Казка про українців

      У чорному-чорному залі— сяючі барвисті фотовікна. З них видно Гуцульщину і Полтавщину, шахти Донбасу і Львівщини, відкриті обличчя людей, штрихи сучасності на полотні традиції. Під кожним фото — міні-поезії українською, англійською і французькою мовами. Звідкись із темряви виринає бабусин спів, потім казка, просто розповідь про життя. Це — виставка «Українці» буковинського гуцула з Франції Юрія Білака, яка позавчора відкрилася в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара».

      — Пане Юрію, у цих залах особливо відчувається ваша духовна спільність з художником Іваном Гончарем, який мандрував Україною, малював людей і церкви, збирав старожитності, рятував від знищення ікони і рушники...

      — О, так! Я давно знав, що був такий чоловік, який обійшов усю Україну, і мав його книжку «Україна і українці». Коли я прийшов на першу зустріч з Петром Івановичем, його сином, який зараз є директором Музею, і показав свої роботи, він покликав свого заступника і сказав, вказуючи на фотографії: «Те, що ми мріяли зробити, уже тут!».

      Річ у тім, що я вже три роки фотографую в Україні. Так багато фото, а ніхто їх не бачить. Французький культурний центр запропонував мені взяти участь у фестивалі  «Французька весна». Отож я з цією метою об'їздив Карпати, Донбас, Львів, Ужгород, Чернівці, Одесу, Миколаїв, Полтавщину й Харків. Щоправда, було важко з шести тисяч фотографій вибрати сімдесят. Кожен знімок освітлений мініатюрними світильниками, які я привіз із Франції. Я хотів не тільки показати фотографії, а зробити подію. З Франції привіз також чорний ковролін, яким вкрили стіни залів, щоб підкреслити зображення. Щоб ця виставка була як 69 вікон в Україну. Звучить музика, трохи з CD, а частину я записав сам — коли знімкую людей, ставлю на стіл диктофон і розпитую. І тепер маю пісні, казки, розповіді про життя.

      — Ви мандрували на автомобілі, автобусі чи пішки?

      — По-різному. Я люблю мандрувати так, як народ мандрує. Мені подобається їздити в автобусах, в отих маршрутках, де ви сидите отако (показує й сміється). А в поїзді, ясна річ, їду в плацкарті — щоб спілкуватися з людьми. Цього року в серпні хочу обійти всі Карпати пішки. Бо щоб розуміти людей, які живуть у краї, треба ходити. Їздити на авто чи велосипедом — то заскоро, ви проминаєте багато речей, не можете поспілкуватися з людьми або відразу дістати фотоапарат.

      Я люблю людей. Дуже небагатьох з тих, кого я зняв, я не знаю, бо фотографував їх на вулиці. Але переважно я живу з тими, кого фотографую. Коли я знімав шахтарів, то тиждень був з ними, не хотів їхати до готелю. Я жив у хаті шахтаря, знаю його сім'ю, їхав з ним на шахту, спускався з його бригадою у забій. Коли спускався до шахти, було страшно. То щось неймовірне, як вони тяжко працюють на глибині! Низький уклін цим людям, вони справді герої. Люблю дізнаватися, як живуть чабани на полонині. Я з ними зранку до вечора. Кожна людина має щось таємне в собі, і часом воно відкривається для мене.

      — У час революції ви були у Києві?

      — Ні, я тоді працював у Франції. Але познайомився з Олегом Скрипкою і спитав у себе: «Як я можу допомогти революції?». Я знав П'єра Рішара, працював з ним. Подзвонив до нього і спитав, чи погодився б він підтримати демократію в Україні. Він відразу каже: «Приходь до мене!». Тоді я запитав, чи міг би він висловитися у кліпі українською мовою. Прийшов до нього з камерою, поклав перед ним текст, і він за три рази чудово прочитав. Я передав цей кліп Олегові Скрипці, і він транслювався на «5 каналі».

      Я дуже люблю чарівні історії, народні казки, атмосферу творів Лесі Українки. На жаль, я не всі їх знаю, бо слабо читаю кирилицею. Працюю з дітьми в українському таборі «Чорногора», що розміщений у центрі Франції. Щороку там упродовж місяця проживає 35 — 50 дітей українського походження. Я вчу їх танцювати і співати і ставлю з ними виставу з української історії французькою мовою. Вони вже не володіють українською, але знають танці і українські пісні.

      — Мабуть, ваші батьки приділяли багато уваги вашому «українському вихованню»?

      — У родині ми говорили лише українською. Як усі діти в діаспорі, я мусив танцювати українські народні танці — гопак, аркан, коломийки. І мусив співати і ходити до недільної української школи. Але я хотів грати у футбол з товаришами і не хотів говорити українською мовою, щоб мої приятелі-французи не чули її. Але тепер я дуже гордий, що мій народ має таку культуру і я її знаю. Я вдячний своїм родичам, які «змусили» мене її пізнати.

      Мій рід — з села Барна неподалік Вижниці, на Буковині. Я народився у Франції й побачив Барну вперше з моїми батьками у 2001 році. Мої батьки родом з одного села, однолітки — обоє народилися у 1925 році. Вони були сусідами. Мій батько був вояком «Буковинського куреня», який наприкінці війни німці вислали до Франції для боротьби з французьким Рухом Опору. Але для українських вояків не було сенсу битися з французами, які так само, як вони, боролися за свободу. Українці відразу стали на французький бік. Після війни мій батько оселився у Ліоні. А маму німці забрали до Німеччини на роботу разом з моєю бабцею і тіткою. Після війни мій вуйко, мамин брат, поселився у Ліоні, і так мій батько і мама знову зійшлися. До речі, в дитинстві я навіть подумував, а чи не вигадали мої родичі ту українську мову? Я ніколи не зустрічав у газетах слова «Україна», ніколи не чув його в теленовинах, повідомляли тільки про СРСР. Але коли я приїхав у 1983 році до Львова студіювати українські танці, то відчув: Україна є. Я був дуже приємно вражений.

      — І тепер ви хочете розповісти всьому світові про це своє відкриття?

      — Я хотів би, щоб ця виставка поїхала через всю Україну, знайти спонсора, який оплатив би фуру. Ми би поїхали передусім там, де живуть люди, яких я фотографував. Є тури музичні, танцювальні, а чому б не запровадити фотографічний? Я хотів би ще друкувати дуже великі фото про гуцулів — 120 на 180 сантиметрів, на плівці, яка не промокає під час дощу. Їх можна було б виставити на фестивалі «Країна мрій» і повезти таку виставку до Криму, де влітку буває багато туристів — щоб показати їм красу України. А потім везти її через світ, щоб показати інше, ніж мафія, проституція, Чорнобиль. Світ трохи більше дізнався про Україну в час революції, але того ще мало.

ДОСЬЄ «УМ»

      Юрій Білак народився у 1961 році у Франції. Змалечку виховувався в українській культурі. Вже з семи років відчув у собі покликання до мистецтва — його захопленням стають танці. Згодом став глибше вивчати хореографію, зокрема класичні та сучасні танці, міміку, акробатику й слов'янські танці. Студіював в Україні і США. Був танцюристом у джазовому балеті. Свій перший сценарій вистави «Український караван» написав у Торонто (Канада). Наприкінці 1990-х, після поїздок по Франції з виставами для юного глядача, Юрій опановує режисуру і захоплюється фотографією.

      У 2004 році розпочав новий проект — етнографічний репортаж про країну своїх предків.

      Виставка в Музеї Івана Гончара діятиме до 15 червня. Вхід вільний. Кожен відвідувач виставки може вибрати одне фото на свій смак і роздрукувати його безкоштовно.