Олександр Кабанов: «Я можу жити в Удмуртії, в Іспанії чи деінде, але це жодним чином не означає, що я не є носієм української культури»

      За двадцять років, які я знаю Олександра Кабанова, він практично не змінився. Складається враження, що, на відміну від багатьох  своїх обважнілих ровесників-поетів, з кожним роком Сашкові додається життєвої енергії. Нескiнченні мандрики світами, безперервне спілкування з поетами, хорошими і різними, серйозними та пришелепкуватими, організація численних поїздок, фестивалів, конкурсів. І головне — нянькання, панькання і естетичне виховання свого дітища зі складним опортуністичним характером: журналу культурного опору «ШО», навколо якого, мов навколо центру Всесвіту, крутиться літературна богема трьох країн. Поки що трьох.

      — Тебе часом буває складно застати в Києві. Розкажи про свої мандри.

      — Так склалося, що років вісім я нікуди не виїжджав. Я з 1994 по 2002 рік майже нічого не писав і нікуди не їздив, крім, хіба що, Москви. 1995 року я отримав грант фонду Freedom House завдяки Славі Піховшеку, з яким я тоді працював в Українському центрі політичних досліджень. Ми разом робили газету «Міст», займались різноманітними дослідженнями. Тож мені тоді з подачі Слави вдалося виїхати до Москви, де я очолив інформагенцію «Міст». Робота полягала, зокрема, в тому, що я брав інтерв'ю в різних російських політиків, письменників та музикантів, які друкувала потім українська преса. Таким чином я познайомився з Лимоновим, Новодворською, Жириновським та багатьма іншими цікавими діячами. Тим більше що 1995 рік — то був  час досить «цікавий». Москва тоді була таким собі вижухлим сірим містом... Згодом, 2002 року, коли друзі видали мені книжку і я вже вписався у сучасний російський поетичний контекст, та й значним чином завдяки інтернету вдалося розширити коло знайомих — я почав трохи мандрувати світом. Порахував, що торік я об'їздив близько 20 міст українських і російських (як у справах, так і з творчими виступами). Крім того, був в Італії, Чехії, Єгипті та інших країнах. Мушу сказати, що мене це затягує і викликає мало не наркотичну залежність. Більше тижня вдома мені вже не сидиться. Графік досить щільний, хоч я ще цілком не збагнув, наскільки всі ці поїздки для мене якісні. Очевидно, зараз триває період накопичення і це так чи інакше позначиться на віршах. Зрештою, вже позначається: казанський, московський, санкт-петербурзький, удмуртський цикли. Правда, тему з Кримом (хоча в Крим приїжджаю доволі часто: на Волошинський фестиваль у Коктебелі, та й народився я в Херсоні) я для себе... не сказати б, що закрив, вона безперервно присутня в моїх віршах. Але окремого «кримського циклу» не маю.

      — Більшість так званих «русскоязычных» письменників, народжених в Україні, позиціонують себе як українські письменники (взяти того ж Андрія Куркова). Мені здається, що ти ставишся до цього дещо інакше. Тож усе-таки: ти російський письменник чи український?

      — Я взагалі не люблю слова «русскоязычный» стосовно письменництва. Чимось від нього нехорошим тхне. Проте поняття, яке б визначало формат цього слова, особисто я поки що не вигадав. Тому позиціонуюсь як російський поет, який мешкає у Києві. Або як громадянин України, який пише російською. Люди по-різному відчувають країну, в якій вони мешкають. До мого відчуття цієї країни слово «русскоязычный» просто не ліпиться. Що стосується Андрія Куркова, то його твори активно видають і розкуповують у Європі, а не через Росію, як це зазвичай трапляється. Частіше буває, що людина щось написала, поїхала в Росію, видалась там і автоматично стала російським письменником. Не хочу проводити набридлі паралелі з Гоголем на тему, чий же він письменник. Національне питання мене цікавить доти, доки воно не починає межувати з націоналізмом у негативному сенсі. Чи можна назвати Маркеса «іспаномовним письменником»? Так само його не можна назвати кубинським письменником, хоча він добру частину життя прожив у Гавані. Що стосується особисто мене, то в Києві я можу проводити третину року, а решту часу жити в Удмуртії, в Іспанії чи деінде, то це жодним чином не означає, що я не є носієм української культури. Наприклад, під час проведення нещодавнього Міжнародного дня поезії у Москві я читав вірші українських авторів.

      — Мовою оригіналу чи в перекладах?

      — Українською. Це відбувалося в «Домі Булгакова», де всі читали вірші своїх улюблених поетів. Хтось читав Мандельштама чи Пастернака. Я читав Кичинського, Герасим'юка, Римарука, інших своїх улюблених авторів українською мовою. І стався такий собі «перехльост імперськості», бо дурнів скрізь вистачає, як в Україні, так і в Росії...

      — Росія територіально більша...

      — Я кількісних пропорцій не вираховував (сміється). Іноді певних людей переповнюють псевдонаціональні емоції. Тоді я спокійно пояснив, що це  «Дім Булгакова», що відбувається захід у рамках Міжнародного дня поезії, хоч і проводиться мерією, урядом Росії. Або російсько-український СЛЕМ, який ми проводили у Львові і в Москві. Російська аудиторія московського клубу «Билингва», в якому поміщається чотириста осіб, із текстів, які читали Коробчук, Поваляєва та інші українські автори, розуміли відсотків двадцять. У росіян, навіть досить освічених, нормальних, інтелігентних людей, досі існувала думка, що українська мова простіша, доступніша. Уявлення про українську культуру вони мали ще з радянських часів ( «Океан Ельзи», «ВВ» чи, тим більше, Сердючку до уваги не братимемо). Вони не підозрювали, що за п'ятнадцять років українська мова невпізнаванно змінилася. Й стосовно інтонацій, і словника, і  подачі, і  використання у пресі — українська мова дуже круто модернізувалася. Щодо сучасної української поезії, то вона стала, сказати б, «блатніша», розкутіша, зі сленгом, з новими словами. Тому на російську аудиторію це справило певний культурний шок. Бо, хоч мови і споріднені, літератури близькі, але, виявляється, українська мова і література розвиваються. І розвиваються вони стрімкіше, ніж могли очікувати безліч росіян.

      За останні п'ятнадцять років культурний обмін між Росією та Україною звівся до мінімуму. Суперечки і спілкування між двома країнами велися приблизно у такому форматі: «Хохли, когда ви нам вєрньотє Крим?» чи «Москалі, коли ви відповісте за геноцид нашого народу?». Відверто кажучи, особисто я не сприймаю подібних крайнощів ні з одного, ні з іншого боку (мені й самому з собою не нудно). Хоча цілком визнаю: ці дві країни мають абсолютно різні типи менталітету. Росія — країна з імперською свідомістю, і нема на те ради. Хоч в яку б країну я приїздив, скрізь менше чи більше чую, крім корінної, дві мови: російську та американську. Це дві імперії, які скрізь поводяться однаково нахабно, бо приїжджають у країну, якої вони ще не загарбали.

      — Кажеш, що тобі самому з собою не нудно. Й справді, як вдається поєднувати редагування (читай — творення) цілком альтернативного, «відірваного» часопису зі спілкуванням з державними і політичними діячами, організацією цілком серйозних фестивалів, солідним лауреатством?

      — Так, я єдиний автор з України, якому дали премію часопису «Новый мир» за 2005 рік.

      — А також — лауреат премії імені Юрія Долгорукого. До речі, дехто вважає цю премію досить шовіністичною...

      — У цієї премії весь час змінюються засновники (відповідно, і грошодавці). Скажімо, цього року премію отримала чудова поетка-харків'янка Ірина Євса. В Україні за цю премію відповідає наш чудовий журнал «Радуга», який, власне, придумав, як утілити її в Україні і знаходить інвесторів. А щодо  поєднання серйозності з альтернативністю, то мене до цього посада зобов'язує. Як головному редакторові мені випадає спілкуватися не лише з великою кількістю штатних і позаштатних авторів, а й — у форматі бізнесу — з певними структурами. Доводиться відповідати за проект повністю — від його наповнення до пошуку фінансів і питань реалізації.

      — Як до «ШО» ставляться, скажімо, літератори старої закваски, серйозні бізнесмени чи політики? Яка реакція цих людей на ненормативну лексику, хуліганські статті чи неформатні, як на широкий загал, картинки?

      — Реакція полюсна, і це мені подобається. До речі, сприйняття нашого журналу аж ніяк не залежить від віку людей. Трапляється, що він не подобається молодшим, але від нього кайфують старші люди. Буквально найближчі числа товстих часописів, культових свого часу, «Октябрь» і «Знамя» присвятили  «ШО» вдумливі й цікаві статті, в яких йдеться про те, яким цікавим явищем на території колишнього СНД є наш журнал. Адже ми друкуємо тексти й російською, і українською, і білоруською мовами. Раніше (за Твардовського)  товстий журнал нагадував штаб, при якому збиралась уся інтелігенція; виконував роль такого собі клуба. Після розпаду Радянського Союзу, коли народ дружно кинувся по ковбасу, ці журнали, надрукувавши витягнуту із застійних загашників літературу, втратили колишню привабливість для читача. Колишня радянська інтелігенція залишилась «нє у дєл». Буквально років зо п'ять тому, коли народ наздогнав нарешті ковбасу і спромігся озирнутися, у нього виникла цікавість до книжок та журналів. Але саме в той період на поліграфічному ринку існували лише глянцеві журнали, орієнтовані на домогосподарок, яким після повернення із заробітків захотілось красивого блискучого життя. Ще були маргінальні часописи для інтелектуалів. Ніша для ширшого кола мислячих людей була порожня. Журнал «ШО», як на мене, цілком органічно її заповнив.

      — Чому журнал охоплює лише українську, російську і білоруську культуру? Є ще й інші близькі слов'янські культури.

      — Ми просто не-всти-га-є-мо. Журналові лише півтора року. Ми ще й власне український культурний пласт як слід не освоїли.

      — А як щодо СЛЕМУ? Він теж переважно російсько-український.

      — Не все відразу. З білорусами співпраця вже налагоджується. У «Київських лаврах» (15—20 травня) вже братимуть участь і білоруські автори. Бракує суто людського ресурсу на організацію всього цього. Але думаю, що ми однак до цього прийдемо: будуть і поляки, і словаки, і болгари з чехами. Це наша мета. Звісно, що в першу чергу ми почали проводити російсько-українські заходи. Просто після всіх цих побрехеньок і чвар навколо газу, отруєного сала й такого іншого хотілося зблизити митців двох країн і показати, що ось є політика, а ось — література. Ти ж пам'ятаєш, що навіть символ фестивалю «Київські лаври» —  це статуетка: два поети, які сидять за одним столом. У результаті переможцю з російського боку вручається одна половина цієї статуетки, а переможцю з українського боку — друга. Політики скільки завгодно можуть нацьковувати народи один на одного, але люди мають спілкуватися по-людськи.

      — Чув негативні реакції на адресу назви журналу?

      — Я вже звик до закидів стосовно «жлобської» назви, в якій начебто вчувається реверанс перед «старшим братом».  Назва цілком, як на мене, адекватна для журналу культурного спротиву. Якби він називався «ЩО» або «ЧТО» — це не подразнювало б нікого, не існувало б вібрації. А так дискусії починаються з самої вже назви.

      — Як ти коротко пояснив би людям, зокрема й читачам «УМ», концепцію журналу. В чому полягає культурний опір?

      — Насамперед, журнал існує як клуб  талановитих людей і для талановитих людей. Це певна ніша для людей, які активно цікавляться літературою, музикою і театром. Але ніша — широка, яка узагальнює культурні явища. І опір полягає насамперед у цьому узагальненні, відсутності нудного академізму. Цього до нас іще ніхто не робив. Крім того, журнал абсолютно відкритий для людей невідомих. Якщо тексти талановиті — у «ШО» завжди знайдеться для них місце.

ДОСЬЄ «УМ»

      Олександр Кабанов — лауреат премії імені Юрія Долгорукого і премії журналу «Новий мир», головний редактор часопису культурного опору «ШО», член журі Волошинського фестивалю в Коктебелі, організатор фестивалю «Київські лаври», натхненник і організатор міжнародного СЛЕМУ, видавець першої у Європі книжки про СЛЕМ, автор книжок «Временная прописка», «Время летающих рыб», «Ласточка», «Айловьюга», «Крысолов».

      Друкувався в журналах «Новый мир», «Знамя», «Континент», «Арион», «Новый берег», «Зарубежные записки», «Радуга» та ін.

      Сторінка в iнтернеті:

http://magazines.russ.ru/novyi_mi/redkol/kabanov/index.html

ДОВІДКА «УМ»

      «... термін «слем» запозичений у рокерів, де він означає фантастичне звалище під сценою — щось середнє між танцями та побоїщем; головна чарівливість цього заняття — вихід фізичної, сексуальної енергії. В читанні віршів не менш важливим є обмін енергоресурсами, спектр яких значно ширший: споживання поезії відбувається не лише на тваринному рівні. (...) Сенс слему — це пошук контексту, того безвідмовного дискурсу, представникам якого начхати, що його мають усілякі задрипанці від поп-культури. Не володіючи механізмами впливу на літературу, слем атакує насамперед естрадні майданчики, площі, кабаки. Лобні місця, пристановища роззяв — саме там слем знаходить перспективну паству, для якої все книжкове мистецтво — запилюжене й пошарпане. Істиний слемер — цей грайливий покидьок, що руйнує будь-яку естетичну ієрархію, але послуговується словом «естетика», — вказує пальцем на тебе, дивиться тобі в очі і каже: ти потрібен слему і можеш прийняти його в своє серце». Михайло БРИНИХ, із книжки Анатолія Ульянова «SLAM. Теорія та практика поетичної революції» з бібліотеки журналу «ШО».