«Циганська мадонна». (Фото Олександра ГОНЧАРОВА.)
У свідомості більшості з нас Закарпаття — такий собі сучасний Вавилон, де пліч-о-пліч живуть люди різних національностей та культур. Одним із «найгостріших» інгредієнтів тамтешньої «кухні народів» є цигани, чи, як вони самі себе називають, роми. Цигани мешкають у Закарпатті не одне століття. Але це, напевно, єдина етнічна група, чий побут і стиль життя з плином часу майже не змінюється. Ми переконалися в цьому, відвідавши циганське містечко на околиці Берегового.
Перше, що дивує у Береговому приїжджих з інших куточків України, то це... латиниця. Майже всі назви вулиць, вивіски на магазинах зроблені двома, а то й трьома мовами — українською, угорською та російською. Поруч із жовто-блакитним стягом на багатьох установах тріпочуть прапори Берегівщини та угорський триколор. Не менш строката й тамтешня кухня — знаменитий боб-гуляш (суп, що готують з баранини, свинини чи телятини, бобів, картоплі, тіста «чіпетке», паприки та інших гострих приправ) берегівськими гурманами поціновується на рівні з борщем, квасолевим супом чи мамалигою.
Але нашим пунктом призначення були не ресторани та кафе, а Окремий Хутір — саме так називається циганський табір, що здавна розташувався біля Берегового й став такою собі подобою індійських резервацій на карті України. Зауважимо, назва ця офіційна, про що свідчать записи в паспортах, от тільки основний документ є далеко не в кожного з тамтешніх жителів. Сказати точно, скільки чоловік проживає в общині, не зможе ніхто. Тут постійно відбувається міграція — хтось приїжджає, а хтось вирушає в мандри, й питанням про реєстрацію у паспортній службі заклопотані одиниці. Але, за приблизними оцінками, в Окремому Хуторі мешкає близько двох із половиною тисяч чоловік.
У представниць прекрасної половини табору одна мета — якнайшвидше завагітніти (а серед циганок цілком нормальним є народжувати першу дитину в 12—13 років!), щоб отримати гарантовані державою «підйомні» на новонародженого. Та розраховувати на соціальні вісім тисяч гривень можуть лише ті, хто має посвідчення особи. Тому в таборі не є дивиною, коли одна «мама в законі» допомагає іншим матусям якимись крихтами від «демографічної субсидії». А годувати справді є кого: 7—8 дітей у циганських сім'ях — не рідкість. Але наскільки великою є народжуваність серед циган, настільки ж жахливо виглядає статистика дитячої смертності.
Більшість тутешніх мешканців на життя заробляють собі тим, що збирають по всіх смітниках в окрузі та здають на заготівельні пункти металобрухт та макулатуру. Ну й, звісно, частенько відряджають своїх представників у «турне» по великих містах не лише України, а й сусідніх держав, аби ті заробили якусь копійчину звичним жебракуванням чи гаданням. За межами «резервації» про існування ромської общини зазвичай згадують лишень напередодні виборів, роздаючи пакети з продовольством і вбранням із секонд-хенду...
...У табір ми в'їхали з «парадного» входу — в цьому місці на прохання самих аборигенів, зведено цегляну огорожу. Оскільки сторонніх тут недолюблюють, наші «Жигулі» вiдразу оточило кілька чоловік. Першим у розмову вступив представник «барона» (у самого «барона» того дня були невідкладні справи, й поспілкуватися з ним нам не вдалося). Але, дізнавшись, що приїхали журналісти, та ще й у супроводі працівників міліції, нас залишили у спокої.
Коли ми вийшли з машини, відчуття було таке, ніби потрапили у якесь первіснообщинне плем'я. Майже всі «туземці», що траплялися нам по дорозі, незалежно від віку, мали страшенно брудні й водночас усміхнені обличчя. В уяві одразу постали кадри з фільму Кустуріци «Час циган». Пам'ятаєте, як головного героя фільму скрізь супроводжував індик? Територією Окремого Хутора теж бродять поодинокі кози та кури, худорба й швидкість пересування котрих свідчать, що вірогідність потрапити до казанка з окропом (не обов'язково хазяйського) у них не надто велика. А ще в містечку є з десяток коней (інакше щоб то був за циганський табір?)...
Пішки йдемо «центральною магістраллю» табору, вивіряючи кожен крок (щоб не наступити на розкидані скрізь кізяки й не бути збитим «зграєю» немитих і надзвичайно галасливих дітлахів) і з цікавістю оглядаючись навколо. Переважна більшість будинків хутора — це низенькі дощаті споруди, обліплені саманом або глиною. Деякі з них навіть не мають стелі — лишень так-сяк посаджений шиферний або жерстяний дах. З усіх «благ цивілізації» в Окремому Хуторі є лише електрика. Та й то до більшості осель вона проведена нелегально, оскільки за світло справно платять одиниці.
Коли ми зайшли до однієї з хиж, то посеред великої, але єдиної кімнати побачили вогнище, дим від якого, немов у юрті, через щілини в даху виходив догори. У кутку кімнати мерехтів чорно-білий телевізор, який, швидше за все, був ровесником 30—35-річних господарів оселі, що зібрали під своєю орудою декілька родин. Спочатку ромале не надто охоче відповідали на наші запитання, але коли ми подали замурзаній матусі, що годувала груддю кудлате маля, десять гривень «на молоко», бесіда значно пожвавішала.
Господарі обійстя без тіні смутку оповіли, що отак вони гуртом і мешкають уже років п'ятнадцять, їдять з одного казанка, разом виховують дітей. Зазвичай у такому «гуртожитку» хтось ходить «на роботу», збираючи все, що «погано лежить», і допомагаючи співмешканцям. Решта ж переймається тим, як віднайти власну «золоту жилу» — натрапити на картонно-паперове «родовище» чи «поклади» металобрухту, або ж звалище пилорамних відходів. Серед мешканців табору офіційно працевлаштовані одиниці. Багато хто з дітей зовсім не вчиться, та й ті, що відвідують ромську школу, яка діє в Береговому, навряд чи можуть похвалитися гарними знаннями.
Але от що дивовижно: незважаючи на нестатки, антисанітарію і відсутність елементарних зручностей, ці люди виглядають набагато оптимістичніше й щасливіше, ніж більшість пересічних громадян України. Недаремно кажуть, що жоден інший народ у світі не вміє радіти життю так, як цигани...
Заради справедливості варто сказати, що у таборі зустрічаються й люди, які одягнені більш-менш чисто, мають мобільні телефони, власні авто і порiвняно пристойне, хоча теж далеко не «люксове», житло. Але таких «багатіїв» серед таборян не більше двадцяти вiдсоткiв.
— Мешканці Окремого Хутора не ускладнюють нам оперативної обстановки, хоча не скажу, що наші взаємини безхмарні й безпроблемні, — каже начальник відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх УМВС у Закарпатській області Василь Фецинець. — Роми взагалі намагаються не втягувати у сімейні й внутрішньотаборові чвари правоохоронців. Але коли стається тяжкий злочин чи ми дізнаємося про тамтешню ситуацію в результаті оперативної роботи, то доводиться негайно втручатися. Звісно, більшість контактів правоохоронців із табором відбуваються за обов'язкової участі «барона». Цьогоріч було порушено шість кримінальних справ щодо мешканців табору, які примушували неповнолітніх займатися жебрацтвом, та ще кілька справ за втягнення у злочинну діяльність — зазвичай дрібні крадіжки. А щодо способу їхнього існування, скажу, що закарпатські цигани могли б жити трохи краще — хоча б так, як, приміром, живуть їхні одноплемінники у сусідніх Угорщині, Словаччині й навіть в інших областях України, але місцеві роми, напевно, не надто хочуть щось змінювати у своєму житті. Інакше з більшою наполегливістю шукали б роботу, намагалися дати хоча б елементарну освіту дітям. Але нас більше турбують не «корінні» мешканці табору, а їхні одноплемінники, які приїздять iз інших регіонів, можуть накоїти лиха, а за дві доби будуть уже десь у Києві, Ростові-на-Дону чи Москві. Спробуй знайти людину, в якої ніколи не було документів. І от тут свою роль відіграє «барон», який не хоче, аби до ромів міліція виявляла «надлишкову» цікавість, і тому інформує нас про прибуття «іногородніх циганів».
— Влада нам не заважає, не ображає, але й не дуже допомагає, — каже «представник барона» Шандор Гнатович Горват. — Коли виникають якісь проблеми з порядком, ми одразу телефонуємо до міліції, пишемо заяви. Хочете — вірте, хочете — ні, але дільничного міліціонера ми поважаємо не менше, ніж свого «барона». І ми, звісно, були б не проти, якби місцева влада посприяла нам із будівництвом доріг, iз матеріалами для ремонту житла. Громада Окремого Хутора зверталась навіть в Ужгород, але то були марні походеньки: там одказують, що нема фінансів. А заробити нам не дуже дають, бо не хочуть брати на роботу. Навіть за «совєтів» було легше — тоді працювали цегляні заводи, конеферми, на яких працювали цигани. Коли ті підприємства закрилися, стало набагато сутужніше. Але я вірю, що гірше вже не буде...
І справді, умови гірші, ніж зараз є у таборі, навряд чи можна уявити. Залишаючи Окремий Хутір, я думав от про що. Нині у світі величезною популярністю користується так званий етнотуризм, коли мешканці високорозвинених країн світу з задоволенням знайомляться з народними звичаями та побутом бушменів, пігмеїв чи новозеландського племені маорі. А циганський табір — хіба це не екзотика? За наявності відповідної реклами, напевно, знайшлися б іноземці, які захотіли б на власні очі побачити умови, в яких мешкають закарпатські цигани. Та ще й платили б за екстрим-екскурсії «живі» долари чи євро. От тільки гроші, які перепадатимуть общині (точніше — «барону») від цього бізнесу, навряд чи підуть на благоустрій поселення. Бути «царством злиднів» Окремий Хутір перестане лише тоді, коли зміниться свідомість хоча б половини його мешканців...
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
