Федір Манайло разом із Адальбертом Ерделі та Йосипом Бокшаєм творять «велику трійцю» закарпатського образотворчого мистецтва. Кожен із них — глибоко індивідуальний і зовсім несхожий на інших двох. Але в сукупності вони позначили оті три русла, якими після них почало розвиватися крайове малярство.
Манайло став найнароднішим художником Закарпаття, переосмисливши і піднявши народну спадщину до рівня високого мистецтва. На жаль, маючи видатних художників, Закарпаття мало може похвалитися їхньою пропагандою в світі. Ганьба казати, але навіть «велика трійця» до останнього часу не мала належних альбомів. А що таке художник без альбому? Як тоді показати його оригінальність у повноті і розвитку?
Тому таким потрібним кроком у популяризації нашого мистецтва є вихід альбому «Художники родини Манайло» у Будапешті. 120-сторінкове видання великого формату прекрасної поліграфії було профінансоване частково угорською владою, а частково — родиною народного художника. Манайли перебралися в Угорщину після того, як Іванові зробили в Будапешті операцію на серці. Альбом знайомить не тільки з творчістю Федора Манайла, а і його нащадків. Син художника Іван закінчив Київський художній інститут. Тридцятилітнім очолив Ужгородське училище прикладного і декоративного мистецтва і 13 років був його директором. Але не полишав малюваня. Малює й дотепер.
Онук народного художника — Андрій Манайло — закінчив Львівський поліграфічний інститут. Бере участь у багатьох виставках. А в угорському місті Вац він розписав алею каплиць. В альбомі є роботи інших Манайлів — онуків і правнуків, усього я нарахував роботи 11 представників цієї родини.
Поширювати видання Манайли хочуть більше в Україні, де ім'я народного художника завжди викликало цікавість. (Наприклад, Федір Манайло разом з Іваном Чендеєм був одним із творців культового фільму «Тіні забутих предків»). Чендей, до речі, про художника, з яким товаришував, відгукувався так: «Манайло-живописець — найкраще, що могло дати Закарпаття зі своїх народних глибин».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
