героя України — і зрадник у романі, якого Фадєєв вивів у образі Стаховича...
— Вивчати роман можна за рахунок тих годин, що відведено на російську літературу. Хтось порушував питання: кого з російських письменників можна «посунути»? Булгакова, Пастернака, Ахматову?
— Саме так ніхто не ставив питання. Але я впевнений: якщо б хтось сказав, що його треба вивчати за рахунок годин Пушкіна, Лермонтова — то всі були б категорично проти. Але до чого в нас дійшли в Луганській області! До повного абсурду. Заявили про те, що українською національною ідеєю повинна бути ідея, за яку боролися молодогвардійці. Але іншої батьківщини, крім радянської, в них не було. Це зрозуміло, що вони боролись за «совка». Я впевнений, що є політичні сили, і перш за все ті ж «Регіони» і той «Благовіст», які генерують все це. Що вони з цього мають? По-перше, політичний капітал, по-друге, давайте не будемо забувати, що загалом на території Луганської області більше похвалитися майже нічим.
— Тут я з вами не можу погодитися. Є ж у нас Микола Руденко, є Іван Світличний, є...
— Хочете, я вам деякі речі розповім, для вас неочікувані? Коли було святкування десятиріччя держави, Єфремов — ми були з ним на святкуванні в Києві — почав перелічувати: «В нас в області сьогодні три Герої України!» Я кажу: «Чотири!». Він: «А хто четвертий? — я підписував документи тільки на трьох». — А четвертий — Руденко Микола Данилович. Всесвітнє ім'я! — «Та він уже ж не наш!». — Ну як не наш — народився в Луганській області, відомий дисидент, один із творців Гельсінської групи. Сьогодні його твори вилучені з бібліотек, бо була установка Головліту вилучити ці книги, а це була вказівка ЦК КПРС. І вона до сьогодні діє...
— Однак повернімося до «Молодої гвардії». Чи не варто замість вельми правдивого фадєєвського роману оприлюднити документи, що стосуються краснодонського підпілля? До речі, чи збереглися матеріали кримінальних справ, які вели проти молодогвардійців окупанти?
— Стосовно архівів поліції. Ці архіви знищені слідчими, які допитували молодогвардійців — Косачовим, Дідиком — та іншими за 30—35 км від Ровеньків, коли вони потрапили в оточення. Тому про підпілля відомо з кримінальних справ самих поліцаїв або з розповідей тих, хто залишився живий. Але ж їх не опитали професійно! Ну, уявіть: от Іванцова розповідає, що молодогвардійці збивали літаки, підбивали танки, пускали під укіс ешелони... Нічого ж цього не було! Вони вели агітаційну роботу, збирали зброю; саботаж був — це дійсно; червоні прапори вивісили. Але переконувати нас у тому, чого не було — це вже просто неймовірно.
...Гадаю, ситуація зрозуміла. Замість тяжкої копіткої праці з документами та зі свідками подій — застаріла «художня» міфологія, яка ще за радянських часів кілька разів піддавалася ревізії. І ці луганськi хлопці, вчорашнi комсомольцi, когось іще сміють звинувачувати в «переписуванні історії». Чи не для того, аби цю історію приватизувати? Як «Криворіжсталь» три роки тому.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
