«Поки кімнату не прибереш, до океану не поїдеш!»

      Спочатку була «Коза». Дід її любив, а потім забив. Цю народну трагедію, яку вчать у школі, кілька років тому поставили студенти Університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Сумну козячу історію вони показували в селах Західної України. «Коза» там пішла не на шашлики, а «на ура». Бувало, люди казали, що не бачили виставу 50 років, як от у Гавареччині Львівської області... Після двох тижнів просвітницької діяльності мандрівні дяки, які насправді в Києві працювали на студії Lisard Films, повернулися до своїх прямих обов'язків: знімати фільми та вишуковувати грошi на некомерцiйнi проекти. І одного разу, сидячи на кухні, режисер Леонід Кантер спересердя сказав операторові Сергію Лисенкові: «Усе, я більше не можу! Випрошувати  три копійки на зйомки? Краще шукатиму щастя в інших країнах. Повіддаю всі свої речі, продам техніку, а ці табуретки, на яких сидимо, рознесу по океанах...»

      Це вже зараз, коли табурети зацементували на узбережжі Атлантичного та Індійського океанів, про це змонтували документальні фільми (десятисерійний «Із табуретом до Океану» — 2005 року, та трилогію «Із табуретом через Гімалаї» — 2006 року), а на середину травня запланована мандрівка до Північного Льодовитого (через Бiлорусь, Прибалтику, Росiю, Фiнляндiю i Норвегiю), подорожі без кордонів подобаються багатьом. А на рівні ідеї такий, на перший погляд, утопічний проект природно сприйняв мало хто. Для того щоб узяти в ньому участь, треба було тривалий час: збирати довідки, робити щеплення — для отримання віз; суттєво обмежувати свої витрати, щоб мати за що харчуватися та якось пересуватися протягом поїздок; тренувати тіло, аби стати витривалим, та врешті змогти залишити роботу, коханих, друзів та комфорт, щоб жити в наметах чи де доведеться, розробити маршрут, захворіти, загубити паспорт, мало не потрапити в китайську в'язницю, щоб врешті сказати: так, ми це зробили! Найважливішою умовою існування табуретного руху є свобода, вона ж, на думку ідейного натхненника Леоніда Кантера, і дисципліна. Разом із однодумцями Леонід ставив вуличні вистави на площах та маленьких подвір'ях Європи й Азії, при цьому знайомлячись із місцевим населенням. Про ці мандри та зйомки фiльмiв він розповів «УМ»:

      — Почнімо з першого табурета і подорожі до Атлантики. На відміну від тримісячного вояжу Азією, вона тривала тільки місяць?

      — Так, і почалася 23 липня 2005 року виставою на площі Ринок у Кракові. Зібралося багато людей, серед яких — чимало українців, підспівували нам. Тієї ночі ночували в костелі, де правив український за походженням священик, він і благословив нашу експедицію. Нашим завданням був прямий контакт і співтворчість із мешканцями всіх країн усього світу. Ти не можеш порозумітися з ними вербально — ми не говоримо ні французькою, ні німецькою, а більшість із нас навіть не володіла англійською — але є певна налагоджена система, за якою спілкуємося з глядачем. Спочатку починаємо розігрівати публіку, зацікавлюємо її, адже вистава — драматичне дійство, яке треба дивитися від початку до кінця. Наприклад, на початку вистави «Івасик-телесик», яку показували на майданах Європи, ми роздавали по колу пластикові ложки і співали пісню. Люди тримали їх і думали, що ж буде далі. А нечисть, яка з'являлася наприкінці вистави, щоб з'їсти Телесика, запрошувала всіх глядачів до трапези. Потім з'являлися ті, хто закликав до, так би мовити, роззброєння. І нечисть із гуркотом (щоб знову привернути увагу) кидала свої залізні прибори, а решта — пластикові.

      — Як відрізнялися Польща, Франція і Німеччина ментально?

      — Польща була найвідкритішою до такого роду акцій і взагалі до українців. У Німеччині ми познайомилися з українським емігрантом Женею, який не має права в'їзду в Україну. Він прочитав наші щоденники в живому інтернет-журналі, приїхав у Штутгард, і залишився з нами на правах оператора. Наступним до групи приєднався француз Метью. Його батько підвозив частину нашої команди автостопом і запросив погостювати (причому ніхто з нас французькою не говорив). Ми зіграли виставу на подвір'ї їхнього будинку у Віллен-ля-Роше. А ввечері співали «Просто ти живеш не на тому березі ріки», і Метью нам як міг підспівував. Запропонував йому поїхати до океану разом, а батьки йому сказали: «Поки кімнату не прибереш, до океану не поїдеш». Він лише прибрав кімнату і поїхав із нами. Цей випадок вдало ілюструє нашу філософію, що океан — он він, за сусіднім будинком. Треба просто мати бажання туди потрапити!

      — Ви пересувалися переважно автостопом. Його головним правилом є розважати попутника. Як вам це вдавалося, адже не володіли мовами?

      — Не володіючи мовою, розважати цікавіше. Я, наприклад, досі пам'ятаю майже все, що розповідав мені дорогою один португалець. В їхній фірмі працюють шестеро українців, і вони навчили місцевих жителів їсти сало — ми навіть в кемпінгу смажили з ним сало на примусі. А одного разу ми зупинили машину, в якій плакала дівчина — її хлопець поїхав у Канаду. Ми заспівали їй пісню «Жовті стрічки», дівчина повеселішала і приєдналася до групи разом із молодшим братом. А потім виявилося, що вона — нащадок італійського королівського роду. Наприкінці подорожі італійка приїхала з нами в Україну, жила тут півроку, вивчила українську, а потім пішла в подiбну експедицію Європою, яку влаштували наші колеги.

«Спогади на все життя — це те, заради чого я знову і знову вирушаю в дорогу»

      — Європа — це все ж таки наш континент, а до поїздки в Азію довелося, мабуть, готуватися грунтовніше?

      — Так, ми два місяці вирішували оргпитання. Я провів дуже багато консультацій із людьми, які побували на тому чи iншому відрізку нашого шляху. Проаналізував найважчі точки експедиції — це пустеля Гобі і Гімалаї, і дійшов висновку, що там треба бути саме навесні: щоб не було занадто спекотно чи надто холодно. І в березні 2006-го ми вирушили «транссибіркою» в Монголію. В поїзді вчили монгольську: «амктай» — смачно... При будь-якій нагоді говорили це слово, а вони... (Примружує очі і усміхається, киваючи головою. — Авт.). Про Монголію ми майже нічого не знали. Наприклад, от як це — пустеля? Як таке буває? Піски, піски, а посеред них — юрта. Якщо ти цього не бачив, не нафантазуєш. В Улан-Баторі нас зустрічали, потім ті люди подзвонили своїм родичам, які жили в іншому місті на нашому шляху — тобто ми завжди покладалися на випадок. Десь їхали автобусом, десь в поїзд сідали, переважно — автостопом. Або закидали в одну машину з нашою людиною рюкзаки і йшли пішки. Індію, наприклад, майже всю проїхали автостопом — 4000 км. На все про все кожен учасник експедиції в середньому витратив тисячу євро.

      — Коли приїздиш в країну, намагаєшся підготуватися до зустрічі з нею, збираєш інформацію...

      — Кожному своє. Мене, наприклад, архітектура цікавить не надто. Троє з нашої групи їздили в Тадж-Махал. А я вважаю, найцікавіше — що в Україні, що будь-де — просто поспілкуватися з представником цієї країни; це незабутнє враження. От, припустімо, я знайомлюся з людиною, вона мене запрошує до себе, пригощає чимось... І це — справжнє спілкування, якого немає в туристичних поїздках із групами, це не ресторанна їжа, яка не всім по кишені. Є кілька таких історій спілкування, які я не забуду, мабуть, ніколи. В автостопі група ділилася на двійки. Ми з фотографом Сашею їхали до Бомбея три доби. А підвозили нас дальнобійники, які майже не говорили англійською. Одного разу ми зупинилися біля чайної. В цих закладах завжди є старший — брахман. І він каже нам: «Вел кам ін май хоум». Я погодився, Саша вирішив почекати в чайній. Ідемо ми в темряві, в джунглях, попереду, позаду і збоку мене чоловіки, а один ще й тримає за руку. І я розумію, що дарма я погодився... Починають лізти в голову всілякі думки: темно, а як змія якась, куди вони мене ведуть? І тут ми виходимо на освітлену галявину, назустріч вибігають дуже багато дітей, хапають нас за ноги... Горять керосинові лампи, лежить килим на землі. Індуси починають грати на національних інструментах, виносять якусь книгу. Господар питає: «Знаєш, що це? Це Гіта» «Бхагават Гіта?», і всі: «О, він знає, він знає». Починають із цієї книги читати таким загробним голосом, інструменти щось там побринькують — нудно... Раптом вступає чоловічий хор, і починається таке музло! Я такого ще не чув, а навіть якби і чув, то не зрозумів, звідки йдуть настільки чудернацькі звуки. Тоді просто підвівся і почав вільно імпровізувати під музику, а земля ще й наче пружинила в такт. Піт градом валить, а після кожної «пісні» вони мені підносять кварту води. Ну такий кайф! От нібито так було заплановано, так мало бути! І тут я розумію, що пройшло більше години, і моя вантажівка, мабуть, уже поїхала, збираюся йти. І раптом вмикається світло, переді мною з'являється велетенський алтар із іудаїстськими божествами, дуже красиво прикрашеними квітами. Словом, спогади на все життя — це те, заради чого я знову і знову вирушаю в дорогу. І бачиш, вербального спілкування у ньому практично не було...

      Також мене дуже здивував Тибет. Адже нам його подають як щось таємничо казкове і магічне. А насправді ж магічна земля — от вона, це Україна. А та магія тільки тому такою здається, бо це заборонений плід, закрита територія. Щоб туди потрапити з будь-якої точки земної кулі, треба витратити справді багато грошей. Зараз Тибет збираються відкрити, у нашому фільмі можна побачити ремонтні роботи, нам також у пересуванні допомагали вантажівки, які задіяні у будівництві.

      — Мабуть, склали список речей, які повинні бути в рюкзаку у кожного?

      — Так, у наших 40-кілограмових рюкзаках були приватні речі і соцнавантаження. До нього входили: посуд, по два балони для розведення вогню у хлопців, і по одному — у дівчат; у кожного обов'язково повинна бути певна кількість води, а також обов'язковий набір туристичних харчів: згущене молоко, горілка, цукерки «Рачки» — вони не псуються і добре смакують.

      — У групі були двоє дівчат. Як вам вдалося їх умовити?

      — Самі захотіли.

      — Не задавали запитань на кшталт: де митися в пустелі?

      — Там немає  де вимазуватися.

      — Одна з учасниць захворіла під час перебування в Тибетi,  і, дякувати Богу, допомогли монахи... Чому ви вирушили в таку небезпечну подорож без лікаря?

      — В Києві ми зробили потрібні щеплення. Крім того, треба ставитися до планети не як споживачі. Це ми — її антисанітарія, а не вона — наша. Чому захворіла наша учасниця? Бо не готувалася до поїздки. Адже ми всі 2—3 місяці жорстко тренувалися. І знали, що кожен відповідає за себе сам. От Віка загубила паспорт, ми її залишили і поїхали далі. Тому що є мета: ми веземо табурет до океану. Звичайно, ми — команда, але якщо хтось своїм вчинком гальмує команду... Словом, ми таки встановили табурет у Тірінзi — населеному пункті на Шрі-Ланці, де було цунамі. Не змило тільки монастир на велетенських скелях. На одній із них монахи дозволили пробурити ніжки табурета і встановити бамбуковий флагшток із прапором.

      — Чого хотілося в подорожі найбільше?

      — Мені — солодкого, це було проблемно, особливо в Монголії і на Тибеті, де такого не їдять. А Непал, Індія і Шрі-Ланка мають такi страви, то я вже підсолодився. Комусь — сексу, кави чи гарячої ванни.

«Ми не любимо своє, поки не порівняємо з чужим»

      — До речі, ти ж залишився в Азії найдовше з усієї групи...

      — Так, жив на Шрі-Ланці ще місяць. Не хотів влазити в борги, а полетіти додому за власний кошт, тому треба було підзаробити грошей. Не вистачало 200 доларів: 150 перерахували з Києва за роботу, яку я робив раніше, а щоб заробити решту, я пішов у Коломбо в Російський культурний центр, де працюють шріланкійці. І там був такий містер Раманаякі, який сказав: «Я вчився в Москві, був і в Україні, бачу, що ви хороша людина, працювати не треба, почекайте». І повернувся з 50 доларами. Я одразу побіг у бюро, купив квиток на літак до Москви. Він ще навіть не злетів, а я попросив у стюардеси горілку і огірок (перехиляє уявну чарку. — Авт.) — уф!

      — І як Київ? Культурний шок?

      — Ми коли їхали, були ще парламентські вибори. Їду в маршрутці: «Янукович запропонував своїх людей кудись там». Його ж збиралися посадити, а тут уже якісь люди... Також організму важко було адаптуватися до графіку «від дзвінка до дзвінка». Коли я в подорожі втомлювався, зазвичай лягав і спав; важко було ходити у взутті, адже за час подорожі мої пальці так розійшлися, що не могли втиснутися у туфлі, а тіло—  в одяг.

      — Кожна поїздка нас вчить чомусь. Який висновок ти зробив для себе після експедиції Азією?

      — Цього разу я зрозумів, що значить Русь. От Азія — це не Русь. Якщо Європа — неактивна Русь, то Азія — активна «Нерусь». Це висока, неруська і головне — потужна культура. Треба знати географію ногами, і в цій поїздці я дуже чітко відчув, що таке Україна взагалі й для мене зокрема. Україна — це i є справжня Русь, золота середина мiж усiма країнами, якi я бачив.Так завжди: ми не любимо своє, поки не порівняємо з чужим.