Литовська мелодія з грузинським акцентом:

      Брехт на сцені — завжди цікаво і... небезпечно. Старше покоління звичайно пам'ятає постановку «Крейдяного кола» Роберта Стуруа, що років із двадцять тому переможно об'їхала всі світи і стала класикою. Режисери і актори, які з непереборним бажанням знов і знов підступаються до брехтівської п'єси, наражаються на подвійну небезпеку: з одного боку, опір багатошарової драматургії, з іншого — необхідність переважити, витиснути з уяви театральних гурманів те колишнє незабутнє потрясіння.

      Запросити Лінаса Маріюса Зайкаускаса, фахового і талановитого литовського режисера, на постановку — безперечно вдалий вибір художнього керівництва театру імені Франка. А від акторів я почула  (вони ж бо знають усе), що сам маестро, за плечима якого майже з півсотні постановок, зізнався, що ця творча робота була виснажливою і, може, найскладнішою. Від себе я би додала — лютою.

      А наразі — все по черзі.

      Масові сцени бездоганні: непоказна, з усілякими кавказькими штучками і «наворотами» Грузія, а воістину та країна, яку ми знаємо  (хто таки знає) чи бачимо на картинах Ладо Гудіашвілі або інших грузинських художників. Але з-поза привабливої етнографічності режисер надзвичайно вправно виявляє, витягає черствість, жадібність, байдужість одних, органічно висвітлюючи благородство, шляхетність, самовідданість інших  (усе, як у людей).

      Видається, Лінас Зайкаускас добре знає, що самодостатність, притаманна грузинам, їхня самоіронія, готовність посміятися над собою в свій час не відвернули їх від Брехта-Стуруа. І митець має всі підстави сподіватися, що сприймуть і його режисерське прочитання: байдужість — вона, як болото, і пряма стежка до фашизму. Режисер разом із Брехтом застерігають нас.

       Надзвичайно вдалим є вибір як головних виконавців, так і акторів другого плану. Анастасія Добриніна  (саме з тої шістки випускного курсу, яку художній керівник Богдан Ступка передбачливо запросив до театру) приваблює пристрасністю, органічністю, пластикою малюнку надскладної головної ролі. Повторюся — надскладної. Вона не боїться бути негарною, не намагається страждати «театрально-красиво», її обличчя часом спотворюється застряглим у горлі беззвучним плачем, нагадуючи знамениту картину Мунка «Крик». Протягом майже трьох годин її героїня тримає зал у напрузі, і здається, ось-ось не витримає, впаде виснажена грузинська дівчина Груше і знесилено захлинеться й сама Настя. Але, до честі акторки, вона не збавляє обертів, не зменшує потужної напруги до останнього звуку вистави. А ще я раптом помітила, що Анастасія дуже мені нагадує молоду Ольгу Кусенко.

      У виставі ще один юний дебютант — Дмитро Рибалевський  (Симон). Це його перший театральний сезон і перша провідна роль. Актор наділяє свого героя палаючою щирістю (що то молодість!) і чоловічою твердістю, ніжністю і водночас мужністю.

      Вбачається далекоглядність художнього керівництва: театр викохує нову зміну. Молоді виконавці витримують партнерство з досвідченими акторами: Володимиром Абазопуло, Олексієм Пєтуховим, Ніною Гіляровською і навіть Юлею Ткаченко, поява якої в невеличкій сцені викликала вибух оплесків. Вдячна публіка пам'ятає корифеїв.

        Актори не просто йдуть за режисерським замислом, слухняно відтворюючи режисерські ходи і знахідки, численні і різноманітні. Досвідчений і фаховий Петро Панчук  (Лаврентій ) створює образ такого собі аморального страховидла — саме ототожнення густопсового міщанства і ницості. І, попри специфічність ролі, його безумовний талант коміка визирає в деяких мізансценах і викликає сміх у залі, власне, сміх крізь сльози. Гра привабливого, вродливого Анатолія Гнатюка, а він виконавець двох ролей, — пристрасна і натхненна  (Оповідач), водночас сповнена брехтівської саркастичності (Аздак), паралелі з сучасністю викреслені ним не натужно і природно.

        Не для годиться, але заради власного задоволення хочу сказати про творчі роботи заслужених артистів України Володимира Гданського,  (музичний керівник і диригент), Анатолія Навроцького (хормейстер) і Алли Рубіної  (балетмейстер): роботи — філігранні, багатобарвні і принагідно дотепні. Я не обмовилась: і музичне оформлення, і хореографія дійсно дотепні і є вигадливими і рівноцінними складовими постановки. Вдала сценографія і костюми Маргарити Місюкової, і не менш вдале музичне оформлення та аранжування Юрія Прялкіна  (обидва митці з Росії) органічно вплетені в тканину вистави.

       А що ще особливо порадувало — якість перекладу, добірна жива українська мова обдарованого перекладача Володимира Митрофанова, багаторічного літератора з журналу «Всесвіт», часопису, що є загальновідомим через високоякісні переклади творів зарубіжної літератури. Брак перекладачів достойного рівня — постійний головний біль багатьох театрів. Київський Національний театр ім. Франка і в цьому не схибив, обравши висококласного фахівця.

       Ну а дещиця дьогтю? Чи то через деяку уповільненість, характерну для повсюдно відомої литовської режисури (Някрошюс, Тумінас), чи то через своєрідну особливість «гарячого литовського хлопця» Лінаса, але перша дія, як на дійсно гарячих українців, — затягнена, хоч наче і не можу закинути маестро порушення темпоритму. Важко сказати, в чім річ. Але, як жартують актори, друга-п'ята вистава — і все «утруситься».

       Хоч і не вичерпалися всі почуття, втім годі просторікувати, — ідіть і дивіться. Відірвіть себе від дивану, відкиньте буденні клопоти і капці, натягніть святкову вдягачку і — вперед, до театру, на нову творчу роботу франківців — «Кавказьке крейдяне коло»!

       Щоб лишатися на місці, треба швидко бігти (Льюіс Керрол), та щоб просуватися, потрібен спринт. Національний театр ім. Івана Франка рвучко рухається в постійному пошуку, виставляючи все вище планку художності й посилаючи нам, глядачам, хороше сильне світло.

Людмила СТЕЛЬМАХ.