«Він посланий мені Богом», —

      ...Кіт Васько вминає вареник із сиром. Це раніше він був нічийним котом, а сьогодні він має господарів, тож і харчі нині у Васька пристойні. Віднедавна кіт мешкає у справжній сім'ї в одній із кімнат черкаського пансіонату ветеранів, де господарі — 71-річна Марія Падалка та 77-річний Андрій Крикля. І хоча кота тримати стареньким не «положено», та адміністрація заплющує на це очі, бо і в неї серце не камінь.

      У Марії Петрівни з чоловіком Андрієм Степановичем — затишна невеличка кімната на четвертому поверсі пансіонату. Три роки тому вона стала їхнім родинним домом, поєднавши дві самотності. Свою кімнату ця сім'я обладнала по-домашньому — з холодильником та телевізором, із килимами та складеними горою подушками на ліжку, з квітами на тумбочці та підвіконнi, з іконами на стіні. До речі, господиня власноруч реставрує ікони, «оживляючи» паперові зображення бісером, шовком, велюром та фольгою, і її роботи були на виставці в столиці. І вона, і її нинішній чоловік — Андрій Степанович, у минулому мали свої родини, але немилостива доля залишила їх без коханих і без дітей — усі померли.

      До цього пансіонату Марія Петрівна потрапила десять років тому з Сумщини разом зі своїм чоловіком Іваном Падалкою, та через два роки дорогий її серцю Іван Павлович помер. Про нього у жінки добрі спогади, вона каже, що її Іван 40 років був артистом і чудово грав на гітарі, балалайці, бандурі та мандоліні. Ці інструменти висять тепер у кімнаті Марії Петрівни. Мала вона й донечку Олю, та дівчинка несподівано померла, коли було їй 11 років. З тих пір рана в серці матері так і не загоїлася. «Ось на цій фотографії ми з Олечкою. Це останнє її фото», — тяжко зітхає Марія Петрівна. Андрій Степанович гладить дружину по руці, втішає, хоча й сам також втратив родину.

      Його сина не стало у 18 років — через нещасний випадок... З першою дружиною (котру Андрій Степанович i досі називає Сашенькою) вони прожили в любові та злагоді. Але дев'ять років тому вона померла від раку. Згодом Андрій Степанович попросив племінницю, аби вона оформила його жити в пансіонаті. Не захотів ні до кого з родичів іти.

      «Мені Андрій Степанович припав до душі відразу, як приїхав у пансіонат. Може, і я йому, от запитайте в нього», — усміхається Марія Петрівна. «Аби не сподобалася, то я не залишився б з нею», — зізнається Андрій Степанович. І пригадує, як усе починалося. Каже, що в пансіонаті є своя свиноферма, і пішли вони якось із Марією Петрівною до лісу жолуді збирати для тих паць. Потім на лавочці сіли відпочити та й розговорилися, дізналися, що обоє пережили смерть рідних дітей. Саме це горе, а ще те, що обоє виявилися схожими за характером, їх і зблизило спочатку та поєднало.

      Правда, зізнаються обоє, створення їхньої сім'ї не обійшлося без свата. У його ролі виступив директор Черкаського пансіонату ветеранів Олександр Васильович Чикало.

      «Ми соромилися своїх стосунків, а він якось заходить до мене у кімнату та й каже: «Андрію Степановичу, складай речі та пішли». Зібрав я свої пожитки, ідемо поверхом вище. Заводить він мене у кімнату до Марії Петрівни і повідомляє: «Ось вам квартира спільна», — розповідає Андрій Степанович.

      «А я зрозуміла це по-своєму. Думаю, немає вже куди людей селити. Хоча раніше й сподівалася, що будемо з ним разом, та думала, що не так швидко», — додає Марія Петрівна і підсумовує, що Андрій Степанович посланий їй Богом. За її словами, у пансіонаті ветеранів існує проблема співжиття. У кожного із стареньких за плечима своє, часто важке життя, і здоров'я не те, і нерви не такі міцні. Тому не всі легко уживаються.

      «Але в нашому пансіонаті навчилися визначати, хто з ким уживеться й не буде сваритися. Таких разом і селять у кімнати», — зазначає Марія Петрівна. Вона каже, що медперсонал відразу, як тільки Андрій Степанович прибув до пансіонату, думав їх з'єднати, та директор усiх випередив.

      «За 18 років роботи я пар п'ятнадцять тут поєднав», — розповідає директор Черкаського пансіонату ветеранів Олександр Чикало, для якого людська самотність щодень перед очима. Тож коли у когось iз цих стареньких облаштовується особисте життя — в пансіонаті цьому тільки раді, бо життя у будь-якому віці має бути щасливим та повноцінним.