Денис Босянок: Справжній телекоментатор не має права вболівати в ефірі

      Сотні тисяч уболівальників, любителів футболу й хокею, вважають Дениса Босянка одним із найкращих спортивних коментаторів України. В ефірі він уже рівно десять років, виділяється своєрідним «ліричним», але при цьому дуже компетентним стилем. Візьмуся стверджувати, що їхній дует із Дмитром Джулаєм узагалі не має рівних в Україні. Минулого тижня Денис коментував фінал Ліги чемпіонів, уже сьомий у своїй журналістській кар'єрі. Це, певно, рекорд для українських коментаторів у цій «номінації». І хто скаже, що Дьон відпрацював не на «відмінно»?

      «Дьон» — бо ми з Денисом однокурсники, після закінчення Інституту журналістики товаришуємо, регулярно зустрічаємося. У «футбольну» пору року — щотижня, а то й по двічі на тиждень граємо у футбол, переважно в Гідропарку та на верхньому полі НСК «Олімпійський». Позавчора після такого матчу посиділи в кафе, попили пива, поспілкувалися про особливості й родзинки коментаторської професії. Думаю, познайомитися з Денисом Босянком будуть не проти і його заочні симпатики.

«Уболівальники «Ліверпуля» — найкращі у світі»

      — Денисе, скільки фіналів Ліги чемпіонів ти вже відкоментував?

      — В Афінах минулого тижня був сьомий. А починалося все з 2001 року, коли в Мілані зустрічалися «Баварія» й «Валенсія».

      — Який із цих поєдинків запам'ятався чи сподобався найбільше?

      — А вгадай.

      — 3:3 у Стамбулі?

      — Звичайно, саме той матч «Мілана» й «Ліверпуля». Я його вважаю найтрагічнішим фіналом в історії і, мабуть, небезпідставно.

      Я пам'ятаю кожен гол у кожному «своєму» фіналі, і всі ці матчі по-своєму видатні. Але те, що було два роки тому в Стамбулі, — просто ненормально і фантастично. І я пишаюся тим, що бачив стамбульський фінал 2005 року та афінський — 2007-го.

      — Вдається побачити не лише футбол, а й саме місто?

      — Так. Для якісного коментаря дуже важливо перейнятися атмосферою міста, в якому відбувається поєдинок. Ми приїжджаємо за день, іноді за два дні до матчу.

      Усі попередні фінали ми відпрацювали з колегою-коментатором Дмитром Джулаєм, лише цього року він не зміг поїхати до Афін, бо закінчився строк дії шенгенської візи. Також із нами їздить інженер, який налагоджує і забезпечує зв'язок із Києвом.

      Афіни — цікаве місто з південним колоритом, який мені дуже до вподоби. Звісно, ми подивилися багато історичних пам'яток, погуляли вулицями, поспілкувалися з людьми.

      — Чим особливий нинішній фінал Ліги чемпіонів?

      — Це був другий мій фінал, позначений присутністю фанів «Ліверпуля». Я бачив їх на власнi очі вже не вперше і, напевно, маю підстави стверджувати, що це найкращі вболівальники у світі. Це дуже зворушливо, коли до стадіону під'їжджає спеціальне таксі, з нього спершу спускають інвалідний візочок, потім у візок садять бабусю у футболці «Ліверпуля» (а бабуся віком за 70 років). Далі з цієї ж машини виходить іще й дідусь на милицях — теж у такій самій футболці. Так уболівати треба вміти.

      До Афін ліверпульських уболівальників приїхало 45 тисяч — принаймні таку цифру наводили англійські газети. А квота квитків, які УЄФА виділяє на кожен клуб, — 17 тисяч. Тобто, за приблизними підрахунками, майже 20 тисяч фанів залишилося поза межами арени, але вони все одно приїхали вболівати за свою команду — біля стадіону, у барах...

      До речі, фанів «Мілана» приїхало стільки, скільки було виділено для них квитків. В Італії немає традиції виїзду на матчі в інших країнах такими потужними арміями, як у британському футболі. Італійці приїздять організованими групками за три-чотири години до матчу. А ліверпульці — за кілька днів. Виходиш у місто, а вони — всюди. Це треба бачити на власні очі. Ми їхали в метро, де у вагоні було приблизно 80 до 20 відсотків уболівальників «Ліверпуля» і «Мілана». Як англійці співали, звеличуючи свою команду! Італійці спробували їм відповісти, але їх одразу заглушили. Пісні «червоних» (переважно на мотиви «Бітлз» — зрозуміло, чому) за всю поїздку жодного разу не повторювалися.

      А на стадіон я взагалі ледве прорвався через армію «червоних». Побачивши мою акредитацію, фани «Ліверпуля» атакували мене на різних рубежах чотири рази — умовляли допомогти їм потрапити на арену. Вони чомусь думали, що по одній журналістській акредитації можна провести п'ять-шість осіб (усміхається).

      Тепер, очевидно, і в Україні значно додасться фанатів «Ліверпуля» — у зв'язку з переходом у цей клуб Андрія Вороніна.

      — Найкривавіший фінал Кубка чемпіонів — 1985 року на стадіоні «Ейзель» у Брюсселі, коли фани «Ліверпуля» билися з уболівальниками «Ювентуса», тоді загинуло 39 людей, 400 були травмовані через хуліганство «червоних». Після цього англійські клуби були на тривалий час дискваліфіковані. Чи є зараз агресивність із боку британських фанів?

      — Вона є, але мінімальна. Місцями це звичайна вулична агресивність, викликана переважно значним споживанням пива. Але таке трапляється на вулицях будь-якого міста.

      Показовий момент: коли вже після фіналу ми повернулися до готелю й вирішили посидіти за пивом у кафе неподалік, усе навколо вже було червоне. Нечисленні фани «Мілана» заспокоїлися швидко, хоча того вечора саме їм належало тріумфувати. Але на вулицях було чути пісні насамперед «Ліверпуля». І коли італійці проходили повз це кафе по вулиці, всі до єдиного вболівальники «Ліверпуля» починали їм оплескувати.

Як стають коментаторами? Спочатку б'ються до крові на чемпіонаті району

      — Давай плавно перейдемо до коментаторської роботи та її проблем. Скажімо, ти часто вживаєш слово «оплескувати», але воно неправильне...

      — Якраз правильне! Так мене вчив в університеті Олександр Данилович Пономарів, доктор філологічних наук. Тому «аплодувати» я не кажу принципово.

      До речі, цю тему можна розвивати довго. Я волію говорити «европейський», «еспанський», бо вважаю, що «правильні» варіанти — то невиправдані кальки з російської мови. І свого часу керівники деяких каналів навіть в ультимативній формі наказували мені говорити «Європа», а не «Европа» (посміхається).

      — Багатьох цікавить — як стають спортивними коментаторами? Чи потрібно для цього бути колишнім спортсменом?

      — Я вважаю, що по-справжньому розбиратися у футболі можна лише за умови, якщо ти знаєш цю гру зсередини, а не просто бачив це по телевізору. За дорослу команду «Кооператор» райцентру Березанка (Миколаївська область) я почав грати з 14-річного віку. Бачив і чув, як матюкають один одного на полі мужики, як ламають один одному ноги. Я знаю, що таке сільський футбол. А це ще жорсткіший вид спорту, ніж футбол «звичайний». На цьому рівні бійками закінчується кожна друга зустріч. Адже команда гостей привозить на матч в інше село свого суддю, тому конфлікти неминучі: вболівальники команди господарів просто не можуть не вибігти на поле і не затіяти бійку.

      — А тебе били?

      — (Сміється) Я бився. Мені брову зашивали (показує на праве око) — це якраз після бійки на футбольному полі.

      — А як ти після журфаку перекваліфікувався з репортера на коментатора?

      — Допоміг випадок. Мені надали можливість ще на «7-му каналі» (був тоді такий у Києві) прокоментувати товариський матч між збірними Бразилії та зірок ФІФА. Це організував Віктор Самойленко, який тоді лише приходив до телевізійного бізнесу; зараз він очолює групу компаній «Поверхность-TV». Той коментар, мабуть, був і страшним, і смішним. Але більше я пам'ятаю наступний ефір, уже на загальнонаціональному каналі: 1997 рік, півфінал Кубка УЄФА, «Ліверпуль» — «Парі Сен-Жермен». Пригадую, тоді ще мені дуже допоміг із підготовкою наш перекладач Олівер, який має коктейль із ірландської, англійської та німецької крові і свого часу жив в одному будинку зі знаменитим футболістом «Ліверпуля» Робі Фаулером.

      Відтоді «Поверхность» стала продакшн-студією, яка пропонує телевізійним каналам свою продукцію, а Самойленко (до речі, колишній спортсмен, бадмінтоніст) дав мені шанс продовжувати коментаторську практику. З 1998 року я вів передачу «Європейський футбол» та коментував ще для старого каналу ICTV матчі чемпіонату Італії — це був перший іноземний чемпіонат, який з'явився в українському ефірі.

Зараз замість «зошитів Коте Махарадзе» — ноутбуки з інтернетом

      — Від уболівальників доводиться чути чимало нарікань на якість роботи українських коментаторів. Водночас слід визнати, що нова генерація наших «майстрів мікрофона» робить помітний крок уперед порівняно зі старою гвардією. У чому ти бачиш якісну різницю між цими поколіннями?

      — Це питання індивідуального професіоналізму. За великим рахунком, нова генерація коментаторів виросла вже в епоху інформаційного суспільства, працює з інтернетом, а відповідно, зі значно більшими масивами інформації, в тому числі архівної. Але насправді визначальним є не молодший чи старший вік, а бажання працювати більш професійно. У кожного з нас два ока, і індивідуальний стиль коментатора з'являється тоді, коли цими очима бачить більше, ніж інші очі. Деякі коментатори старої генерації тяжіють ще до часів радіотрансляцій, коли слухачам потрібно було просто описати шлях м'яча і картинку того, що відбувається на полі. А тепер, коли фінал Ліги чемпіонів глядач бачить за допомогою вже не двох, а 25 (!) телекамер, коментатор повинен дуже постаратися, щоб якісно доповнити таку величезну кількість об'єктивів.

      Мій підхід — такий: слід навіть щодо типових ігрових ситуацій підшуковувати нетипові слова та оцінки, застосовувати нові терміни, уникати кліше. Бо якраз набір кліше — найстрашніше для коментатора.

      — У свої коментарі ти часто вставляєш цікаві ліричні відступи...

      — Так, я вважаю себе дуже романтичною натурою, і це допомагає мені додавати в коментар деякі елементи лірики, які я і вважаю своїм фірмовим стилем.

      Я вважаю, що в журналістиці головне — розповісти про людину іншим людям. Ще під час навчання в університеті один мудрий викладач доніс до мене простий і водночас геніальний підхід: журналістика — це людинознавство. Так воно і є, в тому числі і в спорті. Адже спорт, на мою думку, — це одна з найглибших і, в ідеалі, найчистіших людських пристрастей. Моє завдання — розкрити людей у цій пристрасті. Навіть нудний матч, у якому немає інтриги, слід відпрацьовувати так, щоб глядач перейнявся справжніми емоціями і не перемкнув на інший канал.

      — Скільки часу в тебе займає підготовка до кожного конкретного матчу?

      — Щодо цього важко дати конкретну відповідь. Я переконаний, що сучасний професійний коментатор повинен просто жити цим, а не обмежуватися дослідженням певного масиву даних перед конкретним поєдинком. Своїх персонажів, футболістів і хокеїстів, я «веду» роками. Деяких — у чию гру свого часу закохався — відстежую особливо глибоко. Мені цікаво, що було не лише за день, а за тиждень, за місяць до цього матчу, що буде після нього. Вважаю, що так цікавіше і телеглядачам.

      — Для глядачів образ «старого» коментатора — це чоловік, який дивиться на стадіон, висунувшись із коментаторської кабіни. Сьогодні, очевидно, слід говорити про коментатора, який має перед собою також комп'ютер, що дає змогу миттєво доповнити події на арені архівними даними та екскурсами в історію. Так?

      — У принципі, згоден. На першому місці, звісно, — ефект присутності, коли ти сам перебуваєш на стадіоні в морі емоцій і є учасником змагання. А ноутбук з інтернетом лише допомагає в цій справі, без нього дійсно неможливо уявити сучасного професійного коментатора.

      І тут не йдеться про використання загальновідомих пошукових систем на кшталт «Гугла» — потрібно заздалегідь знати місце знаходження баз даних, найбільш компетентних газетних статей з приводу конкретної команди чи гравця. А, наприклад, перед кожним матчем бундесліги німецька сторона, яка забезпечує телетрансляцію, присилає нам прес-реліз обсягом 10-15 сторінок. Це, звісно, дуже полегшує коментаторську роботу. А взагалі, коментатор повинен сам готувати й володіти таким обсягом інформації. У цьому контексті можна згадати про знамениті величезні товсті зошити Коте Махарадзе. Я знаю, що таким чином вів архів і мій улюблений коментатор Євген Майоров. До речі, в дитинстві, коли я дивився хокей і футбол по телевізору, я записував коментарі Майорова на старий магнітофон і потім міг переслуховувати ці аудiокасети по багато разів.

      Що ще дуже важливо для сучасного коментатора і відрізняє його від «старої» школи — це володіння іноземними мовами. Мені дуже допомагає знання англійської та італійської. Можу ними читати, розуміти, спілкуватися на пристойному рівні.

Заангажовані коментатори отримують по 300 доларів за матч чемпіонату України

      — На твою думку, коментатор може під час репортажу вболівати за команду, якій у душі симпатизує?

      — Ну звісно, що ні. Це головне завдання і відповідальність будь-якого коментатора — тримати нейтралітет, бути однаково емоційно віддаленим від обох команд. Мені на цю тему інколи пишуть листи на електронну пошту, а тепер іще й на форум нашого сайту (poverkhnost.tv), де ми постійно з глядачами спілкуємося.

      — А якщо грає національна збірна?

      — Тоді інакше — від заангажованості тут нікуди не втечеш. Але навіть у такому випадку все одно треба говорити про суддівські помилки, зроблені на користь нашої збірної, а не закривати на це очі і, боронь Боже, не брехати.

      — Коментатора Босянка часто хвалять якраз за те, що під час репортажу зберігаєш «нейтралітет». Тобі, мабуть, набагато легше бути об'єктивним, бо ти коментуєш європейський футбол і не заангажований у вітчизняних клубних та кланових «розборках». Тоді як необ'єктивність коментаторів, які ведуть репортажі з матчів чемпіонату України, дуже ріже слух, особливо в іграх за участю «Динамо» або «Шахтаря».

      — Деякі з наших коментаторів узагалі працюють у певних клубах прес-секретарями... Загалом, це проблема фінансової незалежності наших телекомпаній і взагалі мас-медіа. Адже в Європі великі клуби отримують основні гроші, як правило, від продажу прав на телетрансляцію. Зрозуміло, що якщо телеканал платить десятки мільйонів доларів за право бути бродкастером (мовником) будь-якої команди або показувати чемпіонат, то й журналіст почувається вільним. А отже, й відповідальним, бо свобода — це в першу чергу відповідальність. Тому там на такій серйозній роботі просто не буває заангажованих людей.

      А в нас усе навпаки: переважно футбольні клуби платять телекомпаніям за трансляцію. Зрозуміло, що про об'єктивність у такому випадку говорити складно.

      — Але зараз у ПФЛ є стратегія на збільшення надходжень від продажу прав на телетрансляції.

      — Так, така тенденція намічається. До речі, тепер і гонорари на матчах чемпіонату України великі — не лише у суддів, а й у коментаторів. За коментування одного матчу вітчизняної першості зараз платять 300 доларів. Інша річ, що коментаторів відбирає абсолютно випадкова людина з прес-служби ПФЛ, і таким чином, отримуючи підвищені гонорари, ці хлопці стають ще більш залежними від однієї зі сторін.

      Проблема ще й у тому, що наші журналісти, не лише коментатори, їздять із провідними командами на гостьові матчі Ліги чемпіонів, і їм не лише забезпечують переліт, проживання в хороших готелях і харчування, а ще й так звані «добові». У такий спосіб наші «гранди» фактично убезпечуються від критики з боку цих ЗМІ. Прикметно, що «Шахтар» таким чином «купує» журналістів удвічі дорожче, ніж «Динамо».

Для європейських фанів улюблена команда — як церква. Іноді в прямому сенсі

      — Який клуб твій улюблений?

      — «Динамо» (Київ).

      — А мій — «Арсенал» (Київ). (Посміхаємося). Ти бачив на власні очі багато футбольних матчів у Західній Європі, ходиш на футбол в Україні. Що можеш сказати про наших і «їхніх» уболівальників? Чи є шанси у наших фанів «європеїзуватися»?

      — У цій справі саме цього року намітилися позитивні зрушення. Прикметно, що наші вболівальники затіяли боротьбу з використанням на стадіонах дудок і натомість почали під час матчів співати. А в іншому — різниця поки що разюча. Наші вболівальники справляють прикре враження своєю пасивністю. А в Європі не просто вболівають, а ходять на матчі родинами. Якщо якусь команду підтримує батько, то потім естафету підтримує син, онук і так далі. Для них улюблена команда, стадіон — як церква. Інколи це не метафора. Наприклад, у Гельзенкірхені, де був фінал Ліги чемпіонів 2004 року, є на стадіоні каплиця. Це клубна каплиця «Шальке» — клуб її утримує, платить священику. Там можна, наприклад, одружуватися, і серед фанів це дуже популярно.

      У «Шальке» взагалі дуже гарний стадіон. Німці, як відомо, гроші рахувати вміють. На будівництво арени «Ауф-Шальке» клуб узяв позику в банку, і на стадіоні запровадили клубну валюту — називається, якщо не помиляюся, «ауф» («вперед»). Придбати щось попити-поїсти на території стадіону можна тільки за ці клубні «гроші». А купуючи ці «купони», вболівальники таким чином самі виплачують банку кредит, узятий клубом на будівництво стадіону.

      — Чому так виходить, що в нас на стадіони заборонено проносити навіть пиво, але половина «аудиторії» сидить п'яна і в кращому разі лузає насіння? А на Заході — навпаки: вболівальники сидять із пивом в руках, але при цьому тверезі й забезпечують своїй команді чудову підтримку?

      — Бо вони поважають гру й улюблену команду. Я ніколи не бачив на європейському стадіоні жодного в дошку п'яного. А в українських уболівальників на матч прийнято йти добряче «підготовленим». Але це вже наша внутрішня проблема...

ЗАМІСТЬ ДОСЬЄ

      Народився в 1974 році в місті Первоуральськ Свердловської області, через яке проходить кордон Європи та Азії. У віці трьох з половиною років із мамою та бабусею переїхав до смт Березанка Миколаївської області.

      Спортом, а насамперед хокеєм, Дениса зацікавила мама. Перший матч, який він пам'ятає, — фінал зимової Олімпіади 1980 року в Лейк-Плесіді, коли студентська збірна США виграла в легендарної збірної СРСР з рахунком 4:2. «І перший сильний спортивний спогад — як плачуть після фінальної сирени наші хокеїсти», — каже Босянок.

      Із 6-го класу почав займатися футболом у дитячо-юнацькій спортивній школі. Був чемпіоном Миколаївської області серед юніорів. Мріяв грати у своїй віковій категорії в чемпіонаті України, але цьому завадив розвал системи дитячо-юнацького футболу наприкінці 80-х — початку 90-х років.

      На факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка вступив через захоплення програмою «Взгляд», рок-музикою та рок-поезією. Спортивну журналістику обрав не одразу, а після того, як попрацював звичайним репортером на каналі з першими недержавними новинами — «ТV Табачук». Через два місяці перекваліфікувався на спорт. Після «Табачука» перейшов працювати на «Поверхность-TV» (з 1997 року), де працює й досі. Перед тим як стати коментатором, робив програму «Світ спорту», що виходила, зокрема, на каналі УТ-2.

      Спеціалізація — футбол (передусім італійський) та хокей (НХЛ).

РОДЗИНКИ

Денис Босянок — про свої коментаторські курйози

      — Перший матч київського «Динамо», який я коментував, наші програли з рахунком 0:5.

      Найдовший коментар у моєму житті — минулорічний півфінал хокейного Кубка Стенлі, який розтягнувся на п'ять із половиною годин. Через шість овертаймів я сидів в ефірі каналу «Спорт-1» цілу ніч аж до ранку, мені в студію носили чай і бутерброди.

      Протилежний випадок — нинішній «плей-оф», «Нью-Джерсі» — «Оттава», коли я мав о шостій годині ранку бути в «Борисполі», щоб летіти до Москви на матч чемпіонату світу Україна — Данія, а вночі перед цим коментував НХЛ. Як я вболівав за те, щоб «Оттава» виграла в основний час, щоб не було овертайму! (Посміхається). Це була рулетка, і «Сенаторз» дуже постаралися — я в Москву таки полетів.