Уматеріалі «Прапор над рейхстагом піднімали українці Петро Щербина та Олексій Берест» 12 травня 2005 року «УМ» розповідала про нові подробиці, як піднімали прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні, й учасників для нагородження. Доста підстав вважати, що в герої тоді «допускали» за... національною ознакою: потрібні були Сталіну і його кремлівському оточенню росіянин та грузин — дайош Мілетона Кантарію з Михайлом Єгоровим! Достеменно ж відомо, що у поданні на присвоєння звання Героя Радянського Союзу поміж ста бійців 150-ї дивізії значилися прізвища й українців Олексія Береста і Петра Щербини. Це засвідчують десятки архівних документів, у тому числі й виступ командира 150-ї дивізії генерал-полковника В. Шатилова на нараді учасників штурму рейхстагу й істориків, яка відбулася 15—16 листопада 1961 року з ініціативи редколегії енциклопедичної «Історії Великої Вітчизняної війни». Текст виступу комдива і ще з десяток нових історичних документів у квітні на адресу корпункту нашої газети у Запорізькій області надіслав читач «УМ», пенсіонер Станіслав Іванісов. Прізвище цього невтомного дослідника української минувшини з придніпровського села Скельки Василівського району я із вдячністю згадував і навесні 2005 року, готуючи згадану вище публікацію.
«10 травня 2007 року виповнюється чотири роки, як я почав збирати відомості про Петра Щербину й Олексія Береста, — розповідає Станіслав Михайлович. — Добуті останнім часом матеріали дають ще більше підстав вважати: невстановлення історичної справедливості щодо Петра Щербини, уродженця нашого села, принижує не заслуги мого земляка перед своєю Батьківщиною, а престиж України як держави, що прагне гідного місця у міжнародній спільноті. Написав я про це і у своєму листі до Президента Віктора Ющенка».
До кого тільки не звертався «впертий» дослідник історії; в переліку адресатів — президенти України і Росії Леонід Кучма і Володимир Путін, голови парламенту Олександр Мороз і Володимир Литвин, нардепи Сергій Соболєв, Володимир Бронніков і Володимир Яворівський... Клопотальник із болем констатує, що одержав лише кілька ділових відповідей — зокрема від письменника Яворівського; решта своєю мовчанкою засвідчили, які вони насправді «патріоти України» і «борці за справедливість». Пенсіонер витратив купу грошей на поїздки по Україні і в Росію, на сотні телефонних дзвінків і майже марне листування з бюрократами. «Як не важко було, проте я таки зібрав достатньо грунтовний матеріал», — констатує пан Станіслав. І з розпачем додає, що «потім доводилося годинами висиджувати під різними службовими кабінетами, аби передати цю інформацію чиновникам. Жоден iз них не сказав, що Петро Щербина не заслужив звання Героя України бодай тепер, посмертно! У телефонній розмові зі мною донька Олексія Береста Ірина дивувалася, що напарник її батька й досі не визнаний в Україні Героєм офіційно!».
Обставини, за яких держава віддала належне Олексію Бересту, додають оптимізму пану Іванісову. Він переглянув про Щербину і Береста всі телепередачі й фільми. Копію одного з них він попросив у продюсера — і той вислав! Інтерес викликала розповідь одного з документалістів про те, що 25 квітня 2005 року з Адміністрації Президента він одержав відповідь («Підстав для присвоєння звання Героя України немає»), а вже 6 травня таки вийшов відповідний Указ глави держави (Героєм України посмертно два роки тому став, як відомо, лише Олексій Берест). Перебуваючи в Криму, Віктор Ющенко прочитав і зважив на публікацію однієї з газет про справжніх прапоропідіймачів; цілком вірогідно, що ознайомився Президент і з першим листом пенсіонера Іванісова, відправленим із Запоріжжя 24 лютого 2005 року. «Тоді я клопотав за трьох, бо не знав, що Петро П'ятницький був громадянином Росії, — каже мій співрозмовник. — Уточнивши це у своєму новому зверненні до Президента України, я доклав нові матеріали. Тепер подвиг Щербини підтверджено ще й фотодокументами: на першому плані він і на східцях рейхстагу, і поміж учасників штурму рейхстагу, скликаних до Москви на нараду в 1961 році. Прикро, що після виходу книги Миколи Ямського «Кто брал Рейхстаг. Герои по умолчанию» (московське видавництво «ОЛМА ПРЕСС») неможливо одержати матеріали з деяких архівів Москви і Подольська. Маю в Росії друзів-помічників, однак на міждержавному рівні це не склало б таких проблем. Хоча Росії і сьогодні історична правда не вельми потрібна».
Станіслав Іванісов нагадує, що прізвище Щербини значилося у трьох поданнях на нагородження ще в 40-х і 60-х роках, що наразі клопочеться про присвоєння своєму земляку звання Героя (посмертно) і держадміністрація Василівського району. «Ваше звернення направлене до Запорізької обласної держадміністрації, — прийшла звістка з Києва. — Питання про присвоєння Щербині П.Д. звання Героя України може бути розглянуте і підтримане комісією з державних нагород і геральдики лише за умови, що його заслуги і героїчні вчинки в роки Великої Вітчизняної війни не були належним чином відзначені за період Радянського Союзу».
«Належним чином не були!» — певен Станіслав Іванісов. Такої ж думки і мої земляки — як «маленькі» запорожці, так і керівники регіону. Зірку Героя тоді Петро Щербина так і не одержав, а радянський орден Червоного Прапора — лише дещиця того, чим держава мала б оцінити подвиг героя-прапороносця. Відповідні документи зібрані, відтак слово — за столицею.
