Вісім кабарепіпедів

      Ювілейна, десята, вистава популярного Харківського театру-студії «Арабески» вибудувана на естетиці політичного кабаре, співзвучна з останніми політичними подіями в країні. Якби вона з'явилася, згідно з анонсами, півроку тому, її дочасність була би меншою. «Сьогодні навіть смішно пояснювати жанр нашої вистави. Думаю, всі розуміють його надактуальність», — говорить режисер «Арабесок» Світлана Олешко. Якоюсь мірою вона спрямована і проти цензури, приміром, тієї, що призначає показ вистав незалежних театрів на післясвятковий понеділок. Цензурним моментом є і те, що спектакль був підтриманий австрійцями, а не «радіошансонними» українцями.

      В основі останнього «арабесківського» проекту — тексти (слово «п'єса» викликає деякі вагання) Сергія Жадана «Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)». Така близька (щемка, я би сказала) всім нам словосполука «радіошансон» насправді є лише маркетинговою приманкою, як пояснив Сергій, саме тому вона й пишеться одним словом. Попередня назва «Кінець світу», дійсно, менше зацікавлювала.

      Зазначений у дужках Юра Зойфер — невідомий в Харкові харків'янин (до семи років жив у будинку по вулиці Сумській, де нині розташований фаст-фуд «Коники»), але відомий у світі драматург. У 1917 році заможні Зойфери емігрують до Австрії, згодом у Відні Юра стає активним діячем політичних кабаре. Двадцятисемирічний німецькомовний драматург, прихильник австрійської Комуністичної партії, загинув у Бухенвальді. «Він писав про державу без території і без народу», — пояснює свій інтерес до цієї постаті Світлана Олешко. Вісім історій написані Жаданом за мотивами творчості Юри Зойфера. Шулери, що сидять у задніх рядах і чесно ділять виручку, щоп'ятничні проститутки у парку розваг, проповідники, що «будують свій бізнес на Iсусі з компанією», підпільні бомбісти, пси міської інфраструктури, адвокати трансвеститів, члени профспілкового руху кишенькових злодіїв — ось він, світ Юри Зойфера і його творів, Юри Зойфера, який вірив, що «революція і кабаре врятують наші міста від апокаліпсису».

      Політичне кабаре акторів-«арабесківців» — Міська Барбари, Наталії Цимбал, Валерії Полянскової, Павла Савєльєва, Юрія Чеботарьова — видається відверто шокуючим (нещасні цензори!), пластичним (для підкреслення вищості окремих персонажів використовувалися ходулі) і... красивим (30 яскравих костюмів і вісім рухомих паралепіпедів-декорацій, які аж ніяк не повинні сприйматися як пам'ятник Голокосту в Берліні). Хоча при цьому — й не завжди зрозумілим (але, як говорив Жадан, усе зрозуміти й неможливо). Напевно, слід давно забути про намагання все розуміти в модерному театрі (але ж справді — що має собою символізувати гола гумова дівчина з відверто гіпертрофованими грудьми?).

      І, звісно, як завжди, оригінальна музика — цього разу клезмерська (Kharkiv Klezmer Band і Місько Барбара). Клезмерською називають єврейську народну музику, що виконується на похоронах та під час танців.

      Особливість нової вистави «Арабесок» в її тривимірності: її можна дивитися (саме це чекає згодом на австрійських глядачів, які сприйматимуть українську мову не як текст, а як саундтрек), слухати (у вигляді аудіокниги) і читати (текст Жадана уже з'явився у вигляді чорно-жовтої брошурки).

      «Арабески» просять пам'ятати: система відчиняє двері лише для того, аби прищемити ними ваші пальці.