Гурт «Lюк».
«Музика гурту «Lюк» могла б стати ідеальним саундтреком до недільного шопінгу на Марсі», — написав колись російський журнал «Наш» про харківський гурт. Або як мінімум до якогось шопінгу в Європі або й Москві. Кілька разів на київських афішах так і анонсували «Lюк» (Москва)». Вони — надто нетипові для українських музикантів, набагато частіше виступають у Росії. У нашій країні завжди так: поки ТАМ не напишуть-не покажуть-не дадуть нагороду, ТУТ не помітять. От і зараз: «Lюки» днями виступали у Львові, сьогодні — в Тернополі, а наступного тижня гратимуть у російських Самарі та Тольятті.
«УМ» зустрілася з гіпер-мега-усміхненою солісткою гурту Олею Герасимовою після «Lюківської» репетиції, на якій на власні очі (й вуха) спостерігала за творенням четвертого після популярних Tourist zone (2002), Lemon (2004), Sex (2005) альбому харків'ян. Участь у тому драйвовому дійстві брали гітарист (одночасно викладач соціології) Валентин Панюта, клавішник Олег Сердюк, басист Сергій Бельмас (Дід Мороз) та барабанщик Олександр Кратінов (Крот).
— Хотілось би поговорити про Олю Герасимову поза «Lюком».
— Я ходжу не лише на репетиції і в студію запису, а й на каланетику (вид аеробіки, який поєднує вправи для дихання та м'язів пресу. — Авт.) і танець живота. Дивлюся фільми, читаю — духовно розвиваюся.
— До «Lюку» ще була музична освіта?
— Так, я закінчила музичну школу — клас фортепіано, потім в училищі вивчала кларнет. Я ж узагалі з Херсону, у Харків приїхала навчатися. У Харківській академії культури на п'ятому курсі перейшла на факультет вокалу: я зрозуміла, що з кларнетом життя моє точно не буде пов'язане, хоча у планах «Lюку» є намір зробити акустичну програму, де мені пропонують використати кларнет. Далі — фолькова група «Ойра», концерти...
— Згодом у твоєму житті з'являється «Lюк», створений у 1999 році...
— Справді? А це ж ще до мене. Я з «Lюками» познайомилася у 2000-му. До того, як мене «прийшли» в «Lюк», тут співала мулатка Бетті. Потім вони давали таке оголошення, що шукають вокалістку. Був кастинг, приходили дівчата в леопардових шортиках і виконували якусь попсу — хлопці повеселилися. Зовсім зневірившись, вони розповіли про все Жадану. Сергій сказав, що є така дівчача група «Ойра» — хтось із них точно підійде. Я саме на канікули поїхала додому, хлопці зустрілися тільки з двома солістками. Їм поставили наші записи (а в піснях «Ойри» голоси чергуються), і «Lюки» весь час вказували, що їм потрібен саме оцей голос, — тобто на мене. Дівчата сказали, що мене не віддадуть. Тоді вирішили зробити по-хитрому — створити новий проект «Ойра»-«Lюк». Записали три пісні, виконували їх на концертах. На репетиціях було дуже складно налаштувати чотири мікрофони, хлопці запропонували, щоб я сама співала. Я була відданою, дівчат не могла так одразу залишити. Довго все це поєднувала, але довелося вибирати. Третя «ойра», Марина, зараз співає в «Коло». Думаю, з «Ойрою» у нас ще будуть якісь спільні проекти.
— Буду, мабуть, тисячною, хто запитає, про походження назви «Lюк».
— Це пов'язують інколи з собакою Бетті, якого звали Люком. Я хотіла вигадати цікавішу історію... Назва насправді хороша, ми не нав'язуємо зміст цього слова, як, скажімо (поганий приклад!), «Руки вверх». Люк може бути на землі, в танку, літаку.
— Як у «Lюків» зав'язалося знайомство з Сергієм Жаданом?
— Це теж без мене. Хлопці приносили йому музику, Сергій писав тексти. Іноді він давав вірші, а «Lюки» записували. Бувало, що поєднували вже готові текст і мелодію. Коли ми працювали з «Арабесками» і Світланою Олешко над «Мері Крістмас, Джізус Крайст!» (гурт створював музику до цієї вистави. — Авт.), деякі тексти записані були раніше. Інші читали, визначали настрій — і писали. Це був важливий досвід, цікавий період у житті. Прем'єра спектаклю відбулася у Львові: вдень спали, вночі репетирували в одному магазині. А у Харкові не вдалося виставити звук на сцені, тому багато моїх знайомих сказали, що не зрозуміли, про що ми співаємо і про що, власне, сам спектакль...
— Ще «Lюки» співпрацювали з Андрієм Запорожцем із 5Nizza. Тобі не важко тепер самій виконувати Андрієві партії з LЮКLEMON?
— Iз 5Nizza ми познайомилися на дні народження Жадана. Хлопці співали, далі вже почалися творчі комбінації. Ми саме робили проект із «Арабесками», не вистачало хіп-хопової обробки. Запропонували Андрієві. Ми потім щодня зустрічалися, придумували пісні, ходили одне до одного на концерти. Його партії не те що складні, просто я їх під себе підтягую, щось спрощую, а не хочеться... Я в такій манері не співаю, але розумію, що мені треба цим зайнятися — буде якась голосова фішка.
— Олю, а чому в «Lюків» лише один кліп — на пісню «Сахалін»?
— Так, лише один. Ми ще знімали кліп на «Le Port», де я співаю із Сергієм Бабкіним, приїжджав режисер із Києва. Оператори, світло... все дуже серйозно було. Але потім нам не сподобалось — щось таке гламурне вийшло, не в нашому стилі. Тепер хлопці хочуть із цього матеріалу зробити щось своє, але на все потрібен час. Наш барабанщик Олександр Кратінов, за фахом аніматор, теж має цікаві ідеї — створив кліп із елементами анімації, головним героєм якого є співаюча людина з... тіста.
— Музику «Lюку» називають інопланетною, музикою радості...
— Я згодна з тим, що музика радісна. Вдома я рідко слухаю «Lюк», а на концерті у мене справді багато емоцій — радість, любов, ніжність, пристрасть. Нещодавно нас назвали «барвистим калейдоскопом». Мені хочеться нести людям радість і внутрішню силу. Не хочу, щоби вони випадали з вікон.
— Як гадаєш, можна говорити про феномен харківської музики?
— В Харкові дуже багато сильних гуртів. Київська тусовка трошки давить, там багато часу доводиться витрачати на просування своєї особистості. В Харкові, порівняно з іншими провінційними містами, більше можливостей, студій, клубів. Нестоличні групи повністю можуть себе забезпечувати фінансово. Хоча у Харкові немає клубу, де би проводилися величезні фестивалі, а саме вони й просувають невідомі групи. А ось до конкурсів я ставлюся дуже негативно.
— Яку аудиторію, на твою думку, має «Lюк»?
— Мені би дуже хотілося, щоби це були мислячі, креативні люди, охарактеризували музику гурту, мовляв, нею можна лікувати божевільних. У нас свого часу в Хмельницькому був концерт, і один дивакуватий хлопець весь час стояв і дивився мені у вічі. Дуже складно було співати, бо зазвичай я віддаю енергію публіці, але мені її повертають. А він із мене просто висмоктував усі сили. Наприкінці мої хороші флюїди привели до того, що той хлопець почав усміхатися. На кожному концерті мені важливо відчути, що я вклала в людину щось правильне.
— У «Lюків» є тексти українською, російською, англійською, французькою... Ти справді володієш цими мовами?
— Ні, лише російською та українською. Валентин добре знає французьку, він мені написав кирилицею французькі слова. Я послухала французький реп. Узагалі, коли людина співає, всі оці мовні труднощі стираються. Вивчати мову теж легше через музику. В ній багато що зникає. Люди можуть не вимовляти якісь звуки, але ж у музиці цього немає. У таких мовних хибах є щось особливе, що вирізняє людину з-поміж інших.
— Що буде в житті Олі Герасимової завтра?
— Музика буде завжди! Життя може бути насиченим тільки тоді, коли я з «Lюками».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
