Внутрішнє світло

      Від того, що хтось колись уперше (й уже давним-давно) сказав: картини — просто вікна до внутрішнього світу художника, ця стара істина не втратила правдивості. Хоч як змагається митець із собою заради задоволення модних потреб ринку, хоч як «обморочуй» власне бачення заради актуального успіху в чужих очах, але принаймні тінь від авторського Я — хай би навіть віддзеркаленою R — завжди залишається в кожній його роботі. Інакше кажучи, картини — це неповторні відбитки різних станів митцевої душі. Тієї ідеалістичної субстанції, від якої не ризикують відмовитися навіть найзатятіші матеріалісти, що натомість сором’язливо приховують її під квазібіологічним евфемізмом «внутрішній світ»...

      Не знаю, як трактує ці поняття Майкл Мерфенко. Можна лишень здогадуватися, що художник, який назвав свою виставку «Гілізм» (антитеза «нігілізму»), не поділяє багатьох наразі глорифікованих цінностей буття як боротьби за цінності...

      На перший погляд його картини здаються по-дитячому безхитрісними. Такими, що створюються взагалі без думки про реакції якогось стороннього інтерпретатора, котрий зазиратиме до вікон чужої душі. Але ж глядач є, і він прискіпливо дивиться — що в них, чи радше — що у ній, в душі цього шотландця родом із міста Глазго, котрий із якогось дива захотів стати (і таки став!) українцем? І бачить він реалізовані за допомогою економної палітри на різного розміру площинах формально легко прочитувані фігуративні композиції. Чи варто намагатися тлумачити їх як візуальні коди з якоюсь авторською, ледь прихованою філософією? Вочевидь щось варіативно повторюється за неважко вловимим ритмом у кожній з цих картин. Зберігається загальна модальність. Утім цілком зрозумілий месидж, певне, отримують лише декілька втаємничених? Так жести, спрямовані на обіг у родинному колі, збоку сприймаються, й зазвичай коректно розуміються, як сплеск чистих емоцій та й годі. Проте трансльована ними інформація часто має набагато глибший зміст не так для уважнішого, як для зацікавленішого у контакті спостерігача. Контакт — це миттєвий проблиск, за яким настає ясність, яку вже залишається тільки навзаєм підтримувати. Ясність — це світло, чи не так? Так от, природа ритмічності Майкла Мерфенка полягає в тім, що його картини мають у собі джерело внутрішнього світла, котре в кожній із них палає з майже рівною інтенсивністю. Це не гіпербола, а фізична характеристика його письма. Спосіб організації фарб і ліній на полотні створює такий ефект. Хочеться вірити — це і є віддзеркалення архітектури душевного простору молодого художника. Перше, що спадає на думку для порівняння, — музика. А саме — лаконічна переконливість джазових соло Майлза Девіса.

      Легко помітити, що в «Портреті сина» чи в «Матері» яскраве, ба навіть, сліпуче світло випромінює дитяча голівка. В «Зимі давним-давно» сяйво йде від далекої білої гори. У «Венері» зоря розгоряється посеред зростаючої прірви між щойно народженим із криваво-червоної актинії, ще несформованим тілом нової Афродіти й грандіозною та вже пожовклою фігурою ген відлітаючої, як хмара, в небеса Венери Мілоської. Світло потужно сяє навіть із напозір скромних монохромних графічних аркушів Мерфенка. Симптоматична зграя його ледь помічених контурами численних «Пацюків», що колом оточили невидиме джерело сліпучого світла — поглинути його їм не до снаги. Чи не в цім крихітнім малюнку тушшю прихована зовсім не потаємна філософія Майкла Мерфенка?

      Виставка Майкла Мерфенка «Гілізм» з 17 травня по 10 червня експонуватиметься в Українському Інституті Америки в Нью-Йорку за адресою: 79 Східна вулиця №2 (2 East 79th Street) з полудня до шостої вечора за місцевим часом, щоденно, крім понеділка.

Олександер КРАСЮК.