Українська сороміцька культура належить до shit-культури

      Леся Ставицька народилася в Києві у філологічній родині. Закінчила Київський педінститут ім. М.П. Драгоманова. Доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ. Автор книжок «Естетика слова в українській поезії 10—20 рр. ХХ ст.», «Арго, жаргон, сленг: Соціяльна диференціація української мови», словника «Український жаргон», понад ста наукових статей з питань лінгвопоетики, культури мови, білінгвізму, соціальної діалектології, гендерної лінгвістики. Зараз завершує роботу над словником «Українська мова без табу: обсценізми, матизми, евфемізми, сексуалізми».

      Ми зустрілися з Лесею Ставицькою теплого травневого вечора за пивом у кафе на Русанівці.

      — Лесю, поки ти досліджувала мову української поезії, ти була винятково серйозним науковцем. Та тільки-но почала досліджувати ненормативну лексику, як одразу привернула увагу преси й телебачення. Чому так сталося?

      — Ну, по-перше, смію припустити, що я не перестала бути серйозним науковцем, коли писала про жаргон, і нині, коли пишу про мовне табу: сороміцьку, якщо хочеш по-науковому — обсценну лексику. По-друге, я ніколи не прагнула і не прагну привернути до себе увагу, особливо з боку ЗМІ, особливо у масштабах трьох десятків інтерв'ю за останні чотири роки.

      Насправді, така суспільна увага до звичайнісінького лексикографічного видання — явище ненормальне. Якщо хочеш, ставлення (це не те саме, що вживання!) суспільства до ненормативної лексики — лакмусовий папірець його цивілізованості. Ніяке найкрутіше візуальне порно не викличе такого вибуху емоцій, сміху, суперечливих оцінок, обговорення у пресі, як, приміром, звучання «забороненого плоду» зi сцени, надруковане у книжці чи газеті , ну, і, звичайно, словник. Такий стан та ж Європа пережила п'ятсот років тому і давно «виплюнула». За висловом одного мудрого чоловіка, в уявленні Заходу «Томас Манн» і «секс-шоп» не є відповідними рефлексами добра і зла. Це два різні зрізи однієї культури. Такі словники спокійнісінько лежать у бібліотеках і цікавлять переважно спеціалістів, частина відповідних слів не менш комфортно почувається у нормативних словниках.

      Незрілість духу і підліткове ставлення до будь-якої розмови вголос про «цю мову» вражають. Наведу приклад — одна телевізійна мегазірка під час чергової балачки про жаргон на повному серйозі мене запитала: «Ви така інтелігентна жінка, і вивчаєте непристойну лексику?». Але найбільше мене шокувало інше — настійне прагнення іншої категорії, по-російськи кажучи, «лихих» журналістів (лихой — «сміливий» і лихословити — слова одного кореня) ... «вичавити» з мене в телеефір чи в газету справжній мат!!! Пару міцних слів — і читач чи глядач твій. Якщо еліта, якою є журналісти за визначенням, так думає, і спускає, до речі, цю мову згори, що казати про справжніх підлітків?

      Потоки найбільш табуйованих слів — таке ж звичне явище на наших вулицях, як і розкидані недопалки. Вони не зачіпають слух. А якщо раптом хтось у такий спосіб заговорить по радіо? Це відразу приверне величезну увагу, всі відкладуть свої справи, почнуть слухати.

      — Обурюватись...

      — ... або захоплюватись. Напруга ставлення до зниженої лексики в Україні висока.

      — Дуже багато ненормативної лексики в сучасній літературі...

      — Знаєш, письменник, який виливає на папір нецензурщину, мало чим відрізняється від згаданого підлітка. Хочеться епатувати, порушити певну соціальну рівновагу, перестрибнувши високу планку табу. На жаль, такий літературний епатаж комерціоналізується і врешті-решт дратує, бо написані «три слова» здаються довшими, ніж у реальній розмові.

      І в світовій, і в українській, в тому числі сучасній літературі є письменники, яким ця лексика допомагає порозумітися з реальністю, що за своєю природою є обсценною в плані постійного порушення правил і норм справедливості, гуманності або здорового глузду. Вони залишаються елітарними у своїй брутальності.

      — І, одначе, ти присвятила вивченню підліткового сценарію письма і мовної поведінки чимало часу й зусиль.

      — Знаєш, як лінгвістові мені дуже цікаво вивчати цю лексику, зафіксовану у сороміцькому фольклорі, у мовленнєвих практиках як існуванні людини у мові і мови в ній. Як обивателя, ця лексика мене неймовірно дратує в існуючих масштабах. Прикро, що вона обуденилась, втратила карнавальність, стала матірним поглядом на буденне буття, такою собі насолодою від несвободи. Культура мови виростає з «культури себе» (М. Фуко), це постійне подолання буденності, творення себе у толерантному діалозі з іншим. Наша незграбна соціальна дійсність з її некультурною владою, нервозністю, перманентно фрустрованим суспільством, нещадним маніпулюванням свідомістю ніби присвоює, узурпує людське в кожному. І все-таки... Як сказав сучасний філософ, «від суспільства треба вміти відкараскуватися».

      За специфікою професійної діяльності, як ти розумієш, мені від нього не відкараскатись, принаймні в плані осмислення реальної мови. Ті слова, які так напружують наш соціум, пов'язані з тілесним низом, з його двома функціями: фізіологічні відправлення та секс.

      — Ти береш участь у міжнародних наукових програмах і, певне, знаєш, як відрізняється українська ситуація від інших. Чи не відрізняється?

      — Звичайно відрізняється. У всіх без винятку культур існує ціннісна домінанта, яка визначає вибір тієї чи іншої інвективної стратегії. Європейські культури (з великою долею умовності) традиційно охоплюють три типи: Sex-культура (російська, сербська, хорватська, болгарська — найсильніші три слова); Shit-культура — сподіваюся, глобалізація дозволяє не перекладати цей термін (німецька, чеська, англійська, французька — німецьке «шайзе» і все, що з ним пов'язане); Sacrum-культура (романські мови, частково — чеська, словацька, польська — найстрашніша лайка зi згадуванням Богородиці). Але повторюю, це дуже умовно, бо для соціуму, кожного мовця є своя лабільна система табу.

      — І до якої групи належить українська обсценна культура?

      — Обстежений мною матеріал дозволяє стверджувати, що до Shit -культури. Проста арифметика: фразеологізмів із сексуальним дієсловом — близько 20, із ср..и — 46; з назвою жіночого органа — 38, чоловічого — 57, але із ср.кою — аж 151! З дупою не менше. До речі, самі українці відчувають, що заднє місце — не просто орган, а щось дуже важливе для нашої ментальності, світосприйняття. Пригадуєш дуже милу концептуальну статтю Іди Ворс «Орган шостого чуття» у ПіКу років три тому?

      — Отже, мають рацію ті націоналісти, які стверджують, що в українській мові матюків не було, що їх в нашу солов'їну мову принесли росіяни?

      — Так, що стосується власне мату, тобто сексуальної лайки, принесли його вони. Так само, як німці прищепили колись чехам шіт-лайку. У словнику Грінченка лаятися по-московському — це лаятися в батька-матір. Знаєш, хоч вона й прижилась, але в україномовному втіленні так і не стала чимось оригінальним. Більше того, потрапляючи на наш грунт, вона лексично наповнювалась рідним «задом».

      У безсмертній «Енеїді» І. Котляревського є побіжна заувага по-сербськи величати віру. Тобто, як прокоментував мій батько, — лаялися нецензурними словами. Історичним фактом є те, що в Україні, зокрема й на Полтавщині, звідки Котляревський і мій батько, жило багато сербів, які під час війни Австрії з Туреччиною переселялись в Україну. Серби прийшли в Україну не як колоністи, але своєю сексуальною лайкою впливали на місцеву мову. Нічого не вдієш, міжетнічні зв'язки, міграційні процеси...

      — Але все одно вплив російської мови й культури значно більший.

      — У цьому аспекті так. Проте і нашу обсценність можна там відшукати: Дило говно, треба розжувати, і нашу евфеміністичність: скакать в гречку фіксує вже словник О. Флегона початку 70-х ХХ ст.

      — Тобто ти не поділяєш думку тих мовознавців, які говорять про загибель української мови, про апокаліпсис української культури?

      — Про загибель найголосніше кричать ті, хто лінується або не вміє по-справжньому вивчати мову, укладати нетрадиційні спеціальні словники, які б показували, якою багатою і гарною вона є. Якби ми всі геть розмовляли російською, то вивчали б «українську російську» мову. І крапка. Але добряча частина проговорює себе і свій світ українською.

      Я особисто не поділяю той невротичний пуризм, який притаманний деяким науковцям і політикам. За великим рахунком, мова не є чиєюсь власністю. Хай політики борються з бідністю і невивезеним сміттям, а лінгвісти вивчають, як і чому ми так говоримо. Дивись, і бруду поменшає.

      — Одначе та «рускоязична» напівмова до певної міри визначає процеси в суспільстві.

      — Так, на загал ми живемо у двомовній державі. Як би там не було, але не тільки ми творимо мову, а й мова творить нас. Культурну людину створює культурне мовне середовище, принаймні голоси еліти в інформаційному просторі. В засобах масової інформації щось не дуже чутно голоси українських чи місцевих російських інтелектуалів. Я не кажу, що їх нема, їх не чути у форматі авторських передач.

      — Зараз на сторінках «УМ» у «Київських зустрічах» звучать саме голоси київських інтелектуалів!

      — Це добре, але, згадай, навіть у радянські часи телебачення було значно інтелектуальнішим, були незабутні програми Юрія Лотмана. Навіть якби усе те, що показують по численних каналах, звучало доброю українською, воно б не дуже підняло культурний рівень українців.

      Якщо повернутись до мови, зверни увагу, з повсякденного обігу зникли ритуальні кліше типу «прошу вибачення», «чи можу я вас попросити», «чи не могли б ви щось зробити». Так, це ритуальні слова, але вони багато значать для сценарію глибшої комунікації.

      — Так, у Сполучених Штатах, країні, яка у порівнянні зі шляхетною Європою вважається некультурною, в метро двадцять разів вибачаються, коли пробираються до виходу.

      — Абсолютно правильно. А скільки там наукових розвідок і довідників на тему «мова і ввічливість»!

      — І, одначе, всю цю ситуацію науковці вивчають, систематизують і заносять до словників. Чому в тебе виникає бажання подавати усю цю нешляхетну лексику у вигляді такої шляхетної структури як словник?

      — Культура, байдуже, висока чи маргінальна, за своєю природою прагне систематизації, енциклопедично-словникового впорядкування знань про світ. Про те, що лексикограф не має право каструвати живу мову, ще на початку минулого століття писав І. Бодуен де Куртене. Словник не розбещує і не легітимізує мову, а фіксує певний зріз культури. У самій мові виробилась сила-силенна засобів ошляхетнення непристойного, що становить ще більший науковий інтерес.

      — І останнє запитання, яке неможливо обминути, коли ведеш розмову з будь-якою українською інтелектуалкою наших днів. Це гендерні проблеми. Який новий аспект відкриває в цій проблемі мовознавство? Адже відомо, що у вас в інституті проводиться семінар із гендерної лінгвістики.

      — Людство поділено на чоловіків і жінок, попри андрогенність людської істоти. Але більшість культур андроцентричні, що позначається і на самій мові, і на комунікації її носіїв. У свідомості наших співвітчизниць так чи інакше глибоко закорінене бачення себе з точки зору чоловічих цінностей. Жінка більшою мірою обплутана різними умовностями, які в той чи інший спосіб хоче розірвати, вдаючись у тому числі до вербальної агресії, мови того ж «правлячого класу» чоловіків.

      — Отже, для того, щоб жінка вилаялася нецензурно, потрібні вагоміші причини? Її мають дуже довести, а чоловіки вживають ті слова просто так, навіть не перебуваючи в стані великого роздратування...

      — Я маю на увазі те, що у своєму мовному, життєвому виборі чи у виборі ранкового макіяжу вона бачить перед собою чоловіка як дзеркало. Вона має відповідати певним стереотипам. Коли ж накопичене з неї вихлюпується, встигай тільки записувати! Проте, це все одно чоловічі правила гри.