Тридцять і три рази?

      Книжку з наркотично-сюрчиковим змістом та інфернальною назвою «Трохи пітьми» презентували минулого понеділка у київському клубі «Квартира Бабуїн». Модератором вечора популярного і чи не найрозкрученішого серед літературного молодняка письменника була не менш популярна і скандальна Ірена Карпа. Мисткиня бадьоро і впевнено «віагрувала» публіку, а «іменинник» читав уривки з книги, намагався продемонструвати присутнім імпровізований аматорський театр і, як і годиться, відповідав на запитання читачів. Лицедійство було кволеньке, читання чудове, відповіді — різні. Хоча, традиційно для Дереша, тонкі й інтелігентні. В глухихй кут письменника загнало хіба що питання про Бога. Любко довго думав, зрештою на чітку й конкретну відповідь так і не спромігся. Воно й правильно. Дурне і неетичне запитання.

      «Трохи пітьми» — п'ята книжка молодого та раннього автора. Дерешевій письменницькій плодючості можна лише позаздрити. Хоча останнім часом фан-клуб Любка Дереша не сказати б зменшився. Навпаки, географічно цей клуб пристойно погрубшав. Поляки, німці, італійці, серби — всі читають Любкові твори. Водночас, поглинаючи Дереша, все частіше згадую пораду академіка Амосова: пережовувати їжу тридцять і три рази. Для здоров'я корисно. Але важливо пережовувати цю їжу самостійно, а не ковтати, даруйте за фізіологію, пережоване кимось. Останні Дерешеві твори, хоч як це прикро, все частіше нагадують пережовану ним же їжу. Хоча за тематикою його книжки — містика, самокопання, наркотичний досвід — залишаються їжею затребуваною і привабливою. Надто для молоді.

      Останнім часом тіточки з дядечками, які чи не більше за ту-таки читацьку молодь тішилися з «юного дарованія», почали чухати потилиці й шушукатись, коли ж, мовляв, Дереш подарує не лише нову назву, а й новий текст.

      Любко, схоже, має так само дещо занепокоєний вигляд.

      — Пліткують, начебто Юрко Іздрик, до якого ти ставишся з пієтетом і який допомагав тобі редагувати перші твори, радив тобі зробити тайм-аут...

      — Саме такої поради від Іздрика я не чув. Але якби почув, то не здивувався б. Я сам відчуваю, що час зробити паузу. Останній роман — це було завершення певного мого циклу. Я внутрішньо відчуваю, що після «Трохи пітьми» я зможу зробити щось інакше. Зараз збираюся більше уваги приділяти дитячим казкам, себто малим формам якогось зовсім інакшого змісту і настрою. (Нагадаємо, що Любко співпрацює з видавництвом «Грані-Т», пише казки для дітей. — Авт.)

      — Що тебе спонукає писати прозу?

      — Насамперед проза для мене — це провокація у найширшому значенні. Найбільше мене чіпляє провокація на щирість, коли люди перестають ховатися, стають внутрішньо настільки хоробрими, що можуть відкинути всі свої личини. І щодалі, то рівень щирості мусить ставати більшим.

      — Що домінує у твоїй прозі: власний досвід чи лицедійство, сповідальність чи перетравлення сторонніх вражень?

      — Розумієте, тут є відчуття, а є такі собі «інсайти», а бувають і внутрішні спалахи , які час від часу набирають якихось образів. Коли з'являється такий образ, на нього може нашаровуватися схема реального досвіду. Але сам цей образ може бути цілком фантастичним. Чи навпаки, реальна історія у фантастичному обрамленні.

      — У «Трохи пітьми» виписаний певний наркотичний досвід. Але чомусь тому досвіду не віриш. Точніше, не віриш, що то твій власний досвід...

      — Ну то й що? Яка різниця, мій то досвід чи ні?

      — З яким видавництвом тобі найбільше подобається працювати?

      — З «Клубом сімейного дозвілля» однозначно. Ці люди дуже технологічні, організовані, зібрані, налагоджені й дуже оперативно працюють. Це велика корпорація, я усвідомлюю, що я для них не є значною фігурою. Але дуже приємно з ними працювати.

КОМЕНТАРІ З ПРИВОДУ

Михайло Бриних, літературний критик:

      — Найбільша проблема Дереша полягає у тому, що він приречений конкурувати з власним дебютним твором і ніяк не може гідно впоратись із цим завданням.

      Порівняно з романом «Культ», останні його книжки — «Намір!» і «Трохи пітьми» — це яскравий приклад розрідження початкового тексту. Втрачається сюжетна динаміка, ідеї подрібнюються і локалізуються.

      З'являється апатія до творення нових персонажів, і відтак автор намагається замінити їх власними проекціями. У таких випадках — коли помітно бракує життєвого матеріалу — найкраще було б спробувати себе в якійсь залізобетонній жанровій структурі: написати роман жахів чи детектив, аби лише не історію про травматизм підліткового кохання. Є ще один варіант — почекати. А найгірше, що може з Дерешем трапитися, — це подальше дослідження власної свідомості заради чергової книжки.

Олександр Красюк, літературний редактор книжки «Трохи пітьми»:

      — Чи складний був текст для редагування?

      — Мені здається, що Любко дуже багато зараз читає російської літератури. Це нормально, адже в Росії сам обсяг літератури набагато більший; значно більше, ніж у нас, і перекладної літератури. Він її читає, може, російська мова і впливає на якість тексту. Але мені було цікаво працювати з Любковим текстом насамперед тому, що багато нового взяв особисто для себе. Мені взагалі дуже цікаво працювати насамперед із текстами молодих письменників. Хоча суто технологічно я не можу назвати серед наших молодих письменників жодного професіонала. У світовому масштабі. Чомусь у нашiй культурі немає усвідомлення того, що письменник — це фах, якому потрібно вчитися, як будь-якій іншій професії. Я не маю на увазі навчальні заклади, бо вважаю, що вони найменше дають у сенсі освіти. Маю на увазі насамперед самовдосколення і працю.

      — Не хочу мати вигляд «старої перді», але мені здається, гм, що дітей псує такий надмір уваги, який спав зокрема й на Любка...

      — Це той самий соціальний дарвінізм: когось це зіпсує, когось поламає, а когось зробить сильнішим. Врешті-решт, хай там як людина собою пишається, все одно колись їй доведеться впасти обличчям просто у багнюку. Це невідворотно. А до дітей ставлення як до дітей. Їх усі люблять, усі хвалять і очікують від них, можливо, навіть чогось більшого, ніж вони можуть дати і собі, і світові. Хтось із популярних сьогодні молодих письменників узагалі піде з літератури, а з когось вийде гарний письменник.

      — Що отримує українська література від цих дітей від літератури? Чи це процес винятково задля того, щоб ми дивилися і тішилися, як дитина виростає і, видаючи книжки, набуває життєвого досвіду?

      — Хай там як, ця література все одно створює певну культурну атмосферу і змальовує саме наше життя. Цю літературу можна і потрібно критикувати. Але її у нас все одно іще мало. Пазл іще не складений. Нехай пишуть.