Філософ західної брами раю

      Звучить бароково або ж кучеряво як усе, що може бути написане на асоціативному відчутті, пов'язане зі Львовом. А Тарас Возняк — якраз випадок символічний. У своїй раціональності. Та ірраціональному висліді. Це якраз той випадок, коли людина стала творцем власної долі як певного мисленнєвого продукту. «Совок» усіх нас форматував під сірий, невиразний побут такими ж сірими й невиразними істотами без майбутнього. Тому й колаборація чи, радше, співіснування з режимом було такою панщиною, яка, слава Богу, в свої останні роки не вимагала вже людських душ — режим влаштовував простий мовчазний труд. Правда, без зайвої ревізії совєтської ідентичності. Саме тоді і виникали постаті на зразок Возняка. Ті, хто мовчки випроектовував нову українську (несовєтську) ідентичність. І через тексти. І через комунікацію, тобто середовище. В цьому було багато інтуїтивізму. Ми так мало знали немарксистської філософії, а серед заборонених книг була навіть Біблія як основний ключ для розуміння всієї сучасної культури, що тільки через середовище й колективну інтуїцію ми десь навпомацки вишуковували шлях.

      Тільки комунізм почав потроху тріщати, Возняк пішов на крок дивний, але, як показав час, несподівано продуктивний — він створив не відверто визвольницький часопис «Ї» , а своєрідну інтелектуалістську лабораторію. Поряд із «Ї» у Києві та Львові чи Житомирі з Харковом час від часу щось виникало. То «Слово», то «Пост-Поступ», то «Авжеж!». То ще якісь «Українські проблеми». Але Возняка проект виявився не просто живучішим — він виявився найконцептуальнішим. Він вийшов поза межі Львова та й України. На орбіті «Ї» засвітились легендарні постаті світового калібру. Семінари й конференції проекту стали одним із найсерйозніших дискутивних майданчиків україно-європейського прикордоння.

      А тепер про долю. Знов про долю. Тобто «совок», на щастя, переконавшись у безперспективності Возняка, залишив його на самопоїдання. Але раціональний розум та любов до Гайдегера і Канта (є щось у цьому Вознякові німецьке) дали Возняку змогу зверстати себе на свій власний розсуд саме таким, яким власне ми його й знаємо і любимо.

      Зберегти себе для Української України! Встояти перед «совковими» кар'єрними спокусами! І тихо під'їдати систему. Навіть невірою в неї. І вірити в Україну. В п'ятдесят років людина знає, в яку Україну вона вірить. Чомусь мені хотілося назвати цей текст приблизно так: «Раціональний філософ ірраціонального міста», чи, може, ірраціональної країни, а тим паче ірраціонального народу. На шевченківський кшталт «не називаю її раєм» хотілось якось сухіше й скромніше, але міняється все. І Львів у цім мало! райському раю, і вже точно мало! російському (ну дуже мало!) є велико! західними воротами. Західною брамою раю. Силою розуму й таланту своїх митців і мислителів. Бо вони є носіями свобод. Як мінімум чотирьох свобод. Для того щоб кожен почувався людиною.

      Нас усіх «совок» прирікав на невідомість, забуття на довічну закомплексованість представника вторинної нації. Якби ж то можна було гукнути «Всі на боротьбу з вторинністю!», і перемога була за нами. Але шлях цей довгий. Як Велика Китайська стіна. Відгородитися від минулого, від вічної нензи й розпачу взагалі то можна. Муром розміром із Великий Китайський. Правда, якщо замість цеглинок у ньому будуть прочитані кожним українцем томики журналу «Ї», створеного й редагованого нині і прісно істинно філософського віку Тарасом Возняком.

Володимир ЦИБУЛЬКО.