З голоду помремо, але продамо «по понятіям»!

      Українська економіка не перестає дивувати політиків та їхніх постійних клієнтів iз числа електорату. Мовляв, у нашій загадковій державі масштабна політична криза ніяким чином не впливає на розвиток економіки. Тобто, влада перебуває у стійкому паралічі, а народне господарство нарощує обсяги — а це значить, що ми унікальні, неповторні, невмирущі. Експерти пояснюють стан справ простіше: світові ціни на метал нині зростають, а Україна належить до числа найбільших експортерів цієї продукції. Ось вам і відсотки зростання ВВП.

      Натомість, навіть неозброєним оком помітно, що вітчизняна економіка після короткого періоду відносної прозорості все глибше входить у «тінь». А це значить, що грошовий та майновий потенціал успішно розпорошуються поміж зацікавлених осіб. Приватизація, яку вважають дзеркалом здоров'я економіки, останнім часом демонструє зовсім «нездорові» результати — лише дивний продаж «Луганськтепловоза» чого вартує! А нині долю монстра тепловозобудування готується повторити Одеський припортовий завод. Ті ж самі експерти не можуть второпати — чому підприємство оцінили так дешево?!

      Свою точку зору на процес роздержавлення в Україні висловив один із них — доктор економічних наук, у минулому —народний депутат України та голова Контрольної комісії з питань приватизації.

Машина їде, двигуна немає...

      — Олександре Володимировичу, приватизація нині знову стала одним із суб'єктів великої політики. Нещодавно довелося чути заяви, що президентська команда своїми непрофесійними діями паралізувала процес ефективного роздержавлення майна. Існує й інша думка: мовляв, пригальмування приватизації у державі — це один із засобів тиску коаліції на Віктора Ющенка.

      — Якби приватизаційний процес у державі відбувався ефективно, то політична криза вплинула б на нього негативно. Але нині немає на що впливати, сучасна приватизація — це не системний процес, а продаж окремих об'єктів, де є окремий покупець. Що ми продали останнім часом, Нікопольський південнотрубний? Звучить вагомо, але що ховається за цією назвою? На жаль, залишки! Це підприємство продавали вже багато разів, та не могли знайти охочих його придбати. Потім зголосився відомий бізнесмен, який володіє там більшістю об'єктів. Йому стало вигідно, він згодився і купив. Жодна політична криза на таке впливати не може.

      — То чому ж так сталося? Існують об'єктивні причини, чиясь зацікавленість, збіг обставин?

      — Жодного збігу обставин! Я просто не бачу, хто нині є двигуном приватизації. Більше того, — такого двигуна не існує! Фонд державного майна цю роль не виконує, маючи власний підхід до проблеми. Аби у цьому переконатися, достатньо подивитися проект програми приватизації, який подав уряд на розгляд парламенту. Погляди Валентини Семенюк зрозумілі. Це енергійна людина, хороший керівник, але продавати вона не буде. Це не її! Якби, наприклад, вас змушували займатися справою, яка вам не до душі, чи досягли б ви хороших результатів? Для успіху треба, окрім іншого, мати величезне переконання, що твоя справа потрібна та важлива. Приватизація — дискусійний процес, він не може бути легким. Боротьба буде завжди, але тільки публічність, прозорість — гарантія того, що продаж державного майна буде справедливим.

      — Постать першої особи Фонду державного майна є настільки важливою для роботи цієї структури?

      — В Україні склалася ситуація, що саме голова Фонду завжди відстоював перед керівниками країни необхідність приватизації того чи іншого об'єкта. ФДМУ мав завдання «пробивати» відповідну ідеологію, був сам і лобістом, і агітатором процесу. В державі немає іншого органу, який би займався роздержавленням, тому для роботи Фонду завжди створювали систему, аби він був не дуже залежним від інших органів влади — зі своїм статусом.

      — Такий підхід — суто українське ноу-хау чи містить у собі світовий досвід?

      — В інших державах працювали по-іншому. Скажімо, у Європі створювали міністерства приватизації, і Фонд виконував суто механічну функцію — він продавав те, що ухвалював уряд. У нас приватизація базувалася на тому, що фонду надано величезні повноваження. І тільки коли справа стосується стратегічних підприємств, тут уже «у гру» вступає уряд. Ніхто не має права вказувати Фонду — парламент тільки затверджує перелік заборонених для приватизації підприємств.

Виконаємо і перевиконаємо. На папері

      — А як ви оцінюєте перелік підприємств для приватизації, нещодавно ухвалений Кабінетом Міністрiв?

      — Якщо такий список є реальним, тоді дуже позитивно. Нинішній перелік не є реальним.

      — Чому?

      — Уряд Юлії Тимошенко влітку 2005 року затвердив невеликий перелік цілком конкретних підприємств, які вони планували продати. Прем'єр-міністр Юрій Єхануров вніс до списку на роздержавлення понад 500 підприємств. І де вони зараз? Ніхто їх не продав! Кабінет Міністрів Віктора Януковича підняв планку ще вище і затвердив уже шість сотень підприємств. Але вони також не будуть продані.

      Формування переліку у такому обсязі — річ просто несерйозна. Насамперед тому, що він не є професійно підготовленим: серед інших ми бачимо заводи, які знаходяться у стадії банкрутства, які взагалі не готові до роздержавлення, якими ніхто не займався. Фонд навіть технологічно не може продати за рік 600 підприємств! Ну, двісті — це максимум. Урядові рішення з цього приводу не варто приймати, спочатку треба проаналізувати ринок, визначити потенційних покупців. Нехай таких об'єктів знайдеться усього п'ятдесят, але це буде не бутафорія, а реальні торги.

      Цікаво, що ніхто не буде відповідати за невиконання цього «плану». Як ніхто не відповідав за малореальні попередні рішення. Якби такі постанови відповідали планам фонду, це був би сигнал інвесторам — мовляв, прошу взяти до уваги. У нашому випадку це порожня декларація.

До соціалізму кроком руш!

      — В Україні існує стратегія приватизації?

      — Це чудове запитання! Але я, на жаль, не знаю на нього відповіді. Ми не можемо визначити головне — ідеологію приватизації. Я не знаю країни в Європі, яка би не боялася осоромитися і написала, що головна мета роздержавлення — оптимізація державного сектору економіки. Цей сектор у нас настільки малоефективний, малоприбутковий у порівнянні з приватним, що записувати його розвиток основним пріоритетом — даруйте, у мене не вистачає слів!.. Складається враження, що суспільство повертається у 80-ті роки. Приватизація не може бути процесом, який повертає державу на 20 років назад!

      Маю зустрічну пропозицію до урядовців — прозвітуйте, будь ласка, чому державний сектор такий малорентабельний. Державні підприємства, які йдуть на приватизацію, упродовж трьох—чотирьох років працють зі збитками. Хто за це відповадає? Ніхто! Це є специфіка державної власності — можна нищити її безкарно, і кримінальний кодекс мовчатиме.

      Другий напрямок в ідеології приватизації суто фіскальний: надходження коштів до бюджету. Поганий господар, який продає своє майно, щоб тільки отримати гроші.

      — А як би ви сформулювали таку ідеологію?

      — У державі мають існувати економічні цілі. Роль приватизації — бути інструментом їх досягнення.

      Хотів би навести приклад. Літакобудування у нас заборонено до приватизації. Держава має потужності, але їй не вистачає грошей і ринків збуту. В Європу чи США ми, будемо дивитися на речі реально, свою продукцію продати не зможемо. Але ж існують Південна Америка, Африка, Азія. Щоб працювати на цьому ринку, треба знати тамтешні традиції, підходи, національні особливості, мати надійних ділових партнерів,  що володіють ситуацією і яких там знають та поважають. Якщо підписувати контракт приїде представник державної структури — результат буде нульовим. Дієвим інструментом тут може стати приватизація: партнери, які володітимуть часткою українського літакобудування, забезпечуватимуть реалізацію продукції.

      Така ж ситуація і у вугільній промисловості. Без роздержавлення реформування там не пройде, адже інвестиції потрібні в дуже великих обсягах.

Приманка для інвестора

      — План надходжень від приватизації, що його поставили перед Фондом держмайна, на вашу думку, реальна цифра?

      — Цей показник — 10 мільярдів гривень — не є недосяжним. Якщо задатися питанням, як його виконати — жодних питань! Ось «Укртелеком» — половина його вартості й дасть нам очікуваних десять мільярдів. Це якщо казати мовою арифметики.

      — А мовою економіки?

      — Головна проблема криється не в нестачі майна, а у відсутності самого процесу. Бо цей же самий «Укртелеком» можна продати за 20 мільярдів — це приблизно його капіталізація, якщо продавати сьогодні, — а можна за 14. Залежить від того, як підготуватися до торгів.

      Я, на жаль, ще жодного разу не бачив, аби Україна використала такий вагомий резерв, як оголошення позиції — навіть міністра чи голови Фонду. Якщо держава щось продає, вона має повідомити про свої плани — як вона бачить значення цього підприємства, організацію його роботи. Вартість підприємства за таких умов одразу ж зростатиме.

      Існують й інші технології. Наприклад, якщо держава залишає контрольний пакет у себе, то ціна пакета знижується. Навпаки, якщо знайдено стратегічного інвестора, у випадку з «Укртелекомом» це може бути світова телекомунікаційна компанія, яка б почала інвестувати, то вартість одразу зросла б. Влада завжди впливає на ціну — своїми оцінками, заявами. Якщо, звичайно, це системний продаж.

      Ми ж, не розширюючи власні можливості, чомусь втрачаємо навіть ті, якими володіємо. Наприклад, «Укртелекому» дали ліцензію на мобільний зв'язок третього покоління, а він не використав її, хоча мав у березні це зробити. Якби вдалося поєднати початок роботи мобільного зв'язку з початком приватизації, це був би шалений поштовх.

      — Можливо, це комусь вигідно?

      — Я чув такі розмови, що «Укртелеком» можна дешево купити, а потім, коли ціна на нього підніметься, вигідно продати. В Україні така процедура добре відома, але я не вважаю, що продаж через Лондонську фондову біржу дозволить її легко повторити. Наші ділки не володіють технологіями, щоби працювати через таку серйозну фінансову установу, а для українських фінансово-промислових груп є значно простіші технології нарощування фінансового ресурсу.

      Значно простіше це зробити в Україні. Тим паче «Луганськтепловоз» нещодавно продемонстрував — при бажанні в нас є усі можливості використовувати непрозорі технології 2003 року.

      — Ви підраховували, скільки втрачає держава від таких оборудок?

      — На «Луганськтепловозі» ми втратили 150—170 мільйонів гривень.

Часи змінюються, але кримінальні схеми — ні!

      — Які схеми розкрадання державної власності нині є найпопулярнішими?

      — Це краще запитати у прокуратурі. Я не хотів би рекламувати кримінальні схеми. Але можу сказати єдине: якщо буде бажання щось поцупити і держава закриє очі, як ми це вже багато разів бачили, то цей об'єкт неодмінно поцуплять. Зацікавлені особи знайдуть до нього шлях.

      — «Перевірений метод» — розмивання державного пакета акцій шляхом додаткової емісії.

      — І додаткову емісію, і доведення до банкрутства, на жаль, успішно застосовують досі. Оцінити масштаби досить важко, але найгiрше, що до нас повертається найбільш «тіньові» схеми. Скажімо, ось така дивна ситуація, коли податкова — державний орган — подає до суду на державне підприємство, яке заборгувало податковій. Підприємство банкрутує, і його майновий комплекс продають за смішною ціною. Держава у програші, бо навіть борги не погасила, але втратила майно. Завдяки емісії багато підприємств «пішло» приватному інвесторові.

      З економічного боку, цілком природно, що відбувається рух майна в пошуку ефективного власника. Бо якби цього не було, почалася б стагнація: хтось заволодів майном, але користується ним не ефективно, заводи стоять, він не може нічого з цим зробити, бо не має чи грошей, чи хисту, і водночас не продає. Майно має рухатися, але треба робити це відкрито і не забувати про економічну доцільність. Я, наприклад, не можу збагнути — навіщо держава тримає блокуючі пакети акцій тих підприємств, на роботу яких ніяким чином не впливає?

      — Натомість вплив має конкретний чиновник...

      — І логіка його приблизно така: «Ось у мене є 25 відсотків, я щось контролюю, я можу виступити на зборах акціонерів, без мене не збільшать статутний фонд». Але чи зможе держава в такому випадку протистояти додатковим емісіям? Ситуація спонукає інвестора, який не може домовитися з чиновником, діяти незаконними методами і вкрасти цей пакет акцій. Чому так відбувається? Бо держава володіє майном, не замислюючись, навіщо вона ним володіє. Майно дороге, жодних прибутків ти не маєш, навіщо ти його тримаєш? Наприклад, держава має 25 відсотків у шести обленерго. Покажіть громадянам, що саме ви отримали за останні роки від володіння цими пакетами! Які дивіденди? Копійки! Але там є конфлікти, хтось їх «розрулює», когось підтримує.

      А потім кажуть — звідки в Україні корупція? Та не робіть таких дурниць, не пхайтеся в бізнес, нехай вони між собою з'ясовують. А ви продайте, це буде вигідно. Де є неефективне використання, там неодмінно буде корупція. Для бізнесу це природно — намагатися взяти щось дешевше, ніж воно коштує на ринку. Але держава не має йому це дозволяти.

      Приватизація в Україні побудована на великій кількості «перекосів». Скажімо, у нафтопереробній галузі треба було залишити хоча б одне підприємство. На жаль, цього не зроблено. Водночас є величезна кількість майна, яке використовують вкрай неефективно. Наслідки можуть бути дуже сумними. Величезна проблема буде через п'ять років у теплоенергетиці — станції зношені. Якщо нині продати одну теплогенеруючу станцію, нічого не трапиться — ми й так є експортерами електроенергії. Я не знаю, яким буде уряд через п'ять років, але він зіткнеться з дуже серйозними проблемами.