Сергій Рижук: У святкові дні мрію прийти на роботу і попрацювати без дзвінків, відвідувачів і нарад

      Рік, що минає, міністр аграрної політики Сергій Рижук вважає для села складним, але, на відміну від своїх критиків, не убивчим. Він каже, що відчуває щоденні селянські труднощі всіма фібрами своєї душі й знає, як вивести галузь із кризи після неврожайного 2003 року. Ми свідомо не говорили про підвищення цін на хліб, з яким народ уже змирився як з неминучим, а спробували розпитати про не менш важливе — чого чекати селянам від уряду в наступному, 2004-му, році. Отже, читайте його підсумково-новорічне інтерв'ю «УМ», яке за спільною згодою ми друкуємо без коментарів.

      — Сергію Миколайовичу, для селян минає найважчий за останнє десятиріччя рік. За вашими оцінками, які плюси-мінуси були у державній аграрній політиці за ці 12 місяців?

      — Остаточні економічні результати будуть уже після Різдва, в середині січня. Загалом рік видався справді чи не найтяжчим за всі роки незалежності. Ми традиційно звикли, що ніколи, навіть при невеликих урожаях, Україна не мала проблем із пшеницею, її в нас завжди було перевиробництво. Сьогодні, сподіваюся, кожному пересічному громадянину відомо, що ми зіткнулися з труднощами: пшениці зібрали 3,8 мільйона тонн, менше чверті від того, що ми мали в 2002 році. Оскільки в нас хліб — усьому голова, неврожай «потягнув» цілу низку інших проблем. Загалом наш аналіз показує, що Кабінет Міністрів і Мінагрополітики з цією низкою додаткових проблем непогано впоралися.

      — А які були помилки?

      — Вважаю, насампред помилка в тому, що ми реагуємо запізно. Окрім того, до проблем аграрного сектору і, насамперед, сільського господарства, здебільшого, ставляться як до галузевих, а не загальнодержавних. На деякі тенденції ми повинні були реагувати своєчасніше і сучаснішими методами. Я не виправдовуюсь, але саме Міністерство аграрної політики і в жнива минулого року, і далеко до жнив цього року, ще в лютому, орієнтувало Кабінет Міністрів, що у нас з'являються труднощі й можуть бути проблеми. Але через низку причин реакція була аж тоді, коли зреагував ринок, коли ціни на зерно, хліб, хлібобулочні вироби почали стрімко зростати.

      — На що варто звернути увагу з цьогорічної практики управління сільським господарством?

      — Ми не можемо постійно один одного цькувати темою підвищення цін. Це неправильно, бо навіть після підвищення ціни на основні види продовольства ціни на хліб порівняно низькі. Два-три роки тому в нас 21 відсоток місячної зарплати середньостатистичної людини ішов на хліб і хлібобулочні вироби, тепер іде 8—9 відсотків.

      Я розумію, що не можна просто так відпустити ціни і кинути ситуацію напризволяще, бо це буде позиція не державної влади. Слід тримати співвідношення, щоб випереджаючими темпами зростав добробут людей. Це означає, що селянин і сільське господарство не може і не повинно дотувати споживчий кошик усіх громадян України.

      — Тим часом улітку, під час жнив, керівники обласних і районних держадміністрацій змушували господарства продавати зерно за ціною, удвічі нижчою, ніж та, що існувала на ринку. Народ порівнював такі вказівки з продрозверсткою, селяни недоотримали прибутків. Що це, якщо не примус дотувати економіку?

      — Отут якраз є помилки і перегини, на що двічі звернув увагу Президент України. Не ми були ініціаторами, щоб стримувати ціну. Коли після 11 доповідних записок нас не зрозуміли, Господь покарав, пшениця не вродила — випріла, вимерзла навіть у найкращого господаря. Так до сільського господарства ставитися не можна.

      То була реакція не на об'єктивну, а на «злякану» ситуацію. Ми, урядовці, почали її певною мірою адміністративно притримувати, маючи на увазі не здирництво, а розраховуючи, що з часом Кабінет Міністрів компенсує ці витрати. На жаль, найшвидше і найлегше було покласти тягар на того самого селянина...

      — Ви хочете сказати, що уряд відшкодує збитки, завдані аграріям політикою адміністрування?

      — Двічі Верховна Рада, і за ініціативою Кабінету Міністрів, і за ініціативою народних депутатів, розглянула питання бюджету на користь села. Якщо порахувати, скільки селяни програли в перший місяць після жнив, коли вони продавали зерно не по 1200, а по 600—700 гривень (хоча це була удвічі вища ціна, ніж у відповідний період 2002 року), якщо врахувати, що сьогодні вони отримали понад 700 мільйонів, включаючи 360 мільйонів на компенсацію за посіяне зерно під урожай 2004 року, то вийде плюс. Інша справа, що великий мінус — це невикористана вигода, потенційні втрати, це мільярди. Що ж стосується тимчасової цінової політики, то її Кабмін уже з лишком повернув і віддав.

      — Тобто повернення до практики державного втручання в аграрний ринок, за яку так критикують уряд Януковича, виправдало себе?

      — Усі ми розумні заднім числом. А тоді, коли за ніч-дві відбувся зрив цін, то держава в особі Кабінету Міністрів як мала діяти? Знайти хай і адміністративні, але дійові методи зруйнувати таку ситуацію, а тоді поступово-поступово вирівняти її. Що, на мій погляд, відбулося і відбувається.

      — Яким буде наступний рік, доведеться знову вдаватися до адміністративних заходів?

      — Ми обпеклися настільки, що сьогодні часом дмухаємо і на холодну воду. Сьогодні дехто не вірить, що посіяно 7,3 мільйона гектарів озимини (88 відсотків від запланованого. — Авт.), з яких 5 мільйонів гектарів пшениці не просто у задовільному, а в доброму стані. Озимина накопичила 40-42 відсотки цукрів, а це означає, що ситуація з перезимівлею пшениці й жита найкраща за останні 10 років.

      — У Мінагрополітики планують, що навесні господарства посіють мільйон гектарів ярої пшениці. Які для цього є підстави, адже ярина менш урожайна, ніж озимина, а отже, й менш приваблива?

      — Ми ортодоксально-консервативно вчепилися за 80-ті роки, коли вимагалося дати 50-60 мільйонів тонн зерна. Нам потрібна якість, тільки тоді буде конкурентоспроможність, нам потрібне продовольче зерно. Справді, яра пшениця дає нижчі врожаї. Але тепер, коли нам не вигідно везти із Казахстану сильну тверду пшеницю на вермішель, макарони, то ми її можемо виростити самі.

      Рентабельність такої пшениці — 150—200 відсотків. Ми маємо насіння, хочемо посіяти 1-1,2 мільйона гектарів ярої пшениці навіть за умов, якщо озимої буде достатньо. Неодмінно буде компенсація за посіяну в майбутньому яру пшеницю. Рано говорити, яка це сума, але приблизно така ж, як за посіяну озимину. Неврожайні роки у нас частішають, тож, щоб зняти з порядку денного проблему продовольчого забезпечення хлібом як таку, ми повинні мати страхувальні посіви ярої пшениці.

      — Насіння вистачить?

      — Це моя ідея, сформована кілька років тому, яку я як заступник міністра не міг проштовхнути. А вже як міністру мені не вистачило, як студенту, однієї ночі, одного року, щоб розмножити насіння.

      Я застав 11 тисяч гектарів посівів ярої пшениці. За чотири роки площі збiльшилися до 480 тисяч гектарів. На той рік плануємо збільшити їх ще мінімум удвічі, а насіння вистачить — його мають господарства одеського, дніпропетровського, харківського, миронівського (що на Київщині) зернових інститутів системи Української академії аграрних наук. Особливо добре цьогоріч яровою пшеницею займалися на Київщині. Я був у кількох господарствах, зокрема в Кодаках, що у Васильківському районі, де ця культура вродила по 35—42 центнери з гектара.

      — Кормів на зиму маємо менше, ніж торік, закупівельні ціни на молоко і м'ясо невисокі, тож господарства інтенсивно скорочують поголів'я. Що робить міністерство, щоб зупинити цю сумну тенденцію?

      — Ми розглядали це питання на колегії і плануємо щомісяця підбивати підсумки, щоб бачити, що ми зробили і маємо робити з розвитку тваринництва. Правда в тому, що інвестори, які йдуть до села, або беруть господарство, де вже немає тваринництва, або відразу вирізають корів, бо воно нерентабельне. Держава на наступний рік на порядок — у 10 разів — збільшує асигнування на тваринництво. Будуть дотації не лише на одиницю продукції, кілограм м'яса чи молока, а вже на голову худоби. Щоправда, не скрізь і не всім. Ми маємо програму розвитку м'ясного скотарства, згідно з якою, 800—1000 гривень дотацій припадатиме на корову м'ясного напрямку, щоб нарешті розрізнити молочні товарні й племінні ферми та м'ясні.

      — На дотації можуть розраховувати і власники м'ясних корів серед населення чи лише господарства?

      — Їх виплачуватимуть юридичним особам і господарям, які мають сертифікат, що підтверджує, що корова — м'ясної породи.

      — Усе-таки більшість людей тримають корови, щоб продавати молоко. На яку підтримку можуть розраховувати вони?

      — Якщо Верховна Рада підтримає закон «Про молоко і молокопродукти», то ним передбачена підтримка. Головну роль тут має вiдіграти питання ціноутворення. Бо навіть сьогодні, коли ціна більш-менш задовольняє виробник, бо продуктивність у грудні найнижча, отож платять за молоко найбільше, то пляшка води дорожча, хоч ти вмри.

      — Але закупівельні ціни зараз зростають, і експерти прогнозують, що вони продовжуватимуть зростати на весну...

      — Як не наївся, то не налижешся. Таке зростання — це аби рота заткнути, а не зробити конкурентоздатним вітчизняне тваринництво.

      — То ви не прогнозуєте суттєвого підвищення цін на продукцію тваринництва?

      — Не прогнозую, тому що і суспільство загалом не готове, і законодавча база не готова, а ще як, боронь Боже, не приймуть законопроект під номером 4000-1 і при експорті групи товарів 1—24 (продовольство) не повертатимуть податок на додану вартість, то значною мірою зникне стимул для продажу наших товарів за кордон. Тоді ціни не лише не зростуть, а й ще більше знизяться, бо створиться штучне перевиробництво тваринницької продукції.

      Парадоксальна сутуація: щоб заповнити існуючі виробничі потужності, нам треба подвоїти виробництво молока і м'яса, а може статитися так, що ринок ще більше звузиться, бо непривабливість зовнішньоекономічних операцій буде тиснути на внутрішній ринок.

      — Як міністерство допустило таку ситуацію, коли приймали бюджет на 2004 рік?

      — Це тому, що, приймаючи те чи інше рішення, не питають, не радяться і не цікавляться позицією Міністерства аграрної політики. Я визнаю і свою недостатню настирливість, але часто-густо я йду на засідання координаційної ради нашої парламентської «більшості», і там вносять проекти законів, які я вперше бачу. Стоїть гриф «д», що означає: внесли депутати. То я ставлю перед фракціями, перед комітетами Верховної Ради запитання: «Шановні, хіба можна так нецивілізовано вести справу, щоб навіть не погодити зміни з профільним міністерством і не отримати його висновки перед тим, як виносити питання на розгляд Верховної Ради?». Ми ж — центральний орган виконавчої влади, покликаний, згідно з чинним законодавством, вести аграрну політику...

      — Вам як міністру протягом року багато разів пророкували звільнення, якщо не за власним бажанням, то без. Не шкодуєте, що залишилися працювати?

      — Це ще невідомо, чи я залишився.

      — Як це?

      — Зі мною не мали відповідних бесід, але рік завершується, і я не шкодую. Спробую об'єктивно пояснити, чому. Наскільки я зрозумів роль міністра як такого, без конкретного прізвища, то не знаю, як в інших міністерствах, а в Мінагрополітики цю людину часто міняти не можна. Навіть якщо знайдуть міністра, кращого за попереднього, йому потрібно щонайменше рік входити в тему.

      — Ви тривалий час були заступником міністра, хіба цього не достатньо, щоб швидко увійти в курс справ?

      — Це мені значною мірою полегшило завдання, окільки я був не тільки заступником, а й державним секретарем, виконував обов'язки міністра. Саме тому я часом категоричний, десь сміливіший, а десь — обережніший, бо за роки роботи в Мінагрополітики я був зобов'язаний і, думаю, зумів відчути цю купу проблем у системі. Думаю, що я не помилюся, коли скажу, що я як міністр сьогодні бачу й відчуваю кожною фіброю своєї душі, як важко живе селянство.

      При таких докорінних змінах у аграрному секторі економіки, як у нас, часто міняти в сільському господарстві кадри всіх рівнів аж ніяк не виправдано.

      — Традиційне запитання напередодні свят: як міністр аграрної політики зустрічатимете Новий рік? Будете вдома чи десь поїдете?

      — Я не був у відпустці, але є бажання зустріти Новий рік у колі сім'ї. Нікуди не поїду, не хочу, бо стомився від поїздок по роботі. Це по-перше. По-друге, у мене внучці п'ять років, а внуку п'ять місяців, діти молоді, тож зберемося разом, зустрінемо рік у родинному колі.

      А ще думаю, от будуть кілька вихідних днів, прийду на роботу і без дзвінків, без відвідувачів, без нарад попрацюю, подумаю, що потрібно робити у 2004 році. Бо сьогодні на апаратній нараді ми працювали у двох напрямах: як спланувати роботу мiнiстерства і розробити план законопроектної роботи на 2004 рік. Ми хочемо підходити до проблем комплексно і глибоко, тож переконані, що в наступному році слід схвалити Основні засади аграрної політики, домогтися прийняття Верховною Радою базового закону про основні напрями і принципи державної і бюджетної підтримки сільського господарства.

        — Який найкращий подарунок вам приносив Дід Мороз?

        — (Сміється). Щось я останнім часом збайдужів до матеріальних подарунків. Не думаю, що від ситості, певно, від проблем. Раніше радів вудочці, лижам, гарній авторучці, а зараз хочеться затишку, гарного настрою. Мені приємно просто бачити веселих людей, це мені додає сил. Тож найкращий подарунок буде, коли ми внучці подарунок під ялинку покладемо, а вона його знайде, пощебече. Добре, що я молодим одружився — сам ще молодий, а внуки вже такі, що приносять радість.

      P.S. Наступного разу, вже в наступному році, ми розкажемо вам, що думають про урядову аграрну політику-2003 незалежні фахівці — експерти Німецької консультативної групи. У відповідь на їхні висновки було б цікаво почути позицію ще одного урядовця — віце-прем'єра Івана Кириленка, керівника аграрного блоку уряду, а отже, за посадою найбільш впливової і компетентної людини. Але навряд чи державна зайнятість і облюбована практика вибіркового спілкування зі ЗМІ дозволять Іванові Григоровичу наважитися на інтерв'ю «УМ».