Парк довкола монумента з жінками переяславцi називають «острів Лесбос».
Святкування і відзначення — це дві великі різниці, чи не так? У майже дворічної давності указі президента Кучми йшлося про відзначення 350-річчя Переяславської ради, сьогодні на урядових зібраннях обговорюється підготування до святкування цього «ювілею», про що урочистим голосом повідомляє дикторка по радіо. На червоному (бо неділя) аркуші «Народного календаря» за 18 січня 2004 року читаємо: «350 років тому Переяславська рада ухвалила об'єднати Україну з Росією». І далі — слова Шевченка, які поет писав «зовсім не про це»: «Чи є що краще, лучче в світі, як укупі жити, братам добрим добро певне пожить, не ділити?». Упродовж 33 років «Народний календар» упорядковує Анастасія Онищенко, з них всього 12 — незалежних. Утім тематика і лексика календаря з кожним роком все ближчає до «звичного стану речей». Хто привчив до такого стану і постійно про нього нагадує? Відповіддю може стати роз'яснення співробітниці Російського медіа-центру в Києві, де минулої суботи відбувся «круглий стіл» «Переяславская рада 1654 года: Поиск общего видения истории. Позиция украинских и российских ученых»: «На самом деле мало журналистов хотят писать о Переяславской раде, а ведь юбилей приближается. В Украине был учрежден государственный оргкомитет во главе с Дмитрием Табачником, но он, кажется, так и не собирается ничего делать. И мы хотим через прессу расшевелить государство, чтобы праздновали поактивней».
Зачитуючи привітальне слово від посла Черномирдіна у момент відкриття «круглого столу» у Російському медіа-центрі, співробітник Посольства РФ Дмітрій Ліхачов зазначив, що «российское правительство приделяет большое значение этой проблеме», потім відразу ж спохопився і додав: «исторической».
Уся «дискусія» за «круглим столом» точилася довкола, вочевидь, світила російської науки — професора Московського державного університету Міхаіла Дмітрієва (всього з Росії медіа-центр запросив двох учених — Дмітрієва і доцента Новосибірського педагогічного університету Тетяну Опаріну). А основною тезою його емоційного виступу стало ледь не містичне «нерозуміння між католиками і православними». Саме воно призвело до братерського переяславського єднання. Ще більше здивували тих, хто принаймні тримав у руках архівні документи XVII століття, розлогі розмисли цього представника історичної освіти РФ про «православний народ», уявлення про який нібито заволоділо умами і душами українців за кілька років до Переяславської ради (до того дивного «народу» чомусь вибірково входили тільки українці, росіяни і білоруси, оминаючи болгар, румунів і греків). Як і слід було сподіватися, діалог між російськими та українськими вченими замінили монологом пана Дмітрієва, що час від часу переривався «кричущими» питаннями-запереченнями. Учений демонстрував свої виняткові артистичні й мовленєві здібності, так необхідні для телеведучого або ді-джея. Його наукова лексика вражала дивними словесними витворами, як-от: «общая, а теперь делящаяся память»...
Групу «місцевих» на «круглому столі» представляли давні друзі медіа-центру. Колишній викладач «наукового атеїзму» Василє Арістов розповідав про села Слобожанщини XIX століття (коли суворе око церковної цензури пильно стежило за тим, щоб не було відхилень від затверджених синодом правил) — тоді, мовляв, усі: й українці, і росіяни — молилися в однакових церквах, і чому б ото тепер піднімати питання відмінностей?.. Член «Исторіческого общества» Євгеній Безродний закликав урочисто святкувати «тріумфальний день» 18 січня і обурювався, що немає «загальної точки зору» на історію. Показуючи на книгу «Переяславська рада 1654 року», що вийшла друком у видавництві «Смолоскип» (підготовлена інститутами НАН України та Києво-Могилянською академією), пан Безродний застеріг: «Перед вами книжка на 890 сторінок, відомо, хто її видав і на що запрограмовані автори цієї роботи...» Координатор групи «Союз Украины, Белоруссии и России» Григорій Ричагов добре поставленим голосом вимагав від присутніх більшої уваги до ідеї Великої Росії, бо ж і досі йдеться про гілки російського народу як про якісь окремі етноси — український і білоруський... Честь своєї нації як науковоспроможної намагався відстояти завкафедрою історії Росії Київського університету імені Тараса Шевченка В'ячеслав Мордвінцев, оперуючи хоч і напівреальними, але ж фактами, однак пропонував «не піддавати остракізму термін «воссоєдінєніє». А один з «дослідників» договорився до того, що «московський цар дарував Хмельницькому і старшині герби й печатки», хоча добре відомо, що на той час Московська держава не мала гербової традиції. Вчені з інститутів історії та археографії НАН України (Ярослав Федорук, Віктор Брехуненко, Юрій Мицик, Тарас Чухліб, Володимир Маслійчук) видалися на «круглому столі» оазами серед цинічної пустелі з логином «Для нас усе раз і назавжди вирішено». І якщо українські дослідники спиралися на реальні факти й історичні джерела, то російські та промосковськи налаштовані — на офіційну ідеологію, виказуючи гідну співчуття скутість думки. За винятком одиниць, вони досі розглядають Переяславську раду та її наслідки з погляду «російської державності», але не з точки зору правової, наукової чи звичайної людської.
У поняття Переяславської ради Росія і Україна у XVII столітті вкладали різний зміст. Ми сьогодні не можемо знати всього, що думала і писала про неї українська еліта. Адже гетьманський архів у ніч знищення Батурина вивезли московські війська. Відомо, що Богдан-Зиновій писав: «Як за князів... Русь простягалася по Львів, Холм і Галич, так і я на тому стою»; «Я єстем самодержець руський». Українське козацтво пов'язувало себе з княжою традицією, а Хмельницький виношував династичні наміри. Але треба було пройти етапи узаконення державності. І для цього потрібне було визнання сусідами. Росії ж потрібне було інше.
У 1649 році було введене кріпацтво у Московській державі, звідти на звільнену від магнатів Гетьманщину почали тікати селяни. І чи думали українці, що російське кріпацтво краще, нiж було польське? 1654 року московське посольство збиралося провести перепис населення в Гетьманщині, аби знати, скільки і яких можна взяти «з регіону» податків. За життя Хмельницького така мрія не втілилася, але 1658 року перепис усе ж здійснили. У 1658—59 роки відвирувала українсько-російська війна з Конотопською битвою, Росія перемогла, податки почали збирати і рекрутів до московського війська набирати. Україна стала базою для здійснення подальших російських завоювань.
Що ж до церкви — на час Переяславської ради Україна підпорядковувалася Константинопольському патріархатові з митрополичим престолом у Києві. Союз із Росією тяг за собою підпорядкування Московському патріархові й сплачування йому податків. На той час цього патріархату у світі вже ніхто не визнавав. Проте листування Богдана Хмельницького з російським патріархом Никоном свідчить, що владика взяв найактивнішу участь у Переяславській раді. Адже був перейнятий ідеєю встановлення всесвітньої православної монархії під верховенством російського царя. Після посвячення він виголосив знамениту промову, у якій, звертаючись до Бога, просив розширити Московську державу «від моря і до моря і від річок до кінця всесвіту, на чолі якого цар-самодержець сяяв би, як сонце посеред зірок». Для цього патріарх збирався реформувати російську церкву, наблизити її до грецької та української. Запрошував учених київських ченців. Але російське духівництво і бояри не сприйняли оновлення, і врешті Никон втратив патріарший престол. Як зазначає доктор історичних наук, заввiдiлу Iнституту української археографiї та джерелознавства Юрій Мицик, Хмельницький мав план створення християнського державного об'єднання для боротьби з Османською імперією. Він надсилав послів до греків і болгар, збирався залучити до цього чехів. Але Росія зрадила союз, підписавши сепаратний договір з Польщею. Москва всупереч канонам підпорядкувала собі Київський патріархат. Відомо, що за такий дозвіл Константинопольському патріархові заплатили з царської казни 200 золотих і 120 соболів. «1656 року наше духівництво відмовилося присягти Москві, — розповідає Юрій Мицик. — Митрополит Сильвестр Косів плакав, втрачав свідомість, знав, яке горе несе Москва. Але через 30 років після Переяслава була інша ситуація, Україна вже залежала від царя, економічний і військовий потенціал був підірваний. У таких умовах було легше нав'язати волю Москви у церковному питанні».
«Міф, названий Переяславською радою, був вкарбований у Російській державі на основі вже сформованого на той час міфу про Москву як «третій Рим», — каже кандидат історичних наук Ярослав Федорук. — Як єдиної спадкоємиці Києво-Руської спадщини і взагалі православного світу, котрий нібито став Римом після падіння Константинополя. Ця теорія почала розвиватися від кінця XV століття, за часів панування Івана Третього. Росія потребувала ще однієї легенди, яка підкріплювала б думку, що Києво-Руська спадщина належить саме Москві». 1659 року відбулася друга рада в Переяславі. На ній Олексій Трубецкой підсунув Юрасю Хмельниченкові 14 сфальсифікованих статей, видавши їх за «статті Хмельницького», а воєвода Шереметьєв поширив їх по всій підмосковській Україні. І тільки у ХІХ столітті фальсифікація була викрита. Директор Iнституту козацтва при Iнститутi iсторiї України НАНУ Тарас Чухліб нагадує, що «8 січня 1654 року в Переяславі не було укладено жодної угоди. 17 лютого Хмельницький послав до царя 23 статті й отримав відповідь — ратифікацію 11 статей і пунктів. Оригіналу тих статей не збереглося». Хмельницький не скликав Генеральну раду ні упродовж 1654 року, ні в наступні роки. Угода, не затверджена на козацькій раді, не мала юридичної сили в Україні. Цікаво, що Петро Перший, а згодом Сталін наказували знайти оригінали 11 статей. Однак пошуки «не увінчалися успіхом». «Одна із курйозних спроб поновити легенду, — каже Ярослав Федорук, — сталася у листопаді 1990 року, коли Борис Єльцин урочисто передав Леонідові Кравчукові «оригінали» статей Богдана Хмельницького».
Російський медіа-центр відкрив свої двері у Київ 26 листопада 2001 року за підтримки Фонду ефективної політики Глєба Павловського. Як сказав на відкритті посол Росії Віктор Черномирдін, центр допоможе скласти думку про процеси, що відбуваються у обох країнах, і взаємно наблизити країни одна до одної. «Ми впевнені, що в ході відкритого обговорення проблем за участі людей, які прямо впливають на прийняття рішень у цій сфері, вироблятимуться оптимальні підходи до формування зовнішньої і внутрішньої політики наших країн», — говориться у презентаційному бюлетні центру. А президент російського «Медіа-союзу» Олександр Любімов зазначав: «Ми відкрили тут російський медіа-центр, бо хочемо, щоб наші газети продавалися краще, наші програми дивилися краще».
Одне з завдань медіа-центру — інформаційна підтримка російського бізнесу в Україні. Не забуває центр і про високі матерії. Так, він став в Україні провідником конкурсу для російськомовних ЗМІ «Золотой глагол», премія якого у трьох номінаціях («О России с любовью», «Мы соседи» та «Великий могучий») складала по 50 тисяч гривень. У «шестьорку» переможців увійшли дві мешканки України. А цього літа, відразу по святі Незалежності, «кращі повітроплавальні команди України і Росії» під інформаційним крилом медіа-центру мали «Міжнародний спортивний переліт теплових аеростатів «Росія-Україна». Щоправда, Росія обмежилася Москвою, а в Україні «міжнародники» залетіли і в Донецьк, і в Запоріжжя, у Харків, Київ і Симферополь. Особливої ваги надали «осоружному» україно-російському кордону, присвятивши йому спеціальну акцію — «Дружба без границ».
Медіа-центр ще 14-15 листопада мав намір провести у Києві конференцію з туманною назвою «Переяславська рада у російській, українській і зарубіжній історіографії» (так, ніби російська — то не зарубіжна). Але з жовтня розпочалася низка «смолоскипівських» презентацій «Переяславської ради» по регіонах. Отож російська діаспора в Україні, відчувши брак наукових доказів своєї правоти, «перенесла» конференцію, пославшись на організаційні труднощі.
На сьогодні в Україні є два «переяславських» оргкомітети — офіційний на чолі з віце-прем'єром Дмитром Табачником і громадський, очолений академіком Миколою Жулинським. Офіційний, вочевидь, чекає святкувань, які влаштує йому Росія, а громадський діє: вийшла друком книга «Переяславська рада 1654. Історіографія та дослідження», у ході її презентацій відбулися наукові дискусії у Києві та Львові, інших університетських центрах України — Сімферополі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську, Луцьку тощо. Всюди, де бували з презентаціями київські науковці з академiчних інститутів історії та археографії і джерелознавства, їх чекали, пропонували налагодити постійні стосунки, обмін літературою. Інститут історії України НАНУ, Науково-дослідний інститут українського козацтва спільно з членами громадського комітету 12 грудня організували «круглий стіл», присвячений українсько-російським взаєминам, зокрема Переяславській раді. І хоча на цю зустріч з п'яти запрошених учених з Росії приїхали тільки три (Ігор Данилевський, Тетяна Опаріна, Тетяна Яковлєва), спілкування вийшло цікавим і, головне, демократичним. Ніхто з учених не праг веселого свята у день, що став для українцiв символом руїни. І якщо український люд на чолі з віце-прем'єром Табачником 18 січня усе ж телевізійно-радісно святкуватиме «тріумф» Переяславської ради — не сумнівайтеся, що їх для цього добряче «пошєвєлілі» Російський медіа-центр і посольство Російської Федерації.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
