Цікавих і непересічних сіл на Волині багато. Власне, кожне село, як і кожна людина, цікаве по-своєму. А ось унікальних — на пальцях можна порахувати. Потрапивши у Стобихівку, я й не підозрювала, що їду в село... мільйонерів.
«Якщо ті, великі, не будуть красти, то й ми не будемо»
Про те, що основна маса стобихівців живе небідно, свідчать добротні сучасні будинки. Є скромніші, а є такі, що хоч на обкладинки глянцевих журналів. Якщо фасади в поліських хатинок такі європейські, то й внутрішнє начиння — теж усе під «євро». Просторі подвір'я, гарні огорожі, і тільки десь, на задвірках, помічаєш гори тирси і складовані упаковки дерев'яних дощечок, готових до відправки. Це палети, що користуються великим попитом у Західній Європі й на які в останні роки ріжуть поліські ліси. І тоді починаєш розуміти, звідки в цьому забутому Богом краєві серед лісів з'явилися багаті люди.
Ще по дорозі до Стобихівки у вічі впадали дивні залисини поблизу сусіднього села Радошинка... Ліс був ніби розчухраний густою гребінкою і просвічувався весняним сонцем. То там, то тут лисніли поляни із почорнілими пеньками. І осика, осика, тільки подекуди маленькі тендітні берізки і сосенки. Це самосів, що виріс на місці, де ще не так давно росли могутні дерева.
— А якби ви заїхали туди далі, до Повурського полігона... Ми ходили колись туди по гриби і ягоди. Там упізнати нічого не можна, — розповідала бідкаючись молода жіночка в сільраді. — Рубають, ріжуть, відправляють за кордон — і ніхто не думає, що тут їхнім дітям ще треба буде жити. Ніби після них уже ніхто і не житиме на цій землі. Спочатку ліс крали. Тепер же ніби ділянки купують. А хто там їх знає. Ви поїдьте на наше сміттєзвалище і подивіться, які там гори тирси. Жаль, бо кажуть, що у Польщі в лісі ніде трісочки не знайдеш, такі чистота і порядок, а в нашому — хащі, пройти не можна, зміїне кодло. Європа свій ліс береже, а ми туди веземо, продаємо, і ніякого спину.
Стобихівка, виявляється, вже чимало років поспіль є сумнозвісним лідером у Камінь-Каширському районі за кількістю приватних пилорам. Може, і по всій Волині не знайдете села, де діє аж 30 пилорам. І це всього на 228 дворів! Хоча офіційно зареєстровані і сплачують податки, може, з вісім, решта всі — нелегали. Серед них є, звичайно, такі, які не поставили лісообробку на промислову основу, а тримають пилораму для власних потреб. Собі якого дрючка розпиляти чи сусідові — не везти ж кудись. Колись одна пилорама на колгоспному дворі все село обслуговувала — і вистачало. Тепер часи не ті.
У день, коли ми приїхали у Стобихівку, там чекали комісію з району саме щодо функціонування пилорам. У сільраді зібрали на нараду всіх власників — для роз'яснювальної роботи. Офіційно все оформити — це треба великі гроші заплатити, а коли займаєшся дрібними порізками, то і шкода за ніщо такі гроші платити. Тому дехто і не реєструється. Хоча серед тих більш як двадцяти «підпільників» є й такі, які зроблять на переробці лісу великі гроші. У квітні рейдова бригада, відрізавши проводи, знеструмила пилорами, давши час на роздуми: або працюємо легально, або... Під гарячу руку потрапила і сім'я Ганни Іванівни Осадчук. Багатодітна мати, яка овдовіла і на руках якої залишилося 11 дітей, теж має пилораму. Ще чоловік покійний придбав. Але всі у селі знають, що на її обійсті пилорама не працює день і ніч, як на інших, і заробітку з неї сім'я не має. Залишившись без електрики, тепер, щоб щось для господарки порізати на січкарні, доводиться йти до сусідів. Комісія, що приїхала з району, пообіцяла електрику Осадчукам підключити, бо це дійсно не той випадок, коли треба вживати радикальних заходів.
Перший заступник голови Камінь-Каширської райдержадміністрації Віталій Ярощук, якого ми зустріли в селі того дня, пообіцяв, що Ганні Осадчук струм до обійстя підключать. Хоча Стобихівка була й залишається проблемним селом для району саме через велику кількість приватних пилорам. Є ще кілька таких же населених пунктів.
— Дозволів треба багато брати, щоб працювати легально. Пояснюємо людям, просимо, потім вживаємо рішучіших заходів. Але проблема тим не вирішується, — розповідав Віталій Іванович.
Мешканці села скаржилися, що через той ліс стобихівцям жити не дають. Комісії майже через день. Якщо не з району, то з Луцька. Шукають, лякають. Але в людей відповідь на це одна: «Якщо вони, ті великі, не будуть красти, то і ми не будемо красти». Риба і справді, напевне, гниє з голови...
Будується молодь у ... лісі
Прагненню стобихівців до життя саме на рідній, праотчій, землі можна тільки позаздрити. Навіть у наші непевні часи, коли чверть України заробляє копійку по світах, Стобихівка на сезони не їздить. Колись їздили, як і всі поліщуки, а тепер ліс допоміг піднятися і вижити в найважчі часи новітніх революційних перемін. Унікальність Стобихівки ще й у тому, що молодь із села вигнати нікуди не можна. Будуються, осідають біля батьків, щороку по десять нових хат будується. Це при тому, що землі в межах населеного пункту катастрофічно не вистачає, і ділянок під забудову — теж. Але й тут стобихівці знайшли вихід — почали будуватися в лісі. Як колись діди — по хуторах. Влада на те очі закриває, бо треба ж людям десь будуватися і жити. Вже виросла ціла молодіжна вулиця. Для землеробства земель теж не вистачає. Після поділу із радгоспом «Карасинський», до складу якого входила Стобихівка до 1988 року, село залишилося практично без землі. Бо ділили просто «по канаві»: все, що за канавою, ваше, а з цього боку канави — наше. І багато землі стобихівської відійшло сусідам. Намагалися повернути, але ніде не змогли знайти потрібних архівних документів. Довелося змиритися. Розширятися Стобихівці аж ніяк немає куди: з одного боку вже інший, Ковельський район, з іншого — сусідня сільрада, залишається тільки ліс. На пасовищах сусіднього Ковельського району випасають сьогодні стобихівці свою худобу, сплачуючи за це по 50 гривень за голову. А корів у господарці тримають по 3 — 4, є на хуторах і по 15.
Унікальність Стобихівки ще й у тому, що, на відміну від інших поліських сіл, люди тут не захотіли брати земельні паї в натурі. Як пояснив сільський голова Іван Рекачук, тільки найперші кілька чоловік ще в 90-х взяли по чотири гектари, решта вичікувала. І зрозуміли, що нічого, крім клопоту, поліські піски їм не дадуть. Бо землю береш і втрачаєш одразу все: право на соціальну допомогу, статус безробітного і ще мусиш платити 15 відсотків податку від ціни проданого бичка чи іншої сільгосппродукції. Та й паї обміліли із чьотирьох до двох гектарів. Хитрі стобихівці все підрахували і земельні паї вирішили поки що не брати. А землю для своїх потреб орендують у сільради. Чим не вихід?
Майже кожен другий мешканець — дитина
Хоч і землі тут мало, і неродюча вона, село залишається одним із найперспективніших. Це якщо говорити не про блага цивілізації (про газ, хороші дороги та ін.), а про майбутнє, тобто дітей. Небагато знайдете нині в Україні сіл, де на 228 дворів, у яких проживає 974 чоловіки, дітей аж 406, тобто майже половина (з них 188 дошкільнят і 218 школярів). Тільки багатодітних сімей, в яких підростає п’ятеро і більше діток, — 63, а народжуваність торік утричі перевищила смертність (32 проти 11). І була страшенно подивована, що саме в це село з обласного центру досі не курсує маршрутка чи автобус, хоч дорога до нього є і розташоване воно неподалік від автотраси Ковель — Камінь-Каширський. Нині в найвіддаленіші хутори маршрутки пустили, а в Стобихівку є два рейси з Ковеля (у вихідні — 3) і стільки ж з районного центру.
— Писали ми листи до Луцька. І сусіди з Карасина теж, бо в наш цей кущ жодного рейсу з обласного центру немає. В адміністрації відповіли, що розглянуть доцільність такого маршруту, — пояснив сільський голова Іван Степанович.
Яка ще доцільність потрібна, коли стільки дітей лишень у Стобихівці, не кажучи вже про дальні села (Карасин, Карпилівка), що за нею? Дітям треба і на навчання, і в лікарню, і все із пересадками їздити. Якби дійсно маршрутки не курсували в ще менші села, де по 10 — 15 хат тільки... Кажуть, приїжджали ніби якісь хлопці з Ковеля і сказали: «Будете багато хотіти — і ковельський маршрут закриємо». От і повоюй.
Село вивезли у Бессарабію, але не знищили
Та переживала Стобихівка ще й не такі лихі часи. За всіма підрахунками, вона б мала вже давно зникнути з карти Волині, як зникли її найближчі сусіди — Любарка, Смоляри, Горно. Тільки назви залишилися. В останньому є ще кладовище, куди досі приїздять на могили батьків і дідів діти вивезених місцевих мешканців. Разом із цими селами у 1940 році, як прийшли перші совєти, стобихівцiв повантажили у товарні вагони й повезли аж у Бессарабію. Ні, не за націоналізм, як у 50-х роках жителiв Гриви, а щоб звільнити територію у поліських нетрях для будівництва Повурського військового полігона. Зиму 41-го стобихівці зустріли вже в Молдавії. Та прижитися на родючій молдавській землі поліщук ніяк не зміг. І вже тієї ж зими дехто почав втікати додому. Їхали коровами, кіньми, помирали в дорозі, але їхали у свою Стобихівку, де не було ні виноградників, ні земель родючих, тільки болота і ліси. У війну в селі вціліла тільки одна хата. Жили люди в землянках, по сусідах, але жили, й нікуди більше не хотіли їхати. До 1946-го село практично все повернулося з Бессарабії, але його вже ніхто більше не зачіпав. А от сусідні села вже не відродилися. Стобихва ще повернулася, бо місця там такі мальовничі, що не повернутися назад люди просто не могли. Але великим і квiтучим селом, на відміну від Стобихівки, так і не стала.
Один із тих, хто ще пам'ятає Бессарабію, 92-річний Іван Якович Сохацький, згадує, що там їх не ображали. Було що їсти, ходили на роботу, наймитували. У 44-му його забрали в Червону армію звідти, у Молдавії залишились мати із сестрою. А ось дружина втекла на Волинь відразу, як привезли у Бессарабію. Іван після демобілізації забрав матір і поїхав за дружиною у свою Стобихівку. Він був останнім, хто повернувся. І можна вже було б жити, хазяювати, та Сталін не дав. Не давало спокою радянській владі село, де була релігійна община п'ятидесятників. Сім мешканців села, серед них був і Іван Сохацький, були засуджені за ст. 56 за антирадянську пропаганду, підрив існуючого ладу та ін., а фактично — за свою віру. Більшість чоловіків отримали по 25 років тюрми. Іван Якович чотири роки будував будинки у Воркуті, бо був хорошим штукатуром. Хрущовська відлига допомогла повернутися додому й зняти тавро ворога народу. І досі діди, які сиділи за віру, не можуть второпати, за що ж їх таки засудили. Бо якщо радянська влада на кожному кроці кричала, що Бога нема, то якщо його нема — для чого судити тих, хто у нього вірив?
А ще Стобихівка унікальна тим, що тільки недавно в селі збудували православну церкву. Раніше тут її ніколи не було. Напевне, цим і пояснюється, що в селі відсотків 70 населення — віруючі (п'ятидесятники). Недарма ж кажуть: святе місце порожнім не буває...
Щодо мільйонерів, то, за неофіційними даними (а вони, як правило, ніколи не брешуть), у простому поліському селі сьогодні проживає... 20 мільйонерів. Якщо чесно, то не повірила.
— Скажіть, багато ви знаєте людей, які за розробку лісової ділянки готові викласти відразу 600 тисяч гривень готівкою? А у нас є такі люди. Чи вони свої гроші викладають, чи чужі — не знаємо. Раніше ліс підпалювали, щоб деревину брати. Хлопці колись крали чорно, везли на пилорами, щоб на пляшку заробити. Зараз це вже не так масово, як було. Тепер, хто як може, крутиться.
Через те і не дають Стобихівці спокою різні перевірки. Не знають, що з нею робити. Може, вивезти кудись, як у 40-му? Жартую, звичайно. Але ліси тамтешні ще не скоро відродяться, як відродилося з попелу саме село. Та не стільки люди в цьому винні. Людина мусить шукати порятунку, якщо діти хочуть їсти. І якщо немає більше нічого, крім лісу, саме ліс і стає заручником економічного безладу. А тепер зупинити це непросто. Прості й доступні гроші, що лежать поруч, псують людей. Інколи безповоротно...
