В'ячеслав Завальнюк: Якщо збірній України треба пройти через такий сором, то куди ж я подінуся з підводного човна, в якому народився?

      На чемпіонаті світу з хокею, який підходить до завершення у Москві, збірна України закінчила виступи ще в понеділок, причому вкрай невдало — команда вилетіла з вищого дивізіону й наступного року виступатиме в першому. Суперниками «синьо-жовтих» будуть команди Угорщини, Японії, Литви, Естонії та Хорватії. Головною причиною провалу на ЧС-2007 у таборі нашої збірної називають недобір кваліфікованих майстрів, які не грали на світовій першості через можливі проблеми з легіонерським статусом у своїх клубах у Росії.

      Одним із небагатьох майстрів, хто за першим викликом завжди з'являвся у національній команді, є В'ячеслав Завальнюк. Намагаючись допомогти збірній, захисник приїздив на збори до Києва із перебитими пальцями, зламаною ключицею, на ногах, що ледь згинаються, не кажучи вже про вибиті зуби. І на нинішньому чемпіонаті світу Слава, маючи проблеми зі здоров'ям, зіграв також, як кажуть, на «морально-вольових».

      Ця невдача збірної для вихованця школи «Сокола» була особливо прикрою, оскільки нещодавно він, вдруге ставши чемпіоном російської суперліги, прийняв рішення завершити кар'єру гравця. Саме сумні ноти переважали у голосі 32-річного спортсмена, коли у вівторок ми зустрілися з ним у московських Сокольниках за кілька годин до того, як наша команда взяла курс на Київ. Залишивши дружину й сина у кав'ярні, приємний у спілкуванні і вдумливий хокеїст поділився своїми мiркуваннями з кореспондентом «УМ».

«Після поразки австрійцям я пережив шок і досі відчуваю внутрішнє спустошення»

      — В'ячеславе, ще перед чемпіонатом світу було зрозуміло, що нашій збірній цього разу доведеться як ніколи сутужно. Чому ж усе ж таки не вийшло вижити у вищій лізі?

      — Надія, що вдасться викараскатися, жевріла до останнього, адже на один вирішальний бій може налаштуватися будь-яка команда. Приреченості у нашому таборі не спостерігалося — кожен нормальний спортсмен, якщо є хоча б один відсоток шансу на успіх, має за нього хапатися й битися. Якби ми з Данією зіграли так самовіддано, як із норвежцями, то, переконаний, навіть нинішнім далеко не зірковим складом могли виграти і залишитися в групі А. Хіба що трохи б краще діяли воротарі — це мало додати команді впевненості.

      Але я не можу нікого звинувачувати — кожен грав у свою силу. На жаль, цього виявилося замало. Можливо, австрійці дещо й переважають наших гравців у майстерності. У будь-якому разі, після Норвегії нам на останню гру з Австрією просто не вистачило сил і емоцій.

      — Деякі хокеїсти аж надто спокійно сприйняли цю поразку...

      — Можу сказати за себе — я пережив шоковий стан і ще й досі відчуваю внутрішнє спустошення. Стільки здоров'я віддали збірній — невже все це було даремно?.. Я не хочу плакатися, але заради збірної ми билися й отримували травми, лікувалися за свої гроші, втрачали контракти у російських клубах, тоді як Федерація хокею України казала: «Дякуємо, приїжджай наступного разу».

      Перед цим чемпіонатом лікарі мені заборонили не те що грати, а просто робити різкі рухи й нахилятися. Але я обіцяв виступити за збірну і дотримав свого слова.

      — Який чинник можна назвати основним у невдачі збірної України: слабкий склад, тренерські прорахунки? Чи травма у першому матчі основного воротаря Ігоря Карпенка?

      — Оцінювати тренерську роботу я не звик. Розумієте, команда — це наче сім'я, і те, що в ній відбувається, має залишатися всередині. Думаю, головна причина — відсутність гравців російської суперліги. Зрозуміло, що у команд Росії чи Фінляндії ми б не виграли, але потрібний матч із данцями досвідчені хлопці, які мають вагон майстерності, витягли б до потрібного результату, як робили це упродовж дев'яти років.

      З усього цього напрошується глобальний висновок — треба вирощувати гравців високого рівня, бо зараз поповнення для збірної фактично немає. Хоча от у команді шкодували, що не взяли до Москви молодого, який непогано проявив себе у підготовчий період (харків'янина Єгорова. — Авт.).

«Грали не за гроші, а за країну»

      — Як ви все-таки ставитеся до рішення легіонерів не їхати у збірну?

      — Це їхній особистий крок, на який кожен має свої причини. І я не маю права засуджувати хлопців. Насправді ж невдача все-одно випливає з ганебного стану хокейного господарства України. Ми багато років утримували збірну в еліті, але нескінченно тривати так не могло — колись це мало статися, питання було лише в часі. Хоча саме зараз наш виліт виглядає дещо парадоксально. Вісім років ми виступали за збірну безкоштовно, а катастрофа сталася у той момент, коли до керма ФХУ прийшли серйозні люди з далекоглядними планами і бажанням підтримувати хокей фінансово.

      Російські журналісти питали, чи не соромно мені грати за збірну, яка програє із розгромними рахунками. Але я народився в Україні, там моя Батьківщина. І якщо моїй команді треба пройти цей шлях через сором, то це й моя доля, нікуди я не дінуся з підводного човна.

      — Що вас змушувало приїздити до збірної навіть із травмами — патріотизм?

      — Можна це назвати як завгодно. Я виріс на цій землі, і навіть не уявляю, що можна чинити по-іншому. Своєю грою намагався допомогти тому, щоб хокей в Україні не вмирав. Хотілося радувати своїх рідних, знайомих, вболівальників.

      На жаль, зараз усі ми засмучені. Але треба брати приклад з інших країн: Данія, Японія, Австрія мають свої чемпіонати, а український хокей тримається на одній команді. Російська преса із сарказмом навіть написала, що гравці «Сокола» вночі підпрацьовують таксистами. Ця образа недалека від істини, бо нинішня зарплатня у команді курам на сміх.

      — Крім невдач, у нашої збірної є й приємні спогади. Ви провели у команді багато років. Коли вона виступала найкраще?

      — Найпотужніше збірна України виглядала на Олімпіаді у Солт-Лейк-Сіті, коли вдалося зібрати всіх найсильніших гравців, та й із мотивацією все було в порядку. Команда грала пристойно — лише трохи забракло, щоб потрапити до чвертьфіналу, бо, розбивши Швейцарію і Францію, поступилися з мінімальним рахунком білорусам.

      — Те, що зараз збірна не втрималася у вищому дивізіоні, не вплине на ваше рішення завершити кар'єру?

      — Навряд чи. Даю 99 відсотків, що свого рішення я не зміню. Хоча в нашій країні немає стабільності і важко щось передбачити. Це, до речі, найбільш неприємно для всіх людей. Якщо нагорі більше двох років не можуть поділити владу, то цей хаос відбивається на всьому в Україні.

      — Якось ви казали, що було б добре, якби всі вихованці «Сокола» завершували кар'єру в Києві, повертаючи борг рідній команді. У вас не було думок провести бодай сезон у «Соколі»?

      — Часом такі думки мигтіли у голові, але зараз я до них не повертаюся. Травми, особливо в цьому сезоні, замучили — весь рік у мене щось боліло, і доводилося виходити на лід на уколах. То шайба влучить в обличчя, то перелом кістки, то зв'язки порвалися, то ще щось — таке життя спортсмена. Хіба що чемпіонство з «Металургом» дещо згладило негаразди зі здоров'ям.

«Піднімати український хокей є кому, але потрібна підтримка Президента»

      — Оголошуючи про завершення кар'єри, ви сказали, що збираєтеся допомагати відроджувати український хокей, в якому за останні роки намітився застій. Як саме плануєте допомагати?

      — Справді, такі плани є, але поки що про якісь конкретні кроки не йдеться. Зараз я хочу місяців три відпочити, переосмислити  пережите за кар'єру гравця. Після цього, можливо, спробую підключитися до роботи. Хочеться вірити, що нове керівництво федерації серйозно намірилося взятися за справу. Президент ФХУ Анатолій Брезвін, на відміну від свого попередника, приїздив вболівати за нас на чемпіонат світу. Звичайно, він був засмучений результатами, як і всі ми, але заявив, що опускати руки не збирається — проекти будівництва льодових палаців, відродження дитячих хокейних шкіл, «Сокола» будуть втілені в життя. Спорт — це здоров'я нації; створюючи ковзанки, ми заберемо від негативного впливу вулиці тисячі хлопчаків.

      У деяких газетах уже з'явилися «качки», ніби Завальнюк будуватиме ковзанки. Але я не маю таких грошей. Я хочу допомогти своїми знаннями, досвідом, а зацікавлених людей, сподіваюся, допоможе знайти пан Брезвін. Насправді це не так уже й важко — у тій же Росії чи не всі клуби побудували нові палаци. Бізнесмени можуть посприяти появі ковзанок, а от утримувати дитячі школи повинна держава. Приклад у цьому можна брати навіть із таких не надто хокейних країн, як Хорватія, Угорщина, Словенія, де чи не в кожному великому місті на бюджетні кошти функціонує ковзанка. Підтримка має йти з самої гори — від Президента, уряду, місцевої влади. Як, скажімо, Путін дав зелене світло міністрові спорту Фетисову у Росії.

      — Для нових шкіл потрібні тренери. Де ми їх візьмемо?

      — Сам я тренером бути не збираюся, хоча останніми роками керманичі команд зверталися до мене за порадами. Але є розумні хлопці, які в найближчі роки повісять ковзани на цвях і не проти взятися за виховання юних хокеїстів. Я знаю, що воротар Костя Симчук дуже хоче працювати дитячим тренером; Олександр Савицький, В'ячеслав Тимченко, Юрій Гунько можуть спробувати себе у цій ролі. На мою думку, вони вольові й розумні люди, мають великий досвід. Таку унікальну людину, як Юрій Шундров, треба повернути працювати на Батьківщину.

      — Ви самі кажете, що молодих виконавців у нас обмаль. Яким же шляхом рухатися: запрошувати хокеїстів з-за кордону, як білоруси, і чекати, поки свої підростуть?

      — А чому б і ні? Не треба знову винаходити велосипед, хоча не варто й сліпо копіювати чужий досвід. Мусимо зважити на наші реалії, запозичуючи все найкраще з інших країн і доповнювати його своїми напрацюваннями. Важливо мати свій національний чемпіонат. Можливостей для цього, мені здається, в Україні значно більше, ніж у тій же Білорусі.

«Перейшовши із «Сокола» до московського «Динамо», я наче злітав на Марс»

      — Славо, обертаючись назад, що ви найчастіше згадуєте з хокейного життя?

      — Цікавого було багато. Наприклад, вразив контраст, коли з «Сокола», де я отримував 100 доларів зарплатні, приїхав у московське «Динамо». Різниця величезна, небо й земля — це мало сказано. Я наче злітав на Марс. Там лише премія за одну перемогу становила 400 доларів... Я протримався десять років у російському хокеї, а це дорогого варте. Мене й зараз кликали у московські клуби, але туди я вже не поїду.

      Шкодую, що не вдалося пограти у НХЛ. У 1991 році молодіжна збірна СРСР виграла 14 із 15 матчів за океаном, і багато з нас потрапило на олівець до скаутів НХЛ. Команда тоді була видатна — росіяни Гончар, Брилін, Буре-молодший, Кривокрасов, Назаров, українці Симчук, Савенко, Вологжанінов, Алексєєв. Мене мали поставити на драфт, але в Києві умовили пограти ще рік за «Сокіл». А там я отримав важку травму плеча й пропустив майже весь сезон. За океаном подивилися на мої статистичні показники і вже не кликали. Але, мабуть, так було треба. Все, що трапляється, трапляється на краще.

      — А з того, що було поза хокейними майданчиками?

      — У 1991 році вразило Токіо, де побував із збірною СРСР. Японія — це зовсім інший світ. От якщо збірній України доведеться грати на чемпіонаті світу там, то, може, й повернуся в хокей (посміхається).

      Подобалося мені й родині жити у Пітері — гарне місто, люди добрі, хіба що клімат там трохи підводить. А найвірніші вболівальники — у Новосибірську: хоч яке б місце посідала команду, палац на шість тисяч місць майже завжди заповнений ущерть.

      — Але в Україну тягнуло постійно?

      — Я обожнюю Київ до нестями, хоча останнім часом місто міняється не в кращий бік. Стало більше нестабільності, маніфестанти розвели безлад, важко з дитиною просто прогулятися вулицею. У нас зараз якось неспокійно — боюся кудись відпустити хлопця самого. А хочеться, щоб люди були добрішими й веселішими, жили краще, культура відповідала європейському рівню...

«Починав кар'єру розбишакою на Шулявці»

      — Що найважче у професії хокеїста?

      — З людської точки зору — жити без родини. Хоча дружина до народження другого сина завжди їздила зі мною, підтримувала мене у важкі моменти. А з ігрової — кожен день на тренуваннях і в іграх доводити свою кваліфікацію. Важко переживав травми, коли два місяці лежав у гіпсі, весь зашитий і думав, чи зможу знову грати.

      — Діти вашим шляхом не підуть?

      — Менший поки що в садок ходить, а от старший уже захопився хокеєм. Хоча я не бажав би йому своєї долі — надто важкий цей хліб.

      — А ви самі як потрапили в хокей?

      — За це маю дякувати другу дитинства Гені Рябоволу, який зараз працює в запорізькому футбольному клубі «Металург». Ми росли в одному дворі на Шулявці, і він раніше за мене почав займатися хокеєм. Я був кремезним й активним хлопцем, постійно у щось грав і частенько бився з іншими, от Гена й знайшов застосування моїй енергії, порадивши батькові віддати мене на хокей.

      — Старший син жив із вами в Росії. Не важко йому було після цього йти до української школи?

      — Спочатку було наче смішно. Коли Микита років у п'ять почув українську мову, то спитав маму: «Та бабуся розмовляє французькою чи англійською?». Зараз він уже в третьому класі і чудово говорить українською. Я сам українець і поважаю народні традиції, але за роки життя в Росії вже трохи підзабув мову. Вважаю, що будь-якою мовою треба говорити чисто, без домішок з інших мов... Мені сумно, коли через мовні проблеми сваряться, адже головне — щоб усім жилося добре, а в іншому можна знайти компроміс.

      — Що зараз хочеться зробити з того, що не вдавалося за час активних виступів?

      — Дуже багато всього. Наприклад, з'їздити до родичів дружини в Одесу, прогулятися по Дерибасівській, бо досі я в цьому місті провів лише кілька годин. Та просто погратися зі своїми хлопцями на траві у футбол. Добудувати дачу, з якою вовтужуся вже шість років. Сходити порибалити з друзями й батьком, з яким ще ніколи не вдавалося вибратися на річку...

СПРАВЖНІЙ БОЄЦЬ

      — В'ячеславе, на чемпіонаті світу в Москві ви стали одним із найгрубіших гравців — 35 хвилин штрафу за шість матчів. Як ви ставитеся до бійок на майданчику?

      — Сам я їх не починаю, але, якщо хтось полізе, відступати не буду, і пощади суперник хай не чекає. У Москві я ледь не побився з данцем після сирени, але то він мене провокував. Хоча, визнаю, суперники не винні, що ми грали погано...

ДОСЬЄ «УМ»

В'ячеслав Завальнюк

Професійний хокеїст, амплуа — захисник; на ЧС-2007 у Москві діяв також на позиції нападника.

      Народився 10 грудня 1974 р. у Києві.

      Виступав за київський «Сокіл», російські «Динамо» (Москва), «Нафтохімік» (Нижньокамськ), «Металург» (Новокузнецьк), СКА (Санкт-Петербург), «Крилья совєтов» (Москва), «Сибір» (Новосибірськ), «Сєвєрсталь» (Череповець), «Металург» (Магнітогорськ). Чемпіон Росії 1996 і 2007 рр., срібний призер 1999 р. Срібний призер Євроліги 1997 р.

      Виступав за молодіжну збірну СРСР. За збірну України у 1993—2007 рр. провів 109 матчів. Учасник Олімпійських ігор 2002 р. На ЧС-2007: 6 матчів, 3 результативні передачі, 35 хвилин штрафу, корисність «-5».

      Майстер спорту міжнародного класу.

      Перший тренер — Віктор Чибірєв.

      Зріст — 182 см, вага — 90 кг.

      Одружений, має двох синів (9,5 і 2,5 року).