Соломія. Спогад зі сторони

      Відхід кожної небайдужої тобі людини позбавляє радості. Живеш трохи спустошений, і та окрема пустош не заростає життям. З віком її назбирується. І ти ходиш таким собі мудрагелем із всерозуміючими очима, у яких хтось забув запалити вогник. Інколи навіть сердишся на тих, хто завдав тобі болю: «Як ти міг вмерти?!» чи «Як ти могла?!».

      Ніби бачу її останній раз біля Могилянки: усмішка Джоконди, легка хода на низьких підборах, помах руки на прощання у півмороці вологого листопада. І вірю: вона просто вирішила трохи перепочити і сховалася у якійсь теплій екзотичній країні, бо любила мандрувати, можливо, в Індії чи в Бразилії, і тихо щось пише, аби їй ніхто із клопітливих прихильників не заважав. Кожного року виходить по книжці, ще говорять, пам'ятають — все гаразд.

      31 грудня 2000 року означало для багатьох крах особистих надій. Означало так і для мене. Пішла собі Соломія. Вона інколи виглядала втомленою не по літах. Той першосічневий день мені запам'ятався. Я, правда, тоді не знала, що через два роки мене чекає ще одна новорічна ніч, страшна своєю абсолютною несподіваністю — остання ніч із батьком. Тепер кожен Новий рік починається із поминання, зашпори тих зим не повиходили й донині. А падання першого снігу, таке чудове зазвичай, поступово перетворюється в гостре очікування смерку, аби ніхто не запримітив твого гіркого сплакування серед раптово побілілих вулиць.

      Я зовсім мало знала Соломію. Ми не товаришували. Кілька зустрічей, дві-три спільні роботи на телебаченні. Мою збірку віршів в одному з рейтингів вона визнала кращою книжкою року, відправила твори на переклад англійською, запросила додому, був один, як для мене, грандіозний план. А слів на вітер Соломія не кидала, і я це знала. Тому і плакала за нею, наче за рідною сестрою. Я позбулася захисту, якого донині так і не набула. Серед великого потоку модної целюлозно-швидкісної комп'ютерної літератури, від якої інколи скрипить на зубах, почуваюся одиноко, шукаючи підтримки серед тих письменників, які вміють прозору форму наповнити масштабом емоції і думки. Так уміла і Соломія Павличко.

      Інколи мені здається, що Соломія продовжує опікуватися мною. І не тільки мною. Тих, кому вона робила добро, — легіон.

      У мене є папка, на ній написано «Соломія». Там тексти її інтерв'ю, curriculum vitae, ксерокопії того, що писали про неї згодом. Пройшло чотири роки. Я перечитую всі її прижиттєві книжки, які вона мені подарувала, весь цей архів, і розумію:  людина жила, як говорила, і говорила, як жила, так, мовби боялася мовити слово всує, просто задля краси і самозамилування на противагу тому, що чуєш нині на кожному кроці: «біографи потім розберуться», «біографи попрацюють», «ось робота для моїх біографів»...

      Час від часу я беру з полиці давній важкий зелений із золотими літерами тиснений довідник Спілки письменників, де так багато прізвищ, біля яких десятки і десятки назв написаних книг. Величезної кількості тих людей уже давно немає, як і їхніх творінь. Це засвідчує аж ніяк не бездарність, чимало тих книг, які мені трапилися, дуже талановиті. І якби я була видавцем та ще мала гроші, я б багато чого перевидала. Це засвідчує жорстокість минаючого часу. Така книжка чудово витвережує. Вона не дає замкнутися лишень на літературі. Вона нагадує про те, що життя за вікном прекрасне і о порі золотого листя, і о порі цвітіння( тепер уже по два рази на рік) вимираючих київських каштанів. Гарно плести светра, хоч на базарі вони  не такі вже й дорогі (до речі, Соломія теж плела, але це у ті часи, коли я її ще не знала), гарно дивитися Роберта Редфорда і Меріл Стріп у висококласній мелодрамі (а є ж митці, які не мають телевізорів, бо  це заважає творити, і хтось ніколи не побачить ту ж Меріл Стріп і Клінта Іствуда у «Мостах округу Едісон» і не зазнає насолоди від віртуозності акторської гри), гарно вдихати запах кави поміж улюблених книг і картин твоїх друзів, гарно просто жити, необтяженим якоюсь місією чи безконечною «нетлєнкою». Я впродовж життя спілкувалася з дуже багатьма письменниками, лишень невелика частина не вважала, що працює на вічність. Соломія була серед них. Хоча, безперечно, знала собі ціну і зважувала кожне написане нею слово.

      Часом я ставлю собі важкі завдання. Незвикле до наднавантажень єство відмовляється подібні програми виконувати. Але я кажу йому: «Соломія могла незмірно більше, це ж  супроти її роботи — суща дрібниця. І тобі нічого не станеться».

      Я мало їжджу в громадському транспорті, мешкаючи поруч з роботою, тому всі метаморфози у ньому проходять повз, але недавно, у переповненому метро, обережно рухаючись до виходу, бо попереду дибав трирічний малюк, почула за своєю спиною енергійне: «Виході, твою мать». Хтось підштовхнув мене коліном. Задихнувшись від шоку, я оглянулася вже на платформі — то були три двадцятирічних хлопці, акуратно і гарно вдягнені, вони весело перемовлялися між собою, простуючи по життю, як по маминому килиму.

      І я вкотре подумала, до якої міри криміналізувалася країна, на яку я ніяк не можу сказати «моя», бо язик не повертається, бо я для неї чужа, чужі мої думки, переконання й ідеали. А я ж іще не зовсім стара, щоби сказати, що мислення навік уже радянське і не пасує нинішньому дневі.

      І який це біль бачити, як заростають бур'янами її землі (я проїхала автомобілем крізь усю Східну і Західну), от де треба брому. Бо тільки такі, як Соломія, робили її хоч трохи іншою, трохи інтелектуальнішою, цивілізованішою і своїм життям, і своїми книжками давали нам надію, доводячи, що живий ще образ Божий у кращих Його творіннях, яких так не вистачає нині у житті і в літературі, де гонорар — мірило вчинків і слів, де особиста вигода і слава завжди на першому місці, це давно вже навіть не дискутується, бо вважається смішним. Де нормально обізвати людину останніми словами, бо у твоїй державі дозволяється бути обкраденим, ображеним, обсміяним лише тому, що комусь цього захотілося і жоден закон тебе не захистить ані від вуличного, ані від псевдолітературознавчого хамства, яке обирає псевдоніми, не ставить прізвищ або ж не боїться називатися, завчивши, що шлях у славу — обов'язково брутальний, а часом і підлий скандал. Бо тому законові на тебе викашлятися.

      Часом і донині поважні мужі закидають Соломії речі, які я намагалася знайти у її текстах і не знаходила. Мені весь час хочеться гукнути: «Та прочитайте ж, нарешті, уважно і неупереджено її книжки!».  

      Недавно, отруївшись черговою порцією юнацьких повчань і весело-цинічних понтів модного колись критичного журналу, який тепер подовгу лежить на розкладках, брела вечірнім неосвітленим бульваром Шевченка після чергового з'їзду письменників, де все ніяк не могли поділити владу грамотні сини і дочки засмиканого народу, сповнена гірких розчарувань і зневіри, а також класичної самотності в літературі, яка інколи стає просто нестерпною. І раптом до мене підходить жінка-бібліотекар, котра колись працювала недалеко від мого дому і весь час тяжко боролася із життям, виховуючи сина на жалюгідні копійки сучасної інтелігентки, та й каже: «Я прочитала вашу «Дівчинку з черешні» і цілий день проплакала. Спасибі вам».

      Хто надсилає нам тимчасову полегкість у прикрі хвилини? Не знаю. Але приятелька, що була поруч, сказала: «Чи тобі ще треба іншої рецензії?».

      Дуже часто думаю: якби жила Соломія, моя літературна доля була б іншою. Донині шкодую, що того похмурого розквашеного грудня, а може, він мені з часом лише таким здається, не занесла їй свій перший роман (адже з такою думкою я прокидалася і  засинала: «Що скаже Соломія?»), роман про любов молодої жінки до старшого чоловіка. Соломія, мабуть, багато в ньому сприйняла б. Пам'ятаю свою нелюдську втому після важкої журналістської праці, домашніх клопотів і легковажного заспокоєння: ще встигну. Не встигла.

      Пам'ятаю, як вона мені приснилася через рік, ніби заводить мене у відділ і знайомить iз людьми. А наступного ранку телефонує Людмила Тарнашинська з Інституту літератури і запрошує разом із Соломіїними колегами поїхати на Байкове кладовище пом'янути напередодні роковин.

      Була ще інша містика, але про неї я напишу колись пізніше. Іще не час.

      На моє тверде переконання, слово, що виривається з-під пера має означати добро, нести добро, захищати добро. Деструкція, яка сьогодні освячується в канон, є лише прагненням заробити на літературі, перетворюючи її на бізнес. Це чергова кон'юнктура, просто колись вона була червоною, а тепер почорніла. Може, я їй надаю завеликого значення, але єдиний спосіб оволодіти світом ( за Ю.Коробчієвським) — «треба вивернути суспільний смак навиворіт, так, щоб талант виявився бездарністю, а бездарність — талантом».

      Доволі важко читати літературознавчі книги після Соломіїних, і не тому, що в інших багато інтернаціоналізмів — з часом ти їх завчаєш і не звертаєш на них уваги, чи мало розумних думок  (якраз дуже сильні жінки вийшли на кін, і я часто ловлю себе на думці, що без Соломії вони писали б інакше), а тому, що ніхто у світі не знає порядку слів, завдяки якому тексти нараз б'ють током, «ну що, здавалося б, слова», ніби такі, як в усіх, а, дивись, проступає, як зашифроване між рядками таємне письмо, талант. 

      Я думаю, чи змогла б вона написати так, як її колега, кандидат наук: «Вікова група 50—75 років для нас не зовсім цікава в тому сенсі, що ці автори, намагаючись переосмислити своє життя, як правило, не звертаються до сьогодення. Їхні романи цікаві хіба що для дослідження розвитку української літератури». Одним помахом ніжної руки хтось списаний з життя, як з державного складу після запаленого сірника. Так, ніби історичний роман не є спробою осмислити сьогоднішню дійсність, або ніби усі 5О- і далі -річні пишуть лише історичні романи, яких насправді раз-два і — по всьому. Колись Гергій Гачев сказав: «И лишь шагнув за 50 лет, отважился Айтматов на роман: честно это в писателе». Але це ж Айтматов, стоїть він там собі ув черзі за Нобелівською премією, у якомусь іншому світі. У нас є свій.

      Соломія була тією, що робила людей кращими. І ніхто її у тому божественному промислі не замінив. Бо, здебільшого, живуть для себе, а вже потім для однодумців. А вона жила, як би патетично це не звучало, для того ж народу, до якого вписувалися  і її гуцульські родичі та незнайомі страйкарі на вулицях, ворохобні студенти та екстравагантні перукарі, випадкові майстри чи знайомі поети, читачі і слухачі.

      Найбільша її роль у тому, що вперше з'явилася жінка-зразок, жінка, яку хотілося наслідувати. Вона показала, що можна здобути все, нічим не поступаючись: мати сім'ю, виховувати дитину і здобути визнання, бути забезпеченою, займаючись філологією,  котра завжди була предметом іронії серед заздалегідь планованого достатку в правничих торговельних чи підприємницьких сферах. (Лишень один-єдиний раз мене вразив вислів львівського математика в побутовій розмові про якусь родичку: «Вона пішла на філологію з «трійками». А то дуже важкий факультет, там треба вміти говорити!»). Соломія була гарною і модною, зламавши стереотипи дивакуватих викладачок, що давно забули про себе. Вона з однаковою легкістю вела автомобіль чи аналізувала чийсь виступ. Перед нею трепетали всі, кому було не байдуже, що вони пишуть.

      Про своїх героїв Соломія написала: «він володів вродженим почуттям справедливості»; «дослідник має бути об'єктивним, а не цензурувати культуру, яку вивчає, з погляду моральних стандартів власної епохи»; «...втілення совісті Америки протягом усього покоління»; «ці люди мали колосальну творчу й політичну уяву, в якій досить виразно поставала нація»; «зразу скажу, що не можу дати відповіді на всі запитання. І, мабуть, одній людині це не під силу. Хоча йдеться про спадщину однієї людини».

      Із цих речень дуже легко вибудовується портрет самої Соломії. Жодне не буде перебільшенням. Її біографія — це історія намірів і звершень, і невідомо, чого в ній більше.

      «Життя коротке, а страждання в ньому абсолютне, кожен, хто живе — вмре», — сказала Соломія в одній із найперших своїх робіт. Усіляке страждання, вчили мене, втішаючи, переростає у світлий спогад.

      У наших кумів на Тернопільщині, гарних і розумних сільських інтелігентів, що живуть поруч iз моїм родовим будинком, бігає така ж красива дівчинка, вона зветься Соломійкою. Її голосок дзвенить від ранку до вечора. Героїня моєї повісті «Дівчинка з черешні» — теж Соломійка. Те, що любиш,  хочеш мати поруч, бодай дрібницю від нього напам'ять, бодай ім'я, бодай символ. І в цьому — незникання повністю, розсіювання зоряного пилу на людей, речі й мислі, які пам'ятають її світло.

Теодозія ЗАРІВНА.