Чи можливо осягти історію як цілісність, як мудру книгу уроків, писану діалогом Творця і людей, якщо не освітити її для себе самих зором сумління? Отой духовний «внутрішній» зір у пострадянських людей залишається нетренованим, пробіли в знаннях про нематеріальний світ досі не заповнені. Суть як класичного мистецтва, основаного на християнському віровченні, так і історії людства залишається недоступною, заблокованою атеїстичними стереотипами. Масова література, телепрограми, шкільні підручники в Україні сьогодні вперто продовжують виключати знання про душу. Про те, які плоди визрівають із квіточок атеїзму, — наша розмова з доктором історичних наук, професором кафедри історії НаУКМА, заввідділом Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського, священиком Юрієм Мициком.
— Отче Юрію, чи багато, на вашу думку, сучасних українських учених мають християнське бачення історії? Або принаймні цікавляться нематеріалістичним поглядом на цю науку?
— Я думаю, що мало. Хоча більшість є «стихійними» православними. Погляди в наших сучасників доволі строкаті, ми всі вийшли з радянської шинелі. Нове покоління тільки наростає. Я відчуваю, як сьогодні ми вчимося дивитися на історію українськими очима. Що стосується християнської візії — вона набагато слабкіша. Колеги зверхньо ставляться до релігії. Скажімо, на конференції, присвяченій Петру Могилі, одна пані з Росії переконувала, що священики у XVII столітті «проповідували мракобісся». Вона відшукала якийсь архівний документ, у якому йшлося про церковний обряд, здійснений з незначними помилками. На зауваження, що не слід на одному прикладі робити такий жорсткий висновок, вона мовила: «Вы говорите, как клерикал, а я — как ученый». У багатьох згадка про релігію викликає якийсь спротив. Вони не розуміють, що наука і релігія не суперечать одне одному. Видатні люди, у переважній більшості, були глибоко віруючими. А в одному з псалмів Давидових говориться, що коли Бог не стоїть при побудові будинку, то даремно працюють будівничі.
Взагалі немає єдиного рецепта написання історії. Про колективізацію по-різному напишуть той, хто її проводив, і той, кого розкуркулили чи морили голодом, — а саме таких переважна більшість. А як оцінювати події 1917-го? За два наступні роки з 2000 православних священнослужителів відсотків 60 фізично винищили. Далі було вбивство мільйонів, геноцид. Радянський Союз — це справді була безбожницька «імперія зла». Це навіть у символіці виявлялося, у будуванні ленінських постаментів на цвинтарних плитах — чи то православних, чи католицьких, чи юдейських.
— Чи хтось із науковців досліджував період атеїзму: яким чином проводили «безбожницькі» лекції, хто і які психотехніки, тексти і наочність розробляли для того, щоб поселити у свідомості людей негативний стереотип щодо релігії та ще й зафіксувати його надовго?
— Студентам усіх факультетів читали курс наукового атеїзму. Курси світової історії, історії СРСР, КПРС, і не тільки історії, були просякнуті ідеями атеїзму. Коли я мав педагогічну практику у школі, вчителька мене наставляла: «Читатимете Єгипет, то підкреслюйте, що жерці були мракобісами, дармоїдами». У темі про Київську Русь не слід було згадувати про те, як піднялися культура і престиж країни із прийняттям християнства, треба було наголошувати, що церква допомагала експлуатувати трудящих. Це червоною ниткою проходило в усіх шкільних підручниках.
А мистецтво! Ви подивіться фільми, які тоді були — «Іванна» (Львівська студія), де «мракобісами» показані уніати. «Хмари над Борском», де висміювали баптистів. Один із перших радянських фільмів — «День святого Йоргена», де грав молодий Іллінський, який потім у цьому каявся. І таких стрічок була маса, кожній конфесії дісталося. Єдиний більш-менш цивілізований образ священика пригадую у картині «Все залишиться людям», де він казав: «Та що ж ви робите, ви душі залиште нам», а Черкасов у ролі академіка Дронова відповідав: «Що там ви, у нас семирічний план!» Подивіться радянські оперетки — там за сценарієм, якщо треба було спокусити дівчину, то обов'язково монашку. А почитайте художню літературу, хоча б Ільфа і Петрова — вони вивели придуркуватого «отця Федора», який маявся в гонитві за чужими скарбами. І Козлевичу дісталося, якого «ксьондзи охмуряли». А ота фраза, що стала «крилатою»: «Вы не в церкви, вас не обманут!». Або ж «Почем опиум для народа?», як питав Остап Бендер. Була маса книжок, витриманих у дусі тогочасних карикатур — «куркуль» з обрізом і піп із косичкою — «пособники царя» і «враги революционной власти».
Рецидиви цього відчуваються і сьогодні. Скажімо, КВК по телебаченню — звучить музика «Емануель», і всі студенти роздягаються. Або ж студенти танцюють канкан, вдягнені у чернечі ряси...
— А сьогодні чому так? Адже ніхто вже не примушує висміювати «пережитки», нікого не виключають із партії за відвідування церкви...
— Це за інерцією. Держава залишається атеїстичною. Кілька років тому я повів колегу з Японії у Дніпропетровський театр на виставу «Сорочинський ярмарок». У Гоголя там залицяється до Солохи дячок — світська людина, шкільний учитель. А у виставі бігав піп, голий до пояса, п'яний, хрест теліпається нижче пупа... У Гоголя був епізод, а тут — більша частина дійства. Це все дуже сильно «в'їлося».
— СРСР вкладав у пропаганду атеїзму значні кошти. Чи тепер держава Україна фінансує «розкодовування» своїх громадян?
— Атеїзм радянського зразка сьогодні плавно перейшов у окультизм і в тоталітарні секти. Подивіться на вчорашніх секретарів компартії. Скажімо, одній дамі, яка була замом з ідеології райкому партії, нещодавно відкрили «трєтій глаз». Шарлатанів повно на телебаченні: ворожки, ті, що «заряджають» воду, послідовники Кашпіровського, Чумака. Подивіться, скільки в Києві сект. Стенди Києво-Могилянки та інших вузів заклеєні їхніми афішами. Де ж держава? У Монголії і то є обмеження на такі речі. У школі ніщо не нагадує про те, що є Бог. Питання про викладання дітям Закону Божого викликає якусь підозру. У той час в підручниках із валеології знаходимо і замовляння, і магію, і «чакри» — повний набір «окультної премудрості». Як же Міносвіти, яке проголошує відділення церкви від школи, допускає, що окультизм проривається на сторінки підручників? І це ще не все. Ми знаємо, що тоталітарні секти полюбляють відвідувати школи й особливо інтернати. Хабар завучу, директору — і працюють «на повну котушку». Уявіть собі, є секти, що твердять, ніби наша батьківщина — Корея. Дослідники аналізували, що, крім УПЦ (КП), УАПЦ, греко-католиків та кількох не дуже радикальних протестантських церков, усі «впритул» не бачать України. Вони або цілковито космополітичні, або орієнтують нашу молодь на цінності Америки, Китаю, Індії чи Росії.
Церкву в нас досі розглядають як ворога або принаймні як негативну силу. От два місяці тому показували чемпіонат України зі стриптизу. Якби була шанована церква, то, безсумнівно, прислухалися б до її негативної у цьому питанні думки. Має бути спільна комісія основних та історичних конфесій — православних, католиків, юдеїв, мусульман. Це не так складно, було б елементарне бажання. А от цього бажання влада не виявляє. Людей залишають сам на сам з їхніми світоглядними, духовними пошуками. Відомі учені часом не розуміють простих релігійних понять. А журналісти, буває, пишуть дивні речі: «На могилі відслужили молебень», не знаючи, що молебень — це за здоров'я, а на могилі служать панахиду. Свята зводять до «прогнозів погоди»: «Якщо буде тепло в цей день...», розповідають не про духовну суть православного свята, а про пов'язані з ним забобони.
— Але кому ж доносити до людей духовні знання, як не священикам?
— На телебачення нас запрошують перед Великоднем, Рiздвом трапляється, ще перед Водохрещем. Це, як правило, 5—10 хвилин. Зате постійно на телеекранах — Глоба, окультисти, знахарі. РПЦ проривається на екрани більше. Але переймається боротьбою не із сектами, а з Київським патріархатом.
— А як ви прийшли до церкви?
— Багато хто із знайомих здивувався, коли я став священиком. Я з родини віруючих. І хоча був у комсомолі і партії — не прочитав студентам жодної антирелігійної лекції. У 1978—1979 роках я був на стажуванні у Польщі і зрозумів, що я як віруюча людина — не «біла ворона». У Кракові щонеділі гуртожиток був порожній, усі студенти ішли до церкви. Я не став там католиком, але почав більше думати про православну віру, це прискорило моє повернення до себе. На Покрову 1994 року був висвячений на священика в Ногінську єпископом Дніпропетровським Андріаном. За межами України є три єпархії Київського патріархату — Сибірська, Курська і Богородська з центром у Ногінську (Богородську). Коли єпископ Андріан вийшов із РПЦ, він якраз перебував у тому місті. Там при церкві Київського патріархату організували першу в Росії православну гімназію, підсобне господарство, благодійну їдальню, де щодня годували до тисячі душ.1996 року омонівці вигнали священиків із храму, побили вікна, поруйнували господарство, випили вино. А там же було ціле православне містечко. У Ногінську залишилася громада Київського патріархату, але такого храму вона вже не має.
Отець Юрій Мицик народився 1949 року в Дніпропетровську. Закінчив історичний факультет Дніпропетровського державного університету. Доктор історичних наук. Стажувався у Німеччині, Польщі, Канаді. З 1996 року працює у Києві. Завкафедрою історичного факультету НаУКМА, професор. Завідувач відділу пам'яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАНУ. Очолює комісію зі шкільних підручників з історії при Міносвіти. Має понад 1000 друкованих праць. 2000 року закінчив заочно Київську духовну семінарію, протоієрей. З 1994 по 1996 рік був секретарем Дніпропетровської єпархії УПЦ Київського патріархату. На сьогодні — священик Благовіщенського храму УПЦ КП Києво-Могилянської академії.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
