Михайло Коман: За стільки років, бувало, я й самому Лобановському доводив свою правоту

      У знавців футбольної історії є відома константа: важко знайти більш нерозривні імена, ніж «Динамо» та Валерій Лобановський. Справді, з Валерієм Васильовичем як гравцем та тренером пов'язано більшість гучних досягнень київської команди. Проте коли минулої неділі відзначали 80-річчя динамівського клубу, згадалося ім'я ще однієї феноменальної людини, чия тотожність із «Динамо» не менш вагома і, можливо, гідна місця у Книзі рекордів принаймні України, якщо не Гіннесса. Михайлові Михайловичу Коману теж майже 80, і з них 58 (!) років він живе одним життям лише з однією командою — «Динамо».

      Починаючи з 1949-го, він був не просто очевидцем, а й активним творцем слави київського футболу. Саме з Мих Миха, як його між собою називає навколофутбольний люд, почалася ера великих перемог цього клубу, адже саме Коман забив за «Динамо» вирішальний гол у першому переможному фіналі Кубка СРСР у 1954-му. А перше союзне «золото» за чемпіонат 1961 року Михайло Коман зустрічав у ролі, яку йому випало виконувати більшу частину свого життя. Назви посад були різними — від тренера до начальника команди чи навіть директора динамівської школи, але, по суті, Михайло Михайлович був незамінним помічником головних тренерів. Завдяки Коману всі наставники від Соловйова і Маслова до Лобановського могли не турбуватися про те, що під їхню концепцію буде знайдено і доставлено до «основи» необхідних гравців. І зараз він працює начальником «Динамо-3», опікується молодими.

      Із Михайлом Михайловичем Команом ми зустрілися для інтерв'ю з нагоди 80-річного ювілею «Динамо» в музеї клубу на стадіоні імені Лобановського. Розмова почалася з того, що патріарх київського футболу нагадав про своє європейське походження: народився він у Словаччині, виріс на перетині футбольних культур кількох народів. Тож і «Динамо», і Україні дуже пощастило, що Коман потрапив до Києва своєчасно.

«Міг опинитися у «Ференцвароші» чи взагалі стати машиністом, як батько»

      — Михайле Михайловичу, наскільки це велика фантазія, що під час фіналу Кубка володарів кубків 1975 року теоретично ви могли опинитися у штабі суперників «Динамо» — в угорському «Ференцвароші»?

      — У молодості я мав можливість потрапити в «Ференцварош» як гравець, бо він був ближчим до мене, тож ця фантазія не така вже далека від істини. А міг узагалі стати паровозним машиністом, як батько. Народився ж я у Словаччині, в горах, де Карпати переходять у Татри. Дитинство та юність пройшли у містечку Виноградово на Закарпатті, де на 10 тисяч населення було три команди — єврейська «Маккабі», угорська «Енеші» та українська «Партизан» («Бескиди»). У місті працювало три млини, власники яких були меценатами цих команд.

      У моїх батьків нас, дітей, було восьмеро, тож футболом я мав нагоду допомагати родині, заробляючи борошно чи гроші. Загалом, це великий плюс, що ми жили, працювали й грали у центрі Європи, де змішалися різні культури — угорська, циганська, єврейська, українська, словацька. Ішов взаємообмін у всіх сферах суспільного життя, і в футболі також. Наші (закарпатські) гравці мали схильність до роботи з м'ячем, тому на технічних футболістiв із «Закарпаття» завжди був попит.

      Узагалі моє життя не могло скластися інакше, бо я народився у футбольному середовищі.

      — Київське «Динамо» було першим клубом, який віддав належне вашим умінням, що й визначило ваше життя. Як саме ви потрапили із Закарпаття до післявоєнного Києва?

      — Киянам було важче після війни відроджувати футбол, а нас на Закарпатті це лихо оминуло. З 1941 року у нас був тил тих військ, які наступали на СРСР, тому всю війну мали можливість грати у футбол, відточували техніку та відчуття голу. Наступ у протилежному напрямку теж зачепив нашу територію трохи. Щоправда, у батька в 1945 році виникли проблеми з тим, що він служив в угорській армії. Але де ж він міг тоді служити, якщо ми були у складі Угорщини?!

      Першим кроком до великого футболу стало створення у Виноградово однієї команди на базі трьох млинів, яка їздила по області. А згодом великий любитель футболу, міський воєнком Кузьмін усіх кращих в області зібрав в ужгородський «Спартак». Уже в 1948-му з цієї команди до столиці забрали Лабера та Фабіяна. А наступного року після фіналу Кубка України, коли «Динамо» виграло в «Спартака» завдяки лише переможному голу саме Фабіяна, нас почали забирати до Києва масово. До української столиці відразу після гри поїхало п'ятеро — Товт, Сенгетовський, Юст, Дерфій та я. Практично весь дублюючий склад «Динамо» тоді був закарпатським.

      — Тобто можна сказати, що проти команди вашого життя — «Динамо» — ви зіграли вперше і востаннє...

      — Справді... І чим для мене тоді був Київ! Ви уявіть мій стан, коли я, молодий пацан, одержав відразу квартиру на 100 квадратних метрів неподалік Бессарабки. Інші хлопці не були одруженими, тож їх поселили спочатку у гуртожиток, але невдовзі квартири одержували всі.

Кар'єру гравця зупинила... Африка

      — Сьогодні мало хто може похвалитися, що бачив гру Михайла Комана, але з покоління в покоління розповідають, що ви були не лише технічним, маневровим та працьовитим гравцем, а й володіли унікальною ігровою інтуїцією. Кажуть, ви були майстром гри на добиванні й забили так чимало голів. У чому таємниця?

      — Я завжди казав, що голова потрібна футболісту не лише для того, щоб бити по м'ячу, а й думати. Хоча я й забивав чимало головою. Усе закладалося під час гри за мадярські команди, коли старші вчили молодих аналізувати ситуацію на полі, а не бігати безоглядно. Більше на словах не поясниш.  Форвард завжди повинен шукати удачу, постійно шукати момент. У кожній грі я весь час уважно придивлявся, куди вибиває м'яч воротар, як робить перший пас захисник тощо. Коли хтось із динамівців виконував штрафний, то я вже паралельно біг на добивання. Утім у сучасному футболі так уже діють усі, чи принаймні повинні діяти.

      — Скажіть, а кому більше допомагала славнозвісна закарпатська ментальність — гравцеві чи команді? І взагалі, в чому її особливості?

      — Ми зросли в цікавому краї, у центрі Європи, який вкрай важко покинути. Тому, хто зміг подолати це тяжіння «малої батьківщини» заради улюбленої справи, міг вийти на перші ролі у нових командах. Це неодноразово і траплялося, оскільки ми мали свій почерк та природне відчуття дисципліни, а ще — свою особливу техніку.

      У життєвих же ситуаціях навіть не знаю, що там особливо ментального. Усі вихідці із Закарпаття після свого багатонаціонального дитинства можуть швидко адаптуватися будь-де. Я мовних проблем, скажімо, не відчував, бо знав українську, російську, словацьку та, звісно ж, угорську. Хотів би якось із Фаркашем (угорський легіонер нинішнього «Динамо». — Ред.) по-угорськи кiлькома словами перекинутись про футбол.

      — Як ви вважаєте, чи не рано закінчили кар'єру гравця?

      — Африка винна, думаю. Ми ж після завершення сезону у 1959-му поїхали на матчі до дуже спекотної африканської країни. Було багато травм, тож я відіграв усі матчі, хоча бігати було вкрай важко. Ось і заробив ще тоді собі блокаду серцевого м'яза. Ця історія і зараз дається взнаки. До речі, для Валерія Лобановського теж не минули безслідно роки у спекотних Еміратах та Кувейті.

      Утім у мене й так не бракувало в кар’єрі гравця цікавих моментів. Ще до Кубка СРСР, який здобули у 1954-му, ми були близькими до першого чемпіонського звання. У 1952-му після тривалого лідерства здали позиції в чемпіонаті СРСР через велику кількість травм. Не грав наприкінці того сезону і я, а запасних у нас було небагато.

      Першу пам'ятну радість відчув уже в 1961-му, коли був тренером.

«Ніколи не хотів бути головним. Мені подобалося знаходити молодих гравців»

      — Перше чемпіонське звання стало початком не лише стабільного перебування «Динамо» серед претендентiв на  нагороди, а й вашої тривалої роботи у затінку головних тренерів. Невже не було бажання спробувати себе у ролі головного?

      — Ні, ніколи не мав бажання очолити першу команду. Не тому, що не мав амбіцій чи ще чогось. Мене приваблювала можливість шукати, знаходити і готувати виконавців, потрібних головному тренерові. Часто потім читаєш інтерв'ю того чи іншого заслуженого динамівця, який каже, що дуже вдячний Коману за появу бодай у дублі «Динамо», і стає несоромно за роки, проведені у клубі.

      — Деякі вже сивочолі ваші учні тепер із гумором згадують також і те, що ви відповідали за їхню стійкість і моральність у побуті, могли перевірити, чи все гаразд у неодруженого вдома об 11-й вечора. Таке було?

      — Найголовніше, що ніхто з них не ображається за те, що я контролював дисципліну. Я, до речі, не згоден, що футболіст після одруження грає гірше, як часто доводиться чути. Навпаки, найголовніше — це навчитися правильно розподіляти сили та бажання, а з дружиною це робити легше.

      Більше того, я вважаю, що якийсь контроль за приватним життям молодих футболістів повинен бути й зараз. Поясню, чому, бо така думка не модна. У юному чи молодому віці у хлопця ще немає і не може бути розуміння того, хто справді друг, а хто — ні, куди можна йти, а куди — ні. З дитинства закладається певна культура поведінки та самоконтролю. Усім, хто прагнув чогось досягти у футболі, я допомагав не просто контролем, а й порадою. Своєчасною порадою. Упевнено можу сказати, що всі відомі уболівальникам динамівці стали тим, ким вони є, бо своєчасно це усвідомили.

      — Михайле Михайловичу, вам часто доводилося домовлятися про перехід гравців до «Динамо». Були якісь професіональні фірмові таємниці?

      — А ви згадайте усі риси Лобановського. Спочатку — самопожертва заради футболу, а вже потім — інше, особисте. Коли сприйняття інакше, то селекція стає неефективною. Щодо моїх часів, то гравці не дуже й пручалися можливості переїхати до Києва, де відразу давали квартири, пристойні умови. А ще вони знали, до яких тренерів їдуть, наскільки тут професіонально працюють із гравцями.

      — Скажіть відверто, чи доводилося вам переконувати Лобановського, що той чи інший гравець потрібен «Динамо», коли він спочатку не погоджувався, а потім дослухався до вашої думки?

      — (Скромно посміхаючись). Звісно, було за стільки років.

      — Із другою дружиною Раїсою ви виховуєте Михайла Михайловича-молодшого. Він ще не обрав футбольну кар’єру?

      — Мишко воротар своєї шкільної команди, але більше зараз думає про навчання. Йому 16 років, він полюбляє усе, що пов'язано з комп'ютерами, має й інші уподобання. Тож має визначитися найближчим часом, де здобуватиме диплом.

      — Михайле Михайловичу, дякую за цікаву розмову та бажаю від імені читачів, щоб у вас разом із вашим ровесником — командою київського «Динамо» — збувалися всі мрії.

      — Дякую. А я всім читачам «УМ» бажаю грати у футбол і любити цю гру. Справжній футбол, яким його розумію я, не любити не можна. А любов продовжує життя. І якби Бог дав мені ще одне життя... то я ще більше його присвятив би футболу й улюбленому «Динамо»...

ДОСЬЄ «УМ»

Коман Михайло Михайлович

Ветеран футболу. Амплуа гравця — лівий напівсередній.

      Народився 1 квітня 1928 р. у м. Люботин (Словаччина)

      Почав грати в 1942 р. у Виноградово (нині — Закарпатська обл. України) у команді механічного технікуму. Виступав за клуби «Партизан» (Угорщина) — 1945-46 рр., м. Бурштин — 1947 р., «Спартак» (Ужгород) — 1948 р., «Динамо» (Київ) — 1949 —1959 рр. У чемпіонатах СРСР зіграв 149 матчів, забив 62 голи. Срібний призер чемпіонату СРСР (1952 р.), володар Кубка СРСР (1954 р.).

      Тренер (1960-73, 1991-92 рр.) і начальник (1977-1984 рр.) команди «Динамо» (Київ). Тренер юнацької збірної СРСР — 1975 р. Директор дитячо-юнацької школи «Динамо» (1974-1976, 1985-87, 1993-95). Начальник відділу футболу республіканської ради ДСТ «Динамо» — 1988-90 рр. Начальник команди «Динамо-3» — з липня 1995 р.

      Майстер спорту. Заслужений тренер України (1961 р.).

      Одружений, має сина Михайла (16 років).