Зігріті «Сонячним світлом»

01.06.2007

Президент благодійного фонду «Сонячне світло» Марек Внук. (Фото Оксани ТРИГУБ.)

Сьогодні — Міжнародний день захисту дітей. Цього дня практично в кожній державі світу проводяться конференції, звіти, акції, присвячені проблемам маленьких мешканців планети Земля. В Україні сьогодні теж багато говоритимуть про права дітей, роздаватимуть подарунки сиротам, проводитимуть благодійні аукціони. Конкурси, концерти, повітряні кульки, феєрверки — все це, звісно, чудово, але одноразові заходи навряд чи можуть зробити життя обездолених дітей, яких в Україні, на жаль, сотні тисяч, щасливішим. Допомогти їм може лише щоденна копітка робота. Наприклад, така, якою ось уже сьомий рік займаються в Україні Марек та Наталі Внук, що за власною ініціативою створили у селі Требухів під Києвом дитячий соціально-реабілітаційний центр «Сонячне світло».

Сентимент і обов'язок

До приїзду в Україну подружжя Внук мали досвід роботи в дитячому центрі закритого типу в Швейцарії, звідки родом Наталі. В Київ вони вперше приїхали в 2000 році, і найсильніше враження на них справили тоді не Софіївський собор чи Печерська лавра, а маленькі безпритульні, яких вони побачили біля станції метро «Лівобережна». Пан Марек і зараз згадує ту страшну картину — хлопчик років семи в одній руці тримає сигарету, а іншою порпається у смітнику і дістає звідти пакет з недоїденою картоплею-фрі. Ще жахливішим було видовище, яке вони побачили трохи згодом, — 20 дітей різного віку, як ті собачата, спали біля входу до теплотраси... Коли одна з київських недержавних організацій запропонувала подружжю працювати в Україні з бездоглядними дітьми, ті майже одразу дали згоду. Як згадує зараз пан Марек, у цьому рішенні була й певна доля сентименту, адже в його жилах, крім польської, тече й українська кров, але головним мотивом усе ж було бажання врятувати, повернути до нормального життя хоча б декілька заблукалих дитячих душ.

Заручившись підтримкою друзів та однодумців, подружжя Внук заснувало організацію Verein Kiev Kids у Швейцарії та благодійний фонд «Сонячне світло» в Україні і розпочало роботу над втіленням своєї мрії — створити реабілітаційний центр для безпритульних дітей.

— Спочатку ми працювали на вулицях, лазили в пошуках безпритульних теплотрасами, але швидко зрозуміли, що добре слово та тарілка супу цих дітей не врятують, — каже пан Марек. — Так само, до речі, як і формальна зміна умов існування — адже тіло відмити набагато легше, ніж душу. В 2002 році ми купили в передмісті Києва будинок, що став домівкою для 12 маленьких безпритульних та дітей так званої групи ризику — тобто дітей із неблагополучних сімей, схильних до правопорушень тощо. Так виник реабілітаційний центр «Сонячне світло».

«Я тобі намалюю світ...»

У чому ж полягає суть реабілітації? «Якщо говорити коротко, — продовжує Марек Внук, — то у підвищенні самооцінки. Треба зробити так, щоб дитина відчула себе особистістю, цінною для самої себе, для Бога, для людей навколо. Найбільша проблема бездоглядних дітей у тому, що вони не відчувають себе потрібними. Що робить дитина, яка намалювала малюнок? Біжить до мами чи до тата, щоб показати їм результат своєї праці. А у дітей вулиці це повністю відсутнє, вони не мають, для кого малювати свої сонечка, ляльки чи ракети...

За п'ять років через центр пройшло близько двох десятків дітей. Дехто з них і досі живе тут, дехто повернувся у рiдну сім'ю (до слова, з батьками дітей по можливості також проводиться робота) або потрапив до сім'ї прийомної (хоча знайти охочих усиновити дитину підліткового віку нелегко), а дехто вже розпочав самостійне життя — вчиться або працює. Зауважимо, з усіма випускниками працівники центру підтримують тісний контакт, допомагають із працевлаштуванням, знаходять гроші на навчання.

Сьогодні центр «Сонячне світло» складається із трьох частин: безпосередньо центру реабілітації, куди потрапляють діти одразу після вулиці, школи підготовки до самостійного життя (про її специфіку йтиметься далі) і дитячого будинку сімейного типу, де під наглядом опікунів мешкає п’ятеро дітей різного віку. А ще на території центру є декілька майстерень і навіть ангар, де зберігаються справжні літальні апарати — параплани і мотопараплани.

Критеріїв відбору до центру є лише два — вік дитини до 14 років і наявність у неї бажання змінити своє життя. Були випадки, коли працівники центру планували взяти конкретного підлітка, але не встигали. «Приїхали за дитиною, а її вже немає — померла», — з болем згадує пан Марек.

Педагогіка буднів і пригод

Що найбільше дивує кожного, хто потрапляє до цього закладу, так це контраст між фотографіями дітей, зробленими в період їхнього життя на вулиці, і нинішнім виглядом. І справа не лише у чистому одязі та відсутності бруду на обличчі й руках. Зі «старих» знімків дивляться залякані, сповнені недовіри до всіх і кожного «вовченята», а вживу вам усміхаються симпатичні й відкриті хлопці й дівчата. Одним лише переодяганням-вмиванням такого контрасту не досягти.

У своїй роботі працівники центру використовують два основні методи. Перший — це щоденна, якщо хочете, рутинна педагогіка: закласти дитині навички гігієни і самообслуговування, переконати в необхідності вчитися, сформувати соціально-правильну поведінку (тобто робити те, чим щоденно займається кожен турботливий батько чи мати). У штаті центру, крім вихователів, є і вчителі з загальноосвітніх предметів, які займаються з дітьми за індивідуальною програмою. Наразі лише дві дитини навчаються разом з однолітками у місцевій сільській школі — початковий рівень знань інших був занадто низьким, щоб навчатися у звичайному класі (втім це зовсім не означає, що перед ними зачинені двері для здобуття гарної освіти — так, одна з випускниць центру, яка у 13-річному віці ледве читала та писала, зараз з успіхом навчається у престижному коледжі). Але хоча б раз на тиждень до школи ходять усі — для додаткових занять, а також для того, щоб поспілкуватися на перерві зі звичайними школярами.

Другий метод, якому приділяється величезне значення, — так звана педагогіка пригод. Ось уже протягом п'яти років благодійний фонд «Сонячне світло» організовує літні наметові табори, в яких оздоровлюються не лише вихованці центру, а й інші діти з групи ризику. Під час відпочинку вони здійснюють багатоденні велопоходи, плавають на байдарках і навіть літають на парапланах. На думку педагогів центру, виховний ефект педагогіки пригод, можливо, навіть більший, ніж від щоденних настанов. По-перше, в ній присутній елемент справжньої, а не надуманої романтики, що завжди приваблює підлітків. По-друге, діти навчаються працювати в команді. По-третє, під час походів часто виникають непередбачувані ситуації, вирішення яких вимагає кмітливості та вправності. Нарешті, заняття екстремальними видами спорту допомагають дитині усвідомити, що кожна її дія чи вчинок спричиняє певні наслідки: не перевірив справність велосипеду перед походом — і через тебе вся група стоятиме цілу годину. «Особливо неприпустима халатність під час занять парапланеризмом, — розповідає пан Марек. — Інстинкт самозбереження примушує дитину скрупульозно виконувати кожен пункт правил техніки безпеки — перевірити стропи, одягти шолом. Із часом діти починають розуміти, що причинно-наслідкові закони діють не лише в екстремальних ситуаціях, а й у буденному житті. Ти можеш один раз забути перевірити апарат — і все обійдеться, але де гарантія, що вдалою буде й наступна посадка? Те саме й у житті: можна вкрасти і не попастися один раз, другий, третій, але рано чи пізно тебе все одно спіймають, і ти опинишся за гратами. І таких аналогій можна навести безліч».

Крім того, у педагогіки пригод є ще кілька безперечних переваг. Вона базується на яскравих позитивних переживаннях, які допомагають дитині позбутися «страшних привидів» із минулого. Кажучи мовою психологів, негативні емоції ніби стираються, втрачають силу, відбувається перезапис «плівки» новим і красивим. Іншим важливим моментом є позиція педагога. В очах дитини він перестає бути просто вчителем, адже пливе у тій самій байдарці, сидить коло того самого вогнища, співає тих самих пісень. Педагог сприймається уже не як носій нудних настанов та моралей, а як людина, якій можна довіритися.

Щоправда, були підлітки, з якими педагоги центру так і не змогли знайти спільної мови. «Таких випадків було небагато, але вони мали місце, — говорить Марек Внук. — Є діти, яких перевиховати можуть лише заклади закритого типу. Я маю на увазі не колонії, а центри реабілітації для найбільш запущених у виховному плані підлітків, до яких треба застосовувати дещо інші методи виховання».

Навчи мене жити

Так називається програма-тренінг, що допомагає хлопцям та дівчатам, які успішно пройшли початковий курс реабілітації, здобути необхідні навички для самостійного життя. Наразі в цій програмі беруть участь чотири дівчини віком від 16 до 20 років (три з них уже здобувають професійну освіту, одна закінчує школу). Всі вони отримують від благодійного фонду «Сонячне світло» стипендію, якою розпоряджаються на власний розсуд, але обов'язково звітують про свої витрати. Мешкають дівчата на території центру, але платять за оренду кімнат — таким чином виховується звичка платити за комунальні послуги. Дівчата самі себе обслуговують, готують їжу, прибирають. Раз на тиждень — по суботах — беруть участь у заняттях, де їх навчають, як себе поводити в тій чи іншій конфліктній ситуації, дають елементарні юридичні знання. Незабаром до цієї програми приєднаються двоє хлопців. За словами Марека Внука, центр перестане опікуватися випускником лише тоді, коли ні в кого вже не буде сумніву, що ця людина готова до життя у соціумі...

Коли кореспондент «УМ» завітала до центру, там скрізь панували затишок і діловитість — молодші діти займалися з учителями, старші хлопці працювали в майстерні, дівчата поралися на кухні. Взагалі кожен день тижня в центрі має свою специфіку. Понеділок — день спортивний. Вівторок та четвер — дні трудового виховання, під керівництвом вихователя діти прибирають у будинку, допомагають кухарю, працюють у майстернях. Середа — день художньої творчості. Щоправда, хлопці всілякі там співи та малювання страшенно не люблять, єдине, що їм подобається — уроки гри на гітарі. П'ятниця — «вільний» день, коли після обіду кожен займається улюбленою справою. Ну й нарешті субота та неділя — дні екскурсій і «вилазок» на природу. Для цих потреб у центрі є старенький мікроавтобус.

Сумні роздуми «з приводу»

Читач, напевне, запитає: а за які кошти здійснюється проект? На великий сором українців, постійними спонсорами та партнерами центру, що опікується українськими дітьми, є винятково закордонні організації. Приватні внески також надходять переважно від іноземців. А де ж вітчизняні власники «заводів, банків, теплоходів»? Запитання, мабуть, риторичне. Рік тому Марек Внук обійшов близько 40 приватних українських компаній і підприємств, і здобув у цьому поході єдиний «трофей» — декілька рулонів не використаних під час ремонту офісу шпалер. І після цього хтось буде стверджувати, що українці — хлібосольний народ, готовий поділитися останнім із ближнім? Міф «про щиру українську» душу, мабуть, такий же далекий від реальності, як і твердження, що на «загниваючому Заході» люди не переймаються нічим іншим, крім власного збагачення.

І останнє. Напередодні 1 червня соціальний відділ «УМ» (як, напевно, й інших ЗМІ) буквально засипали запрошеннями на різні заходи а-ля «Хай живе щасливе дитинство». І в кожному факсі між рядків читалося запевнення — ніхто не турбується про дітей так, як наша компанія (організація, фонд, комітет), тільки прийдіть на нашу акцію, а головне, напишіть, які ми хороші. В центр «Сонячне світло» нас ніхто не запрошував, та й узагалі, про цей заклад ми дізналися випадково. А побувавши там, зробили одне приємне відкриття: на щастя, на нашій грішній планеті ще є люди, які творять добро не для того, щоб розтрубити про це на весь білий світ, а тому, що інакше вони просто не можуть...