Пам'ятник космічному минулому в центрі селища. (Фото автора.)
Як відомо, цьогоріч на державному рівні хочуть відзначити 200-річчя кримських курортів. Що ж, вітчизняна оздоровниця цього справді заслуговує. Адже за цей час стільки людей — від царів і генсеків до простих смертних — скористались її цілющими принадами. Але мало хто, певно, знає, що у другій половині минулого століття сонячному півострову відводилась не тільки рекреаційна місія. На хвилі «холодної війни» курортний край додатково пристосували ще й під своєрідний непотоплюваний авіаносець та діючий космічний центр. Подейкують, за часів Союзу тільки аеродромів тут було лише на два менше, ніж у всій Великій Британії. Один з аеродромів, приміром, призначався винятково для екстреної посадки пілотованого космічного корабля багаторазового використання «Буран». Однак радянській версії американського «Спейс-Шатла» кримська «бетонка» так ніколи і не згодилась, проте добротна злітно-посадкова смуга залишилась навічно. Автотраса Сімферополь—Євпаторія через два тунелі «пірнає» саме під нею. Якщо прямувати цією ж дорогою далі, то ліворуч на скелястому пагорбі, осторонь від найближчих сіл, можна угледіти типові багатоповерхівки. Це селище Шкільне, яке донедавна було відоме під «поштовою скринькою» Сімферополь-28 і позначалося лише на секретних картах.
Початок біографії цього селища безпосередньо пов'язаний зі стартом першого у світі штучного супутника Землі 4 жовтня 1957 році.
Остаточно розсекретила Шкільне у 2002 році Верховна Ради України, надавши йому з ініціативи місцевого «парламенту» статус селища. До цього, наприкінці дев'яностих, класичну «точку» військово-космічних сил, тобто закритий гарнізон, устигли реформувати і повністю демілітаризувати. На хвилі конверсії кануло в Лету унікальне військове формування — десятий науково-випробувальний пункт (НВП-10). Для непосвячених: НВП — це комплекс командних і приймальних радіостанцій, які тримали зв'язок з усіма космічними апаратами ближнього і дальнього космосу — від пілотованих кораблів до міжпланетних станцій. За допомогою потужних дзеркальних «тарілок» (площа найбільшої з них сягала 400 квадратних метрів) надійно керували першими українськими супутниками: «Січ-1», «Січ-2» «Інтербол» (нині все це господарство в ущільненому вигляді зосереджено в Євпаторійському національному центрі управління і випробування космічних засобів НКАУ — Національного космічного агентства України).
У загальних рисах про роль і місце НВП-10 у практичному освоєнні космосу мені розповів ветеран частини Леонід Кошелєв. Йому — 68 років, з яких 18 віддав службі у Шкільному.
— Наша частина працювала на перших — найважливiших після старту апарата — навколоземних витках у зоні видимості, — згадує Леонід Олександрович. — Керували об'єктами, віддавали команди, у тому числі й на годування Білки і Стрілки, які були запущені в космос на такому ж апараті, як Юрій Гагарін. Сам процес собачої трапези на екрані ми не бачили, але за нашими радіосигналами їм у визначений час поступала трубопроводами їжа. Узагалі нам доводилося працювати над різними проектами — народногосподарськими, біологічними, метеорологічними і, звісно ж, суто військовими. Щодо останніх, то була закладена спеціальна програма: якщо впродовж 24 годин ми з будь-яких причин у навколоземному просторі не виходили на зв'язок з апаратом, на ньому негайно спрацьовував самоліквідатор.
— Інформація про те, скільки насправді станцій і супутників виводилося на орбіту, зберігалася у великій таємниці, — продовжує Леонід Кошелєв. — Якось наш об'єкт відвідав академік Келдиш. Подивився на апаратуру (а ми команди набирали телефонними номеронабірниками, такими, як на старих АТС) і дуже здивувся, мовляв, як так, це ж апаратура 30-х років? Отак ми й працювали — опромінювались, здоров'я втрачали. Під час зміни тиск у багатьох підскакував до 220 — таке було напруження. Інколи не вистачало часу за зміну нормально поїсти. Ось чому багатьох мої колег уже немає серед живих. Пізніше почали усвідомлювати, що хоча ми працювали на країну, її здобутки, але насправді залишалися «коліщатками» великого механізму, який звався «холодною війною» між СРСР і США.
Леонід Олександрович показує мені витяг з історії частини. Читаю записи. «4 жовтня 1959 року автоматична міжпланетна станція « Луна-3» провела фотозйомку зворотньої сторони Місяця. За успішне здійснення програми... заступник командира частини інженер-майор Сицко Г. А. удостоєний звання лауреата Ленінської премії... 12 квітня 1961 року історичний політ Юрія Олексійовича Гагаріна на кораблі «Восток-1» відкрив людству дорогу в космос. За зразкові дії з забезпечення цього польоту, проявлену ініціативу при виконаннi бойової задачі 62 військовослужбовці частини були заохочені... 11 серпня 1963 року нашу частину відвідав і провів радіотелефонні переговори з космонавтами А. Г. Ніколаєвим і П. Р. Поповичем, які перебували на борту космічних кораблів «Восток-3» і «Восток-4», перший секретар ЦК КПРС, голова РМ СРСР М. С. Хрущов... 30 жовтня 1967 року за безпосередньої участі фахівців військової частини вперше у світі було здійснено автоматичне стикування космічних апаратів «Космос-186» і «Космос-188»... Наприкінці 60-х— на початку 70-х років особовий склад частини брав безпосередню участь у підготовці та проведенні робіт за програмою «Луноход-1» та «Луноход-2». З метою відпрацювання навичок управління рухом макета всюдихода-місячника на території частини було споруджено місяцедром (подібного майданчика не було ніде у світі. — Авт.), а з офіцерів частини було сформовано два екіпажі. Під їхнім управлінням «Луноход-1» з 17 листопада по 4 жовтня 1971 року пройшов по Місяцю 10540 метрів, а «Луноход-2» з 16 квітня по 8 травня 1973 року — 36200 метрів...».
До речі, ті всюдиходи кримського вишколу на Місяці так і залишилися. А ось будиночок на території адміністративної частини Шкільного, де неодноразово зупинявся генеральний конструктор Сергій Корольов і перші космонавти, кілька років тому разом з іншою нерухомістю передали Міністерству праці й соціального захисту Криму. Відомство розмістило в ньому психоневрологічний диспансер. Проте, за словами Леоніда Кошелєва, це зовсім не врятувало історичну будівлю від грунтовного «випотрошення» всюдисущими «металістами».
Із Сімферополя до Шкільного — якихось 25 хвилин їзди на маршрутці. Нині в селищі — фактично «спальному» районі кримської столиці — постійно мешкає 2310 осіб, з них 365 — діти. Цю та іншу статистику тримає у голові мій давній приятель, селищний голова Шкільного Володимир Майстренко. З космосом 44-річний офіцер у запасі теж пов'язаний — свого часу п'ять років прослужив на Байконурі. Не приховує: ювілей рідного селища потрібно використати ще й для того, щоб привернути увагу керівництва району й автономії до нагальних проблем. А вони такі ж, як і у більшості вивільнених на терені півострова військових містечок. Та що там військових — малих і великих міст усієї країни. Адже вичерпаними амортизаційними лімітами «комуналки» сьогодні нікого не здивуєш.
Хоча, заради об'єктивності, слід сказати, що при передачі містечка на баланс Родніковської сільради у 2001 році НКАУ виділило на газифікацію селища майже 3 мільйони гривень. Але ці гроші чи то просто бездумно розтринькали, чи не вклалися у кошторис, однак у Шкільному і досі перебиваються балонним «блакитним» паливом. Попередньому селищному голові не вдалося «вибити» всієї потрібно суми. Майстренко ж, першим пунктом виборчої програми котрого значилося саме завершення газифікації, домігся, щоб 195 тисяч гривень таки прописали окремим рядком у бюджеті автономії на 2007 рік. І тепер розмірковує над варіантом встановлення у будинках більш надійного автономного опалення. Що ж до святкових заходів, то з ініціативи голови оголосили конкурс на створення герба, музики і слів гімну селища. Знайшли також приміщення під майбутній музей. От тільки, бідкається Володимир Майстренко, ветерани-військовики замість того, щоб хоч якимось чином допомогти в підготовці до ювілею, тільки те й роблять, що сумують за «єдиним і могучим». Тож усі перед'ювілейні клопоти голові сільради доведеться брати на себе.
Узагалі конкретних передвиборчих обіцянок у пана Майстренка було всього чотири. Окрім завершення газифікації, це ще й освітлення вулиць, ремонт дороги та тепломережі одного із 19 житлових будинків, що стоять на балансі комунального підприємства «Конверсія». На виборах Майстренко набрав утричі більше голосів за свого найближчого конкурента. Перемозі він опосередковано завдячує... найменшим мешканцям селища. Ні, він жодним чином не «піарився», а просто давно і залюбки ганяв м'яча з хлопчаками на селищному стадіоні. Якийсь час навіть був у них за граючого тренера, возив селищну команду на районні змагання. Згодом, після звільнення у запас у 2004 році, викладав фізкультуру та «Основи захисту Вітчизни» у тутешній школі. А ще — встигав вести секції з футболу, баскетболу, волейболу та стрільби з пневматичної гвинтівки. Власноруч обладнав у підвалі одного з будинків тир, придбав гвинтівки — «розкрутив» на кошти одного з народних депутатів. Та ще й на додачу спромігся переконати урядовців Ради міністрів Автономії у необхідності профінансувати ремонт шкільного спортзалу, що до цього шість років поспіль стояв пусткою.
Та й за рік головування Майстренко дещо може сміливо записати собі в актив. Приміром, перекриття дахiв дев'ятьох будинкiв, заміну частини теплотраси, відновлення теплопостачання житлового фонду. Загалом вдалося освоїти на ці потреби понад 700 тисяч гривень. Окрім того, більше людям не дошкулятимуть довжелезні автобусні черги в «години пік» — республіканське управління транспорту, на прохання голови, виділило додаткові автобуси. З січня поточного року розгорнуто в колишньому космічному селищі й перші виробничі потужності — швейний цех із пошиву одягу сімферопольського ТОВ «Ашан». А це — 25 робочих місць. Хоча Володимир визнає: «Ще стільки проблем залишається, що інколи від них волосся стає дибки. Одна справа, коли бачиш результат. А коли носишся по інстанціях і кабінетах, а толку ніякого, то й руки опускаються... Але потім сядеш, заспокоєшся і розпочинаєш забіг по новому колу».
Зараз керівництво селищної ради працює над тим, щоб оформити державний акт на землю і тим самим узаконити кордони населеного пункту. З вирішенням цього питання селищна рада отримає право розпоряджатись територією в 100 га. Отже, зможе залучити інвестиційні кошти, які сьогодні вкрай необхідні — для заміни старого трикілометрового водогону, капремонту водонапірної вежі. А ще селищний голова мріє про створення сучасного футбольного комплексу (назва для нього вже придумана — звісно ж, «Космос»). Куди в міжсезоння не соромно було б запросити на тренування навіть професіональні команди. І у такий прагматичний спосіб теж якось наповнювати скарбницю «космічного» Шкільного. Іншого, на думку Володимира Майстренка, просто не дано.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
