Так уже ментально склалося, що на наших теренах щось вважається цінним, якщо воно велике за формою, має яскраві кольори і щедро оздоблене найрізноманітнішими деталями. Звісно, про смаки не сперечаються, тому ініціювати подібну дискусію ми й не будемо. Скажемо лише, що схильність до прекрасного у східнослов'янському його розумінні «пробралася» в усі сфери вітчизняного життя — політику, економіку, культуру і навіть релігію. І добре всім відома Десятинна церква — це саме той приклад, на якому вже багато років намагаються довести, що золото — це неодмінно те, що яскраво блищить. Не вдаючись у дуже далеку історію, згадаємо події останніх семи років. Так, 2000 року вийшло розпорядження Президента Леоніда Кучми «Про першочергові заходи щодо відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві». Проти цього відразу ж рішуче виступили фахівці-археологи, архітектори і взагалі українська громадськість. І вже 11 квітня 2000 року Урядовий комітет соціального та гуманітарного розвитку з огляду на численні протести зняв iз розгляду це питання. А в 2004 році вийшло нове розпорядження Леоніда Кучми «Про музеєфікацію залишків церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві», яким він відмінив власне попереднє рішення про відбудову Десятинної церкви. Здавалося б, усе заспокоїлося. Проте згодом знову залунали заклики на місці зруйнованої татаро-монголами Десятинної церкви звести нову, свіжу, яскраву споруду. Саме про неприпустимість таких псевдоісторичних експериментів і говорили фахівці під час «круглого столу» на тему «Десятинна церква: підсумки і перспективи», організованого Центром соціогуманітарних досліджень ім. В'ячеслава Липинського та Українським товариством охорони пам'яток історії та культури.
«Жодних документів про те, яким був первісний вигляд збудованої у Х столітті Десятинної церкви, не збереглося. Тому її відбудова була б відвертою фальсифікацією», — переконана професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, заступник голови Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, кандидат архітектури Лариса Скорик. Ще 1989 року вона заявляла про необхідність відбудови в Києві декількох, зруйнованих за радянської влади, святинь — зокрема Михайлівського, Успенського соборів, а також Стрітенської церкви. Проте, коли почалося зведення Михайлівського Золотоверхого, пані Скорик відмовилася увійти до складу «відбудовчої» комісії, оскільки роботи велися з ігноруванням наукової документації щодо справжнього вигляду собору. Своє рішення тоді вона мотивувала тим, що не хоче, щоб її ім'я було пов'язане з якимось псевдовідтворенням.
«Замість відновлення пам'яток на високонаукових та історично правдивих засадах у державі виник псевдопатріотичний бум відбудови. А ідея зведення Десятинної церкви взагалі не має ніякого здорового глузду. Українців хочуть показати недорозвинутими людьми, що не вміють оберігати власну історію і свої святині. Складно уявити, щоб хтось у світі наважився відбудовувати прадавні руїни — Акрополь у Греції чи Колізей у Римі і ставити замість них якісь муляжі», — наголошувала п. Скорик. Сьогодні архітектори кажуть, що через майже тисячу років після зруйнування Десятинної церкви ніхто не уявляє, як же вона виглядала насправді, тобто до її знищення татаро-монголами. Існують лише певні домисли та гіпотези. Самі ж фундаменти Десятинної, що збереглися, не дають повної уяви навіть про її план — є п'ять різних його варіантів.
Узагалі-то у світовій практиці, в принципі, не існує такого поняття, як відновлення (відбудова тощо) історичних пам'яток. Згідно з міжнародними документами (Гаазькою конвенцією, Венеціанською хартією), визначено два основні напрями охорони пам'яток історії та архітектури — консервація (збереження рештків) та реставрація (відновлення деяких елементів пам'ятки, якщо є точні відомості про її первісний вигляд). А просто відновлювати споруди, якщо невідомо, яким був їхній первозданний вигляд, сучасна архітектурна наука не дозволяє. Згідно з Венеціанською міжнародною хартією з консервації й реєстрації пам'яток та визначних місць, прийнятою 1964 року, головним методом збереження нерухомої історичної спадщини є її консервація, тобто запобігання руйнуванню. У світі на сьогодні методом консервації зберігають руїни Колізею, Акрополя, Єгипетських пірамід тощо.
Інший метод збереження архітектурної спадщини, відповідно до міжнародних норм, —це реставрація. Але до неї можна вдаватися лише тоді, коли методи консервації не дають можливості зберегти пам'ятку або коли потрібно доповнити деякі втрачені фундаменти. При цьому у Венеціанській хартії наголошується, що реставрація закінчується там, де починається гіпотеза. Тому втрачені фрагменти можна відновлювати лише тоді, коли про них усе достеменно відомо. Водночас має бути видно, що це відновлено вже в сучасний період, щоб пам'ятка не втрачала свого історизму.
Українські архітектори, серед яких і Лариса Скорик, переконані, що концепція забудови історичної частини Києва повинна, насамперед, полягати в реставрації та консервації пам'яток. Якщо ж будувати церкви, то сучасні, а не провінційно «стилізовані» під давнину. Що ж до Десятинної, то є пропозиції зробити кілька підземних тунелів, куди могли б спускатися відвідувачі, оглядаючи археологічні пам'ятки під фундаментом церкви.
Уже за президентства Віктора Ющенка до нього зверталися науковці та архітектори з заявою про неприпустимість будівництва на місці Десятинної церкви якоїсь «новаторської» сакральної споруди і про недоцільність проведення тут чергових археологічних розкопок узагалі. Археологічні дослідження на території Десятинної церкви, що розпочалися всупереч позиції археологів і пам'яткоохоронців, мали завершитися ще наприкінці жовтня 2005 року. Проте, зважаючи на їхній особливий характер, були продовжені до вересня 2006 року, але через затримку фінансування не завершені й досі.
На сьогодні більша частина розкопу Десятинної церкви перекрита павільйоном, що був зведений для захисту архітектурних решток від зимової негоди. Але стародавні підмурки набралися вологи ще до зведення даху захисної споруди. У зиму цей павільйон вступив практично незавершеним, незважаючи на всі письмові та усні звернення до реставраторів. Зокрема, було незадовільно виконано цикл водовідводу та гідроізоляції павільйону. Під час відлиги всередину потрапляла волога. І на сьогодні стан перлини давньоруської архітектури стає дедалі критичнішим, через що навіть музеєфікація фундаментів може призвести до пошкодження пам'ятки.
ПРЯМА МОВА
Гліб Івакін,
заступник директора Інституту археології НАН України, доктор історичних наук:
– Ті історичні дані, які ми маємо, не дають можливості створити вірогідну реконструкцію первинного вигляду Десятинної церкви. В зв'язку зі складністю його структури та поганим станом решток церкви у ХХ столітті архітекторами запропоновано значну кількість (приблизно 20) графічних гіпотетичних реконструкцій. Деякі автори висували по декілька варіантів. Проте світова архітектурна наука визнала, що наявних знань про цю пам'ятку замало для аргументованої та обгрунтованої реконструкції її первісного вигляду. А без цього неможливо й ставити питання про натурну відбудову будь-якої давньої споруди. Відновлення споруди на старому місці, що є археологічною пам'яткою, без надійних даних про її первісний вигляд порушує більшість міжнародних документів, включаючи Бурську хартію (1979 р.), Флорентійську хартію (1981 р.), Дрезденську декларацію (1982 р.), а особливо — Венеціанську міжнародну хартію з консервації й реєстрації пам'яток та визначних місць (1964 р.) та Хартію з охорони та використання археологічної спадщини (1990 рік). Проте в Україні сучасні світові уявлення не завжди в моді. Надходили численні пропозиції про «відбудову» Десятинної церкви та оманливі обіцянки, що і проект буде найкращим, і його реальне будівельне втілення не завадить стародавнім пам'яткам Старокиївської гори. Навіть вигадали гасло, що без відбудови церкви неможливо побудувати в Україні державу. Втім iз таким рівнем наукової чи іншої логіки, як у осіб-ініціаторів відбудови, розвивати державу справді дуже складно.
Вадим Рибін,
старший науковий співробітник Інституту геології НАН України, кандидат геолого-мінералогічних наук:
– Нове будівництво Десятинної церкви, якщо воно відбудеться, грунтуватиметься не на документах, а на гіпотезах, а тому є неприпустимим. Треба зазначити ще два вкрай негативні наслідки, до яких обов'язково призведе подібна «реставрація». По-перше, це разюче погіршення візуального сприйняття архітектурного символу Києва — Андріївської церкви. По-друге, зміна гідрогеологічного режиму і, як наслідок, збільшення деформації грунтів підмурків як Андріївської церкви, так і будинку Національного музею історії України. Можливо, проект відтворення Десятинної церкви «вроїли» собі в голову окремі чиновники, які не усвідомлюють, що роблять? На жаль, ні. Їх підштовхують до цього дирекції наших так званих «провідних» проектних інститутів — «Укрпроектреставрації» та «Київпроекту», які разом з будівельною корпорацією «Укрреставрація» завжди налаштовані на отримання від Київської міськадміністрації великих замовлень, що простіше вибити саме під реставрацію або «відтворення» деяких пам'яток архітектури. Варто зазначити, що реставраційна діяльність зазначених організацій у Києві завжди перетворюється на унікальні високовартісні «стройкі вєка», що, з одного боку, не відповідають вимогам наукової реставрації, а з іншого — погіршують стан прилеглих пам'яток. На жаль, є разюча розбіжність між вимогами Венеціанської хартії, де головний наголос зроблено на консервації існуючих пам'яток, та станом справ у охороні пам'яток України. У цьому одна з головних причин їх аварійного стану. На сьогодні зі 130 тисяч пам'яток, які є в Україні, кожна друга вимагає реставрації і ремонту.
ДОВІДКА «УМ»
Десятинна церква (церква Успiння Богородиці Десятинна) — перший достовірно відомий кам'яний храм Русі. Споруджена князем Володимиром Святославичем у 989—996 роках. До цього часу на Русі не існувало практики регулярного монументального будівництва. Для спорудження церкви були запрошені майстри з Константинополя. Князь Володимир Святославич виділив храму на утримання десяту частину своїх прибутків (фактично це були державні гроші) — десятину, звідки й походить назва церкви. В першій половині ХІ століття, як вважали деякі дослідники, відбувалися певні перебудови храму, оскільки літопис повідомляє про повторне освячення в 1039 році. Під час штурму Києва монголами в 1240 році церква стала останнім оплотом оборони киян, склепіння та стіни її частково впали «від тягості людей та товарів», що скупчилися на хорах. Існує гіпотеза, що храм був зруйнований монгольськими стінобитними пристроями. Проте навряд чи це відповідає дійсності, адже простіше було вибити або підпалити двері, ніж довбати товсті стіни. У «Списке городов русских дальних и ближних» кінця XIV ст. повідомляється, що церква мала 25 верхів. На вцілілій південно-західній частині споруди створили невелику церкву Миколи Десятинного. Великі ремонтно-реставраційні роботи цієї церкви в 30-х роках XVII ст. провадилися митрополитом Петром Могилою. У такому вигляді рештки церкви проіснували до ХІХ ст., коли вони були розібрані, а на їх місці у 1828—1842 рр. збудовано нову споруду в псевдовізантійському стилі, яка за своїм стилем не мала нічого спільного з архітектурою стародавнього храму. Ця архітектура, притаманна ідеології Миколи І, була розповсюджена по всій території Російської імперії. Сучасні російські дослідники невипадково назвали цей стиль «імперським». У 1935 році споруду було розібрано.
