«Таємниця». Лише вона одна... нас порятує

      Зазвичай, коли говорять про винятки з правил (незалежно від місця в соціумі, яке облюбували собі оті нахабні винятки), то промовляють імена цих винятків з якоюсь «високою таской, нєоб'яснімою словамі»... Ім'я Юрка Андруховича відкидає принаймні «тоску». На всіх екзистенційних рівнях. І самЕ це (отак-от: не сАме, а самЕ) є еліксиром вічної молодості для цього письменника. І для його читачів. Востаннє (рука в руку: «Прєвєд») я здоровкалася з ним років чотирнадцять тому при київській «Кулінарці», фактично на Майдані — тодішньому збіговиськові Дітей Божих: поетів. Поети — це було тоді збірне назвисько, достоту гумове, як і сам Майдан (про істинну місію якого тоді ще навіть не здогадувалися), яке вміщало всі напрямки і розгалуження позитивної пришелепкуватості; того, що я зараз вкладаю у шляхетне узагальнення: митець. Зрештою, від перестановки доданків сума, як відомо, «не туй во-во», не змінюється, себто... Юрко тоді пропонував, щоб я дала свої вірші для якоїсь прогресивної антології. Я посміхалася, а дати вірші, як завжди, «провтикала». Ну не до того мені було!

      Тепер у «кнайп-клюбі «Купідон», де за годину до концерту Андруховича (саме так: концерту) відбувалася пресуха, мені теж було не до того. Бо цього разу я прийшла сюди з цілком конкретною метою: послухати Патріарха. Патріарха, який скромно починав персональне завоювання Європи, пропонуючи свої тексти посеред інших. Але прагнув перемоги він так наполегливо (ба навіть мав достеменний засмак цієї перемоги), що, зрештою, старенька, але бадьора бабуся Є., припасувавши пенсне на свої глаукомні очиська і ялозячи жовтим (живе свідчення антинікотинової боротьби) вузлуватим пальцем по переліку з химерними східноєвропейськими іменами, зрештою втомилася, звела на нього погляд і запитала: «Ти хто, синку?». Юрко радо доторкнувся до не юного, але переконливо-впевненого старечого пальця, підволік його до правильної комбінації буковок у тому пасьянсі, які склали, зрештою, прізвище «Андрухович». І — вчинив правильно. Відтоді він робив ставки винятково на цей розклад. Далі можна писати ще одну — «Таємницю». Але зараз йдеться не про Андруховичів виграш. Точніше, не лише про його виграш. Нині виграли ми всі. Пришелепкуваті ідіоти, які багатіли думкою при київській «Кулінарці», які в робочому порядку «мочили по астралу» ворогів і мріяли, щоб українські автори збирали СТАДІОНИ людей. Ми це вимріяли. Але не зайве буде нагадати, що Юрію Андруховичу НАША спільна мрія коштувала таки дещицю праці. Тривалої. І наполегливої.

      Про те, що він пестунчик долі, що в нього і саме в нього були всі передумови першим узяти цей рівень, не зачепивши перекладини, ще, переконана, напише багацько літературознавців. Але першим, хто в усій Україні, незалежно від її регіонів, зумів «набичкувати» великі зали різних людей із однаково відвислими щелепами і по-різному, але все одно з позитивними емоціями, — це Юрко Андрухович.

      Тому байдуже, чи існував реально Юрків співрозмовник з нової книжки «Таємниця», чи був, як дехто каже, винятково витвором письменницького альтер-его. Як подобається казати київським базарним бабам: «Та хай називають хоч горщиком!» Красивезний, «вєчна маладой», нахабно-самодостатній, виклично-дотепний — це Юрій Андрухович. Письменник, творчістю якого захоплюється вся європейська професура (про студентство і решту «митців» i так зрозуміло). Людина правдиво рок-н-рольна, бо живе швидко. А помре («полюбе») молодим. Наш пафос. Наша «жаба». Наша планка. Стрибаймо!

      У Києві на вечорі Андруховича в «Кінопанорамі» був аншлаг — купа молоді забила коридори і входи до зали, окупувала каси: шукали «зайвого квиточка», а потім — незайнятого кимось «заброньованого» місця. Цікаво, що серед глядачів виявився самотній олігарх, зять екс-Президента Кучми Віктор Пінчук, зацікавлений і вбраний у непримітний піджачок. У ще менш примітний піджачок був вбраний і майор Микола Мельниченко, який разом із охоронцем добросовісно відсидів усю першу дію й уважно слухав самоцитування Андруховича. В руках Мельниченко тримав «Дванадцять обручів». Це був перший твір Юрія Андруховича, який прочитав майор.