Передвиборча листівка. Карпатська Україна. 1939-й.
Спроби українських демократичних сил виступити на парламентських виборах єдиним фронтом зазвичай завершувалися невдачею. Гучно розрекламовані блоки швидко розвалювалися, а їхні уламки суттєво не добирали голосів. Якщо українські демократи й об'єднувалися по-справжньому, то хіба за п'ять хвилин до розстрілу. Новітня історія України поки знає лише один випадок, коли національні демократичні сили пішли на парламентські вибори єдиним списком. Це було 1939 року, в маленькій державі Карпатська Україна...
При цьому закарпатці за природою своєю аж ніяк не зговірливiші, ніж мешканці інших українських земель. Ужгородська газета «Українське слово» наприкінці 1937 р. так і писала: «Ми з національного боку дуже багато тратимо якраз через те, що наші сили роздроблені. Ми маємо за собою народ, маємо інтелігенцію, але зате ми завжди є прихвостнями чужих партій. Уже сто разів висловлено на всяких нарадах, зборах, з'їздах молоді і т.п., що ми конче мусимо мати свою, ні від кого не залежну політичну партію». Та, мабуть, закарпатці ще й багато років після того так і не створили б єдиної української партії, якби їх не підштовхнули до цього жорстокі історичні обставини.
10 жовтня 1938 р. Підкарпатська Русь (нині Закарпаття), що перебувала у складі Чехословацької Республіки, в результаті двадцятирічної боротьби за крайову автономію нарешті отримала її. 25 жовтня автономний уряд очолив провідний український політик Закарпаття отець Августин Волошин. Та проти автономії одразу почали неоголошену війну сусідні Угорщина і Польща. В результаті столицю довелося перенести з Ужгорода до Хуста і розбудовувати державу в напіввоєнних умовах. Проте на початку 1939 р. почалася підготовка до виборів у парламент — Сойм Карпатської України.
Спеціально під вибори 18 січня створено партію — Українське Національне Об'єднання (УНО) — як консолідуючу інституцію. Редактор партійного часопису «Нова свобода» Василь Гренджа-Донський так і написав: «Наш народ, що був поневолений віками, не мав дотепер змоги створити всенародну єдність». УНО задумувалося як перший приклад такої єдності.
24 січня Августин Волошин особисто головував на зборах УНО, де формувався партійний провід. Це засідання відбувалося на квартирі прем'єра. Він нагадав присутнім, що ще рік тому у краї діяло аж 32 партії, що призвело до хаосу. Тогочасні критичні обставини, коли держава заглядала в лице власній загибелі, вимагали від українських політиків створення однієї-єдиної партії і формування єдиного виборчого списку. Тому доктор Волошин заявив: «Я вітаю еліту нашого народу і прошу взятися до праці. Провід вимагає абсолютної дисципліни, бо лиш карністю, єдністю можемо витворити всенародну силу. Я лиш вас прошу не бути максималістами, бо якраз той максималізм знищив перед двома десятками років Українську Республіку (УНР. — Авт.) і тепер знищив Чехословацьку Республіку. Своїм підпорядкуванням, своєю дисципліною витворимо могутній фронт цілого народу». Ідея політичної єдності і національної консолідації була провідною для Августина Волошина впродовж усього його життя. Навіть свій заповіт 1945 року він завершив словами: «Із гарячої любові до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чимскорше обновив свою церковну й народну єдність і щоб у майбутті не дав себе розбивати чужими інтересами». Без сумніву, саме отець Волошин наполіг на єдиному виборчому списку — всупереч іншим варіантам, які пропонували гарячі голови.
Провідники партії склали присягу на вірність народові і державі перед лицем її лідера Августина Волошина. За перші два дні до партії записалося п'ять тисяч осіб. Ще напередодні виборів було передбачено, що депутати Сойму не отримуватимуть платні, це буде їхня почесна функція. Непересічною була і програма УНО. «Складається враження, що це — програма побудови держави або програма першочергових дій уряду», — пише сучасний історик М. Токар. У тексті домінували поняття «нація», «українська національна спільнота», «відповідальність та дієва жертовність членів». Окремий розділ під назвою «Лицарські чесноти нації» було присвячено вихованню нового покоління політичних діячів.
Виборчий список було сформовано за лічені дні — до 27 січня. Його відкривав особисто доктор Волошин. Другим номером списку йшов теж міністр Карпатської України Юліан Ревай. У передвиборчій листівці він характеризувався, як «мотор цілого нашого політичного життя». Далі йшли брати Юлій і Михайло Бращайки — засновники товариства «Просвіта» в Ужгороді, які всі свої кошти вклали у спорудження його триповерхового будинку (у ньому й зараз розміщується просвітянський центр). Замикав п'ятірку Августин Штефан — учень Волошина, на той час керівник найсоліднішого навчального закладу Карпатської України — торговельної академії, на базі якої планувалося відкриття університету. Лише шостим у списку йшов голова партії Федір Ревай.
Звичайно, сформований за лічені дні список не був ідеальним, та все ж у ньому було більше логіки, ніж у багатьох партійних списках на виборах 2006 року до Верховної Ради. У ньому були гідно представлені члени двох найбільш українських партій, що діяли на Закарпатті у попередні роки, — Християнсько-народної і Соціал-демократичної (по десять осіб). Семеро представляли колишню Аграрну партію. Меншою мірою туди потрапили молоді націоналісти (двоє). Три кандидати репрезентували нацменшини, хоч спершу мислилося включити їх ще більше. Василь Гренджа-Донський писав: «Наша партія готується до виборів, приготовляє список. До кандидатської олисти хочемо втягнути і національні меншини, навіть румунів, хоч тут їх ледве сім тисяч душ». Журналіст запропонував місце у спискові навіть угорському реформатському священику Їжаку: «Хочемо, щоб і мадяри були представлені у нашому Соймі. Але Їжак відмовляється, заявляє, що мадяри хочуть з українцями співпрацювати тільки на господарському полі». До речі, сам Гренджа-Донський мусив на прохання міністра Юліана Ревая поступитися своїм місцем у списку заради ще важливіших кандидатур, що він і зробив — з великим жалем, але підкоряючись партійній дисципліні.
Недоліком списку було те, що при наявності п'ятьох греко-католицьких священиків там не було жодного православного, хоча третина виборців належала до православної конфесії. А все ж у списку був Михайло Тулик — хоч і мирянин, але активний борець за відродження православної церкви. Він став заступником голови партії Федора Ревая і розгорнув роботу з православними закарпатцями.
«У канцеляріях УНО працюють завзято і ніч, і день — майже безперестанку. Там цілий штаб, — описав передвиборчу працю Василь Гренджа-Донський. — На плечі директора канцелярії Е. Шерегія спадає вся адміністративно-організаційна праця, плакати, заклики; статті фабрикує український письменник Улас Самчук, якого також запрягли до чорної роботи. Генеральний секретар Ворон та популярний Іван Рогач як не при телефоні, то з публікою має справу. Одні кур'єри відходять, інші приїжджають, по друки, по плакати та інструкції. Секретарі, підсекретарі, студентерія при праці... Як бджоли у вулику. Телефони дзвонять, пишучі машини цокотять, гук, гамір, сварки, інструкції, накази».
Володимир Комаринський запропонував, щоб у тих селах, де за УНО проголосує понад 98 відсотків, вивішували великий білий прапор. За браком сучасних телекомунікацій то був найвдаліший спосіб оперативно проінформувати сусідні села про результати виборів у відповідній громаді: білий прапор (як правило, на дзвіниці) було найкраще видно.
Більшість листівок апелювала до того, що виборчий список відкриває Августин Волошин, чий авторитет серед краян був безперечним: «Громадяни! Українці! Українки! На чолі кандидатки стоять Батько Прем'єр о. Августин Волошин та міністр Юліан Ревай. Ви вірите цим людям? Так! Кожний має це сказати у неділю 12 лютого 1939 року». Інша листівка поширювалася по школах серед учнів, аби несли її батькам: «Тату, не забудь, що 12 лютого (фебруара) будемо голосувати... Скажи і мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що список веде прем'єр-міністр др. Августин Волошин і міністр Юліан Ревай».
На засідання проводу УНО 31 січня, що тривало аж до пізньої ночі, були призначені окружні (районні) провідники партії, а кожний кандидат чітко закріплений за конкретним округом — отже, йшлося про своєрідні відкриті списки. Наступні два тижні до виборів кандидати були зобов'язані вести агітацію серед виборців у визначених для них селах.
Створення єдиного українського списку привело до того, що його підтримали не лише українці, а й Чеська Народна Рада на Підкарпатті, а також досить численна в краї єврейська громада. Позитивно проголосувала і більшість угорського населення. Результат голосувань за єдиний список вразив усіх без винятку. Володимир Бірчак згадував: «У чеських урядових колах у Празі сподівалися якихось 45 відсотків «за», і то не без деяких виборчих «коректур» (таких звичайних і самозрозумілих нині в Європі); москвофільські й мадярські кола навіть цього не давали. Не дивно, що президент Гаха одверто запитав міністра Ревая: «А що буде, як дістанете при виборах лише 40 відсотків голосів?» Міністр Ревай відповів, що сподівається щонайменше 75 відсотків».
Житель високогірного села Колочава Микола Шимоня згадував: «Колочава вся проголосувала за УНО. Стільки було людей, що їх ланцюг в одному кінці села починався, а в другому закінчувався. Все було покрито синьо-жовтими знаменами, і здавалося, що Колочава — одне велике синьо-жовте полотнище». Подібна картина була і в десятках інших сіл.
За список УНО проголосувало майже 93 відсотки учасників виборів при дуже високій явці. Білі прапори було піднято аж у 130 селах (з приблизно півтисячі). Звичайно, було і з десяток русофільськи чи промадярськи налаштованих сіл, де більшість голосів виявилося проти УНО. Понад дві тисячі голосів «проти» зафіксовано і в столичному Хусті. Це свідчило про демократизм виборів, про свободу тодішнього волевиявлення. Але результат у цілому свідчив, що ставка на єдиний список виявилася оптимальною.
За наслідками виборів Августин Волошин, звертаючись до електорату, з утіхою констатував, що той «не є вже тим пониженим рабом, тим нещасним рутеном, яким тебе колись із презирством називали чужі пани». Йому вторив Юліан Ревай: «Надіявся я на успіх, але такої світлої перемоги не сподівався». А в інтерв'ю для берлінської «Фолькішер Беобахтер» він же заявив: «Ці вибори означають далеко більше, як тільки звичайні крайові вибори. Ворожа пропаганда працювала проти нас упродовж цілих місяців, твердячи, що населення не хоче нічого знати про українську самоуправу. Як відомо, плебісцит спочатку був домаганням іншої сторони. Нині цей плебісцит виконано і його результат вражає». Василь Гренджа-Донський узагалі неприховано радів: «Вибори ми виграли майже на повних 100 відсотків. Ніхто не сподівався, а тим менше наші вороги, що населення настільки стоїть за своєю владою... Молодий партійний апарат УНО блискуче склав свій іспит, але склали іспит і преса, і «Січ», а особливо наша свідома інтелігенція».
«Бюлетень Пресової Служби Карпатської України» доніс до нас свідчення одного з німецьких журналістів-спостерігачів: «Мені доводилося переїжджати через багато сіл, у яких маяв білий прапор. Я бачив, як селяни з захопленням в очах дивилися на той шматок полотна та поглядали на мене, немов би хотіли сказати: «Видиш нашу гордість, чужинце». Ви повинні гордитися національною свідомістю вашого простолюддя».
Ще один діяч Карпатської України Вікентій Шандор згодом констатував: «Вибори були і наріжним каменем у психології закарпатського населення. Вони укріпили в нім почуття самовпевненості, власної сили і права, якого наш народ був позбавлений довгими віками. Це почуття було тим яскравіше, що народилося у свідомості карпатського русина, якому мадярська феодальна система перед Першою світовою війною готувала національний похорон... Ця найбільш занедбана вітка українського народу виявила себе свідомим членом української нації».
Вирішальною мірою успіх кампанії спричинився тим, що українські патріоти пішли єдиним продуманим списком, як тепер сказали б, мегаблоком. За тих історичних обставин це була єдино правильна стратегія і тактика. Але чи тільки за тих?! Ми дуже далекі від того, щоб ідеалізувати події майже сімдесятирічної давнини, котрі, безперечно, не могли цілком відповідати нинішнім демократичним стандартам. І все-таки... Чи набрали би ті ж самі кандидати таку велику кількість голосів, якби йшли так званими «паралельними потоками» і розумували би про переваги кількох блоків над одним? Однозначно — ні. Коли б тодішні політики почали прилюдне обговорювання різних програмних нюансів, демонструвати перед виборцями свої численні тактичні розходження, перетягувати ковдру, результат справді був би не 93, а 45 відсотків. На щастя, цього не сталося. У вождів вистачило мудрості продемонструвати не те, що їх виокремлювало, а те, що єднало.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
